Ріочу Умеда народився у Токіо 1900 року. Молодого хлопця відправили на навчання до монастиря, де після років практикувань його висвятили на дзен-ченця. Він також писав вірші та грав на скрипці, хоча це не дуже подобалося його духовному вчителю. Навчався в буддійському університеті Сото-сю Дайгакурін, де старанний студент отримав стипендію для поїздки до Європи, щоб вивчати західну філософію. Напрямок: Берлін.
Ріочу Умеда, професор Східного інституту у Варшаві, 1934, фот. Національний цифровий архів (NAC)
Влітку 1922 року Умеда відплив з порту Йокогами. На борту корабля, що курсував до Марселя, він зустрів Станіслава Міховського. Ровесник Умеди народився поблизу Іркутська, де його батько був службовцем на будівництві Транссибірської магістралі, а згодом Маньчжурсько-китайської залізниці. Школу закінчив у Харбіні, працював у Шанхаї. Міховський трохи розмовляв японською – нам не відомо, що він розповідав Умеді про Польщу, але це, безумовно, вплинуло на японця. Цілком ймовірно, що під час подорожі він також зустрів Вацлава Вєнчислава Пйотровського. Цей мандрівник і письменник-натхненник провів кілька років у Японії. Там він долучився до роботи комітету, відповідального за репатріацію польських дітей із Сибіру, а також видавав польсько-японський журнал «Відлуння Далекого Сходу» («Echo Dalekiego Wschodu»).
На прощання Міховський передав японцю записку з варшавською адресою своїх друзів, у яких той міг зупинитися. Як згодом виявилося, це знайомство визначило подальшу долю Умеди та його нащадків.
Риєчек в надвіслянському Едо
Ріочу Умеда недовго затримався в Берліні – згодом прибув до помешкання на вулиці Пулавській. Там його зустрів уже знайомий йому Міховський зі своїм приятелем Станіславом Марією Салінським (який також провів дитинство на Далекому Сході) та мати Салінського, Юлія. Умеда так і не повернувся до столиці Німеччини, залишаючись у Варшаві до вересня 1939 року. Друзі називали його «Риєчек».
У книжці «Вільний агент Умеда й друга Японія» (2013) Анна Насіловська цитує лист до родича (переклад Аґнєшки Жулавської-Умеди), в якому Ріочу поділився своїми враженнями від Варшави після кількох місяців перебування у столиці. Ось цей уривок:
Польща – найсхідніша західна країна Європи. [...] Тут проживає лише вісім японців. Варшава виглядає набагато старшою за Берлін. Можна сказати, що вона побудована як Едо (давня назва Токіо – прим. перекл.), з розташованим у центрі замком, схожим на фортецю Едо, навколо якого вулиці розходяться немов хвилі. Протягом перших двох місяців я не міг зорієнтуватися, як пролягають вулиці. Лише продовжуючи оглядати визначні пам'ятки та блукати навколо, я оцінив їхню стародавню красу та архітектурну гармонію храмів. Багато можна сказати про те, як ідеально кожен храм вписується в структуру будинків та вулиць. Я зрозумів, що це місто справді зберігає певну велич минулих часів, небачену деінде.
Ріочу Умеда, професор Східного інституту у Варшаві, 1934, фот. Національний цифровий архів (NAC)
Умеда став студентом Варшавського університету, де під керівництвом професора Тадеуша Зелінського вивчав філософію Стародавньої Греції і Риму. Разом із Салінським і Міховським переїхав до помешкання на вулиці Товаровей – у саме серце робітничого району Воля, поряд зі знаменитим ринком Керцелак. Там вони познайомилися зі студентом, який також писав вірші – його звали Константи Ільдефонс Ґалчинський. У колі спілкування Умеди незабаром з'явилися й інші постаті, які були пов'язані з літературною групою «Квадрига», зокрема катастрофічний поет Владислав Себила. Як і личить розповіді про представника міжвоєнної богеми, анекдоти про Умеду рясніють історіями про гучні пиятики та бурхливі романи.
У Польщі він також розвивав свої музичні здібності: Павел Коханський давав йому уроки гри на скрипці, а Стефан Кісєлевський – на фортепіано. Умеда також зробив внесок у створення «Чотирьох японських пісень» Яна Маклакєвича, написаних спеціально для примадонни варшавського Великого театру Ванди Вермінської. Умеда написав японські тексти пісень, які потім Марія Водзинська переклала польською мовою. Раніше він ознайомив польського композитора з японською музикою, граючи традиційні мелодії на скрипці та даючи слухати привезені з Токіо записи на грамофонних платівках.
Злети та падіння почалися, коли він закінчив отримувати стипендію. Тоді Умеда оселився у вежі покинутого придорожнього готелю «Belle-Vue» на Віляновському тракті. У «Жовтій корчмі», чи в «Yellow Inn», як називав це місце Ґальчинський, він став сторожем і доглядальником пари хортів, оскільки власник віляновського маєтку граф Адам Браницький здав це місце в оренду Товариству розведення мисливських собак. Однак із часом Умеда отримав постійну посаду і його варшавське життя стабілізувалося. Він став першим лектором японської мови у Варшавському університеті, а згодом читав лекції у Східному інституті – ключовому дослідницькому центрі прометеївського руху. Серед його учнів були майбутній професор Варшавського університету, засновник варшавської японістики Вєслав Котанський (1915-2005) і Каміль Зейфрід (1908-1982), видатний перекладач класичної японської поезії. Безпосередньо перед початком війни Умеда та Салінський працювали над антологією сучасної японської поезії.
У вересні 1939 року він евакуювався (або був евакуйований, оскільки його нібито змусили це зробити) разом із японськими дипломатами до Болгарії. У Софії працював у посольстві, а пізніше став кореспондентом газети «Асахі Шимбун» на Балканах. Після закінчення війни разом з японськими послами виїхав на батьківщину. Однак охоплена напередодні капітуляції лихоманкою мілітаризму та агресивного націоналізму Японія вже не була тією країною, яку він запам’ятав майже чверть століття тому. Одразу після війни став доглядачем сільського храму поблизу міста Мобара, а потім повернувся до своєї академічної праці. Одружився зі своєю двоюрідною сестрою Хісайо Хіґучі. У них народилося двоє синів: Йошіхо та Наофумі.
До Польщі вже не повернувся – одразу після війни комуністична влада заборонила йому в’їзд – але підтримував листування з друзями, які залишилися в країні. У Японії він переклав «Оду молодості» Міцкевича, вірші Вєжинського та Стаффа, оповідання Пруса та Сенкевича, а також більший твір – «Quo Vadis». В останні роки свого життя працював над перекладом тетралогії «Ночі та дні» Марії Домбровської. У 1956 році Умеда разом з Асаї Кінзо (який перекладав японською мовою, зокрема, твори Міцкевича та Словацького) заснував в Осаці Польське літературне товариство в Японії. Перед смертю був охрещений як католик і прийняв ім'я Станіслав.
Йошіхо, тобто Юзеф
