У 1946 році родина Лемів репатріюється у Краків, назавжди лишивши Львів позаду. Станіслав Лем більше ніколи не повертався в це місто. Його там чекали, неодноразово туди запрошували, але ні: минуле мусило лишитися в минулому. Забрав він із собою звідти, окрім скромних пожитків, хіба що «Людину з Марса» – свій перший фантастичний роман, написаний в окупації. Станіслав Лем міг стати лікарем – чи навіть зварювальником – але обрав бути письменником. Випускні екзамени не складав, чим навіки розчарував батьків, проте багато писав.
На Олімп слави Станіслав Лем здійнявся доволі швидко. Він написав майже два десятки романів і близько сотні повістей та оповідань, які продалися у світі понад 30-мільйонним тиражем. Про кількість перекладів чи обсяги епістолярної спадщини можна й не згадувати… Володимир Аренєв у післямові до українського видання книги Войчеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі» відзначає, що
Лем був майже ровесником наукової фантастики – і його очікування, вподобання, ілюзії, розчарування багато в чому віддзеркалюють те, що відбувалося в цьому жанрі.
Огром ідей, які ретранслює автор у своїх творах, вражає. Станіслав Лем – письменник універсальний: у його доробку є щось для кожного. Мандрівки до незвіданих планет, сатиричні казки, де головними героями замість середньовічних лицарів та принцес виступають роботи, яким доводиться мати справу, наприклад, з електродраконом, що живе на місяці, філософські притчі про пригоди двох конструкторів Трурля та Кляпавція чи апокрифічні збірки рецензій на ненаписані твори.
Ентузіаст науки, чиїм особистим життям, як визнавала його дружина, були «чорні діри й галактики», Станіслав Лем прагнув осмислити дари плоду пізнання. Важко сказати, чи зважав Лем на те, що ми зараз звемо мейнстримом, і чи був він попри свою популярність хоч колись «мейнстримовим автором». Тут радше варто вести мову про його самобутність. Його могли наслідувати, з ним могли дискутувати, однак Лем завжди лишався чимось окремим – сам собі і напрямок, і течія, і універсум. Він стояв в опозиції до колег-фантастів і з часом перейшов у опозицію до фантастики як такої. Вона Лема знудила, тому він пірнув у хвилі чистої філософії, футурології та публіцистики.
Польський письменник нещадно критикував західну фантастику за брак «науковості», і поки всі говорили про позитивні чи негативні зміни, які принесуть зустрічі з представниками позаземних цивілізацій, Лем, хоч і встиг трохи пограти й на цьому полі, все ж писав дещо… зовсім інше. У його творчості яскраво закарбувалася тема «неможливості першого контакту». «Едем», «Соляріс» та «Непереможний» – три романи одного настрою, три романи, що з пронизливою гіркотою та скепсисом демонструють: зустріч з Великим Іншим може не завершитися нічим саме тому, що воно аж надто інше.
Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене мов порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити – означало перекреслити той, хай мізерний шанс, який, може, був тільки в уяві, шанс, що приховувало у собі майбутнє. […] Які звершення, знущання, які муки ще чекали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.
