Як Краків полюбив «Адася». Історія пам’ятника Міцкевичу

mickiewicz-krakow-fot-raimund-franken-forum-1070754583.jpg, default, Пам'ятник Адаму Міцкевичу в Кракові, 2026, фот. Raimund Franken / Forum

#спадщина

#архітектура

Пам’ятник Адаму Міцкевичу на краківському Ринку не раз викликав суперечки, насмішки й навіть відверте роздратування. Та з часом «Адась» став одним із символів міста – пережив нацистське знищення, дивовижне повернення й зрештою оселився в серцях краків’ян.

17 серпня 1940 року, майже опівдні, на краківському Ринку з’явилися риштування й підйомники. Німці оточили пам’ятник Адаму Міцкевичу, видерлися на постамент і почали скидати фігури. Едвард Кубальський, літописець окупованого міста, побачив поета, поваленого на бруківку. Як він записав, той нагадував йому ««тіло, що лежало на лівому боці, з проломленою верхівкою черепа».

Кубальський знав цей пам’ятник від самого початку. Він був присутній на його відкритті 1898 року, а згодом – як і багато краків’ян – критикував і сам монумент, і обране для нього місце. Тепер, однак, писав, що хоча Міцкевич був «може, й не найгарніший», він являв собою «вираз любові народу і Символ». Це була любов із тих найсильніших: на коханого можна було нарікати, але чужим – зась.

Пророк ніколи не бував у Кракові, та й його пам’ятник приживався в місті напрочуд довго. Перші пожертви почали збирати ще 1869 року, згодом створювали комітети, оголошували конкурси й сперечалися про все, про що тільки можна сперечатися, коли споруджують пам’ятник у країні над Віслою: про автора, стиль, вартість (чи личить у випадку польського поета приймати пожертви з-за кордону?), місце, а також про те, чи має Міцкевич стояти чи сидіти і чи сам, чи, може, з кимось. Один із ранніх задумів передбачав навіть спільний монумент Міцкевичу, Словацькому й Красінському. Однак троє пророків на одному постаменті виявилися надто сміливою ідеєю. Так само, як і пропонований деякими можновладцями постамент Міцкевича, поєднаний із фонтаном.

У наступних конкурсах брали участь найвідоміші скульптори тієї доби, хоча сама скульптура тоді не користувалася в Польщі особливим престижем. Найвідомішим серед учасників, без сумніву, був Ян Матейко, який вирішив свій проєкт пам’ятника… намалювати.

Остаточне рішення ухвалили по-краківському, шляхом торгу. Конкурс виграв Ципріан Ґодебський, однак його пропозиція – як це в цьому місті нерідко буває – виявилася надто дорогою. Невдовзі пам’ятник, створений Ґодебським, щоправда за іншим проєктом, постав… у Варшаві. У Кракові ж виконання доручили Теодору Риґеру, який постійно мешкав у Римі. Щоправда, обрали не його роботу, що посіла друге місце, а іншу – лише відзначену журі.

1894 року на Ринку показали першу версію монумента – і майже відразу сховали її за дерев’яною огорожею. Критика була настільки нищівною, що скульптор переробляв твір власним коштом. «Нарешті постав. Прибрали будку, що його прикривала, і народ буквально остовпів. Громадськість роззявила рота й не могла його стулити. [Потім] сміялися всі – демократ і аристократ, станчик і ліберал, пан і селянин, єврей і антисеміт», – писав Казімеж Бартошевич у «Ниві».

Пам’ятник, зрештою, встиг увійти до краківської літератури ще до того, як його завершили. Людвік Щепанський, підписавшись як Вінцентій Оґурек, кепкував: «Пан Риґер сто тисяч узяв / Із бідних народних кишень, / Пан Риґер прекрасний пам’ятник звів, / А магістрат – будку з дощок».

Скандал навколо «Адася»

Коли чотири роки потому пам’ятник поетові нарешті відкрили, стало ще гірше. На урочистість приїхав син поета Владислав Міцкевич. Мало того, що, на його думку, «весь пам’ятник слід було б відправити на переплавлення», він ще й дорікав Риґеру за те, що той свого часу взяв участь у конкурсі на пам’ятник царю Олександру II. Риґер пояснював, що таким чином хотів довести: поляки кращі скульптори, ніж росіяни. Та це мало допомогло – Міцкевич не подобався.

Вітольд Гулевич назвав пам’ятник поетові «мазаниною Риґера». Лунали й думки, що поет схожий на «якогось вождя. Індіанського ватажка» (знову Бартошевич), а його обличчя «справляє враження не людської, а якоїсь звірячої, “котячої” голови» (Тадеуш Блотницький).

Утім, критикували не лише саму постать поета. Навколо неї Риґер розмістив також алегоричні фігури Батьківщини, Мужності, Науки й Поезії, що теж не викликало особливого захвату. «Така купа гранітних брил і незугарних фігур не є пам’ятником, гідним Міцкевича, і її слід знести […]. Треба пам’ятати, що це споруджує народ – що це скристалізований вираз майже ста років польської історії – і що народ нестиме за це відповідальність і вічно цього соромитиметься», – зазначав Станіслав Віткевич.

З часом, однак, місто звикло до пам’ятника, а Міцкевич став невіддільною частиною міського пейзажу. Біля нього влаштовували маніфестації, покладали квіти, призначали зустрічі, його фотографували й зображували на листівках. Поступово він перестав бути лише «мазаниною», а став краківським «Адасем».

Picture display

standardowy (864px desktop)

Пам'ятник Адаму Міцкевичу в Кракові, 1937, фот. Національний цифровий архів (NAC)

Picture image

pomnik-mickiewicza-krakow-1937-fot-NAC.jpg

Дійшла черга до Міцкевича

Саме таким – уже своїм, вписаним у повсякденне життя міста – він був, коли почалася Друга світова війна. Коли на початку вересня 1939 року німці увійшли до Кракова, вони одразу почали стирати з міського простору польські символи. Наприкінці року демонтували Грюнвальдський пам’ятник, а в лютому 1940 року зруйнували пам’ятник Костюшку на Вавелі.

Кароліна Лянцкоронська запам’ятала цей момент так: натовп стояв довкола поліцейського кордону, жінки голосно плакали, а поліцейські час від часу розганяли людей, били їх і заарештовували тих, хто фотографував. Утім, це мало допомогло: вже за два дні містом ходили світлини повалення пам’ятника. Біля Суконних рядів хлопці продавали їх із підписом: «Mickiewica, co się przewroco». «Звісно, і я придбала таку листівку й тішилася, що після війни покажу її іноземцям», – додавала Лянцкоронська.

Демонтаж фігур і підрив постаменту тривали від 17 до 21 серпня. Кубальський припускав, що «очищення» Ринку могло бути пов’язане з підготовкою до запланованого візиту Гітлера. Безперечно одне: знищення пам’ятника цілком вписувалося в перебудову міського простору, яку проводили окупанти. Краків мав виглядати як взірцеве німецьке місто на Сході. Перейменовували вулиці, усували польські написи й герби, вивішували свастики. 1 вересня 1940 року Ринок отримав назву Adolf-Hitler-Platz. Пам’ятник польському поетові у цій декорації був елементом явно небажаним.

Фейлетоніст Зиґмунт Новаковський вважав, що багато мешканців усвідомили значення Міцкевича лише в ту мить, коли, скинутий із постаменту, він «увійшов у їхні серця». Свою думку Новаковський підсумував фразою: «Пам’ятник упав величнішим, ніж стояв».

Найбільше пограбування Кракова. Культурно-кримінальна історія Маріацького вівтаря

З Ринку – на звалище металобрухту

Наступні роки Ринок мусив обходитися без пам’ятника. Усі були переконані, що бронзові фігури переплавили. Тим часом Міцкевич, як і личить романтикові, зник лише для того, щоб знайтися за обставин зовсім неромантичних. А саме – на німецькому звалищі металобрухту.

12 червня 1946 року музейник Тадеуш Ґостинський розшукував у Гамбурзі пограбовані польські дзвони. На одному зі складів на околиці міста він натрапив на жіночу фігуру. У ній упізнав одну з алегорій краківського пам’ятника. Пошуки тривали далі. У січні 1948 року вдалося знайти решту фігур, а зрештою й самого поета.

Віднайдені скульптури привезли до Польщі й помістили у сховищах Вілянівського палацу. Там вони чекали кілька років: ніхто не знав, що – і чи взагалі щось – робити з пам’ятником. Разом із Міцкевичем повернулися й давні суперечки. Яцек Возняковський пропонував «відправити скульптуру Риґера до Аїду національних пам’яток». На його думку, пам’ятник можна було згадувати зі зворушенням, але це ще не означало, що його слід знову бачити на одній із найкрасивіших площ Європи. Зрештою, однак, вирішили: якщо монумент урятувався фактично дивом, він має повернутися туди, звідки його забрали.

Реконструкцію доручили Станіславу Поплавському, професорові краківської Академії мистецтв. Він відновив пошкоджені фігури й реконструював голову поета – ту саму, яку Кубальський у серпні 1940 року бачив розбитою на Ринку.

Монтаж тривав від 15 до 19 листопада 1955 року. За тиждень, 26 листопада, у соту річницю смерті Міцкевича, пам’ятник поетові відкрили знову. Професор Станіслав Піґонь під час урочистості сказав, що поет повернувся з гамбурзького «концентраційного табору металобрухту». Ян Штаудинґер висловився менш піднесено, зате, мабуть, більш по-краківському: «Знов поставили його поміж пам’яток / і стоїть собі, любий і негарний».

Так усе й залишилося. У пізнішій літературі «Адась» дедалі рідше поставав як великий національний монумент, а дедалі частіше – просто як одна з точок на мапі міста. У Ружевича дощ падає на Курган Костюшка, пам’ятник Міцкевичу й «Шал» Подковінського. У Єжи Пільха в «Списку перелюбниць» «Адась» був однією з обов’язкових зупинок під час екскурсії для іноземця столицею колишньої Речі Посполитої. А в Тадеуша Ничека залишився вже просто Міцкевич, що стоїть «на обісраному голубами пам’ятнику».

Пам’ятник, довкола якого десятиліттями точилися війни, зрештою, мабуть, досяг найвищого ступеня вкоріненості в місті – перестав бути просто пам’ятником і став частиною Кракова.

^{Використана література:}

^{Elżbieta Grabska, Tadeusz Stefan Jaroszewski (red.),}^{Dzieła czy kicze}^{, Warszawa 1981;}
^{Anna Król,}^{Ilustrowane dzieje Pomnika Adama Mickiewicza w Krakowie}^{, Kraków 1999;}
^{Edward Kubalski,}^{Niemcy w Krakowie. Dziennik 1 IX 1939–18 I 1945}^{, Kraków–Budapeszt 2010;}
^{Diana Błońska i in.,}^{Niechciana stołeczność. Architektura i urbanistyka Krakowa w czasie okupacji niemieckiej 1939–1945}^{, Kraków 2022;}
^{Karolina Lanckorońska,}^{Wspomnienia wojenne 22 IX 1939–5 IV 1945}^{, Kraków 2001;}
^{Zygmunt Nowakowski,}^{Mój Kraków}^{, Nowy Jork 1946.}

Мова Ukrainian

Адам Міцкевич

Краків