Рухомий склад налічує аж 27 вагонів. Окрім вівтаря, ним подорожують, зокрема, «Дама з горностаєм» Леонардо, «Пейзаж із милосердним самарянином» Рембрандта та Кодекс Балтазара Бегема. Конвоєм командує лейтенант Френк П. Олбрайт; разом із американськими солдатами їдуть Естрейхер і кореспондент ППСівського «Робітника» Кароль Малцужинський. Подорожують вони в розкішних умовах – у переобладнаному вагоні, що колись належав Ріббентропу. Поїзд проїжджає через Чехословаччину, дорогою зупиняється в Катовицях, де, крім міністерських представників, його вітає історик мистецтва Адам Бохнак – той самий, який у 1939 році підтримував розбирання й евакуацію вівтаря. Посеред ночі давні колеги з краківського університету нарешті радісно піднімають келишки з «якоюсь американською горілкою», як згодом напише Бохнак у листі до тещі.
Поїзд прибуває до Кракова 30 квітня. Це супроводжується типовою урочистістю: оркестр, почесна рота школи підхорунжих, промови й захоплений натовп. Момент, утім, досить невдалий: адже вже ось-ось має відбутися свято особливої ваги для нової влади – 1 травня. Урочисте прийняття переносять на 5 травня.
Особливо неспокійним днем тим часом виявляється 3 травня. Офіційні святкування річниці ухвалення конституції скасовують в останню мить, але вулицями Кракова проходить патріотична маніфестація, яку жорстоко придушують і яка закінчується масовими арештами. Щоправда, високопоставлених американських військових у цей час стратегічно забирають на екскурсію до Закопаного, але на місці залишається жменька рядових.
Роберта Кінґа, командира охорони поїзда, інформують, що його люди вступили в перестрілку з громадянською міліцією; доказом цього нібито є знайдена гільза від американської зброї. Символічний тріумф може швидко перетворитися на серйозний дипломатичний скандал. Тож після офіційних урочистостей Кінґ наказує своїм людям про всяк випадок перебратися з готелю до поїзда, яким вони прибули: той має екстериторіальний статус і виконує роль своєрідного посольства на рейках. Поранений функціонер громадянської міліції вказує на молодого американського рядового як на нападника, що його підстрелив. Той не визнає провини й називає свідків, які підтверджують, що під час сутичок із міліцією він залишався у своїй квартирі. Коменданта громадянської міліції не вдається переконати; поїзд оточують і знерухомлюють. Коли американський командир уже хоче погодитися на допити, інший рядовий не витримує і зізнається, що це він стріляв – нібито в межах самооборони, після нападу функціонерів у цивільному.
Американці, однак, обирають хитрий план: свідчення винного приховують, а обвинувачений рядовий дозволяє себе заарештувати. План полягає в тому, що за кілька днів його можна буде очистити від звинувачень і звільнити, а тим часом справді винного вивезуть із країни. Однак замість кількох днів рядовий Кертіс Даґлі проводить у краківській в’язниці чотири місяці – його сприймають як цінний переговорний ресурс і зрештою звільняють у межах обміну в’язнями.