Якою була перша книжка, видана в «Кроці»?
Перша поетична книжка – Валентина Кузана, збірка віршів «Щиро». Дизайнував її Ілля Стронговський. Він же й автор нашого логотипу. Кузан зараз відомий як фотограф, який робив регулярну серію дуже красивих чорно-білих фотографій авторів, які приїжджали на Форум видавців у Львові. І коли я кажу про його книжку, то всі дивуються – ого, він ще й вірші пише?! Так, і, до речі, дуже цікаві вірші.
А як почали видавати іноземців, особливо таких екзотичних, як австралійців чи новозеландців?
Одного разу ми поїхали в гості до мого тестя з тещою на Новий рік і Різдво. І моя дочка попросила, щоб я увімкнув їй мультфільм на комп’ютері. Я поставив їй мультик про «Безтолкового Вомбата» і раптом побачив, що в титрах написано прізвище авторки – «Спарк», замість «Парк». Зацікавився більше цією письменницею (Рут Парк, Rosina Ruth Lusia Park, - прим. авт.) і подумки присоромив себе, що я літературознавець, але нічого не знаю про австралійську літературу. Того ж вечора знайшов кілька цікавих авторів і їхні адреси. Написав їм, що я видавець і мені було цікаво б співпрацювати. Дехто відповів. Так почалася австралійсько-новозеландська епоха.
А завдяки перекладачу Андрію Антоновському, який мешкає в Барселоні, з’явилися контакти з каталонською, каталономовною літературою. Згодом додалася шведська література – Левко Грицюк, якого вже, на жаль, немає із нами, запропонував видати Рагнара Стрьомберга. З його «Жовтоокої» почалася ціла серія. Потім була друга книжка новозеландської авторки Селіни Тусітали Марш і третя – Енріка Казасеса з Каталонії. Потім з’явились інші перекладачі з пропозиціями цікавих авторів.
Коли у видавництві почав працювати Юрко Матевощук, у нас з’явилася сучасна українська поезія і проза. Це книги Олега Коцарева, Дмитра Лазуткіна, Юлії Мусаковської, Івана Байдака, Романа Чихарівського, Марка Лівіна так інших. Юрко також курував поетичний конкурс «Dictum», який отримав велику популярність. Нам досі пишуть з проханнями його відновити.
Від чого ще залежить вибір книг, яких видаєте?
Якщо йдеться про поетичні переклади, то ми, зазвичай, не шукаємо спочатку книжку, а потім перекладача. Вважаю такий підхід вульгарним. Добрий переклад тоді вдасться хіба випадково. Дуже важливо, коли перекладач приходить з тим, що він вже спробував перекладати, але, наприклад, не міг наважитись перекласти або не бачив можливості видання. Я завжди сам спілкуюся з перекладачами. Особливо з молодшим покоління, бо мені дуже цікаво, яку літературу вони хочуть перекладати.
Також я можу зустріти автора, тексти якого вважаю цінними, важливими й комерційно перспективними. І коли говорю з ним і читаю його тексти, то зазвичай, одразу бачу й того, хто б міг їх перекласти. Дуже не хочу робити переклади абияк, які будуть бездушними. Хочеться працювати над тим, що можна було б внести в українську культуру, а не просто надрукувати українською.
Просто видати книжку – це не мета. Метою є та мить, коли книжка почне існувати в українському контексті. Коли автор з’явиться і залишиться. Або хоча б сягне свої, як казав Енді Воргол, 15 хвилин слави. Коли заіснує, а для людей, які прийдуть його послухати, станеться таке ж відкриття, як було в мене, коли я почув ці тексти вперше.
Я вважаю, що поезія здатна бути кватиркою, через яку читач може заглянути в незнайому літературу. Звісно, щось сподобається, а щось ні. Колись на Форумі видавців у нас купили антологію «18 поетів із Гетеборга», і наступного дня прийшли обурені й питали, чому, мовляв, ми написали, що це поетична антологія, якщо це зовсім не поезія. Однак це таки поезія, але шведська, в нас так не пишуть, то ось вам і нагода прочитати, як пишуть шведи – не пафосно і не римовано.
Буває, що люди цікавляться нашими книжками професійно. Якщо хтось досліджує словацьку літературу, то бере всі словацькі книжки, які ми надрукували. Словацька поезія українською майже ніде не видавалася, а в нас є. Вже не кажу про 9 книжок новозеландських авторів. Їх досі в Україні ніхто не видає. Відповідно для філолога, який щось досліджує в такій для нас екзотичній літературі – це дуже цінно. Він може взяти собі її як предмет дослідження. І такі часто трапляються.
Що з того, що видав «Крок», як кажете, залишилося?
Назавжди залишилося те, що ми видали енну кількість новозеландських книжок. У цьому ми були якщо не перші, то одні з перших. Також у багатьох в пам’яті залишилось те, що в нас вийшли подорожні книжки Тура Геєрдала про його мандрівки Тихим океаном. Вважаю, що ці книжки заіснували. Вони навіть продавалися в мережі магазинів туристичного спорядження і одягу «Ґорґани». І продавалися там краще, ніж в мережі книгарень «Є». Бо в «Ґорґани» ходять такі самі придурки, як я, які люблять подорожі і яким знайоме ім’я Геєрдала. Багато з молоді його вже не знає, і його ім’я їм ні з чим не асоціюється. А я його пам’ятаю ще з доінтернетівської епохи. Так само, як наприклад, Кусто.
Та найбільше, напевно, залишилася книга, яка з’явилася в нас завдяки Юрку Матевощуку. Це наш перший бестселер, книжка українського автора Івана Байдака «Особисто я особисто тобі». Ми перевидали її двічі в різних обкладинках. Ця книга досі продається в нас.
Розкажіть про польську лінійку. «Крок» видав вже близько 65 книжок, скільки з них займають поляки?
З початком повномасштабного вторгнення польські організації значно активніше почали пропонувати нам співпрацю. З’явилося більше можливостей отримувати ґранти на переклади. Дехто нам давав уже готові переклади, а ми видавали.
2023-ий став роком, коли ми робили лише польські книжки. Тому загалом відсоток польської літератури у нашому видавництві величезний. Це, для прикладу, «Дзяди» Міцкевича, Кохановський, Антоні Лібера та книжка до 100-річчя Віслави Шимборської, 100 віршів у перекладі Андрія Савенця. За підтримки Інституту літератури ми видали ряд літературознавчих книжок, що дуже допомагають українським науковцям, які займаються чи починають займатися польською літературою.
Але через те, що ми працювали з книгами з інших країн, перша польська книжка, яка вийшла в «Кроці», з’явилася доволі пізно. Це була книжка Євґеніуша Ткачишина-Дицького в перекладі Маріанни Кіяновської. Загалом на сьогодні перекладів з польської в нас десь третина всіх книжок.
Так багато авторів з Польщі – через те, їхня література нам найбільш близька і знайома? І також ви сказали про Галичину, що хочете видавати тих, хто причетний до наших земель, а тут жили також і поляки?
Я сам перекладаю і пишу польською мовою вірші. Розумію важливість цієї літератури. Сучасна польська поезія є однією з передових у Європі. Хоч деякі польські колеги і ставляться зі скепсисом до такої думки. Але я знаходжу в польській поезії те, що суттєво випереджає інші літератури. Українці, чехи, словаки, хорвати мають дуже цікаву поезію, але в ній відчувається певна закоріненість у нормах і традиціях. Натомість польські поети дуже активно виходять на інший ріень. Є традиції шкідливі, а є корисні. Вони позбуваються тих шкідливих. І тому мені це цікаво.
По-друге, якщо подивитися на літературу Галичини, то наш літературний контекст завжди був багатомовним. Так було багато років, поки москалі нам тут все не перепсували. Це була багатомовна література. І багато з тих письменників минулого були нашими за духом. Шмуель Йосеф Аґнон, який реформував іврит, писав про Галичину, або принаймні апелював до нашого спільного досвіду, хоч ніколи в своїх творах не назвав прямо жодного міста, але ми впізнаємо їх. Так само як і Бруно Шульц, який творив у Дрогобичі. Збіґнєв Герберт і Станіслав Лем народилися у Львові. Корнель Філіпович – у Тернополі. Мечислав Яструн – у Тернопільській області. Юліуш Словацький – з Кременця. Тому вони також і наші автори.