Зупинімося на хвилинку на темі НДР. Менш відомим фактом є те, що окрім висловлення підтримки «Солідарності», яка вже була пов’язана з певною небезпекою, гуманітарна допомога надходила до Польщі також із соцкраїн, особливо з НДР.
Так, у період воєнного стану в багатьох соціалістичних країнах була організована допомога Польщі. Це було зумовлено різними причинами, в тому числі пропагандистськими. Однак у НДР ця допомога справді була найбільшою мірою децентралізованою. Докладено зусиль для більшого залучення громадян, на виставці представлені, наприклад, фотографії піонерів, які готують посилки до Польщі. В інших комуністичних країнах ці дії не були такими широкими. З одного боку, це була протидія тому, що відбувалося в той же час у Федеративній Республіці Німеччина, але, як не парадоксально, у НДР гасло «солідарності з...» було популярним у пропаганді: солідарність з Африкою, солідарність з постколоніальними країнами... Різні акції такого типу вже організовувалися раніше. Як свідок подій, пам'ятаю, що отримати посилку з НДР було розчаруванням. Нічого не забираючи, звісно, людям, які допомагали за порухом серця, але всі тоді більше чекали посилок із Заходу.
І як на це явище відреагувала влада ПНР? З одного боку, іміджево для уряду це виглядало не дуже добре, а з іншого – наплив такої кількості товарів сприяв зняттю соціальної напруги, викликаної економічною кризою...
Саме тому цю допомогу толерували. Було зрозуміло, що без неї зростатиме ризик подальших соціальних протестів. Це було не найкраще з точки зору іміджу, тому що лише підсилило образ країни, яка перебуває в такій бідності, що до неї потрібно відправляти найнеобхідніші продукти. Крім того було очевидним, що в деяких із цих транспортів до Польщі потрапляє політична контрабанда, але попри це тодішня влада вирішила, що варто це толерувати. Влада також зрозуміла, що державна система постачання може зазнати повного колапсу. Згодом економічне становище ПНР трохи покращилося, але багато в чому ця допомога була неоціненною, наприклад, щодо забезпечення лікарень: влада тоді не могла імпортувати медичне обладнання чи ліки.
А як це виглядало з іншого боку? Якою була підтримка «Солідарністю» демократичної опозиції в інших країнах Варшавського договору?
Лукаш Камінський, 2022, фот. Maciej Kulczyński / PAP
Ця підтримка проявлялася на кількох рівнях. Першим був символічний. Сам факт створення «Солідарності» та її виживання під час воєнного стану став потужним фактором посилення опозиції в усьому східному блоці. Це приклад успіху, якого ніколи не було в комуністичних країнах: влада була змушена піти на певні поступки у 1980 році, виник громадський рух, незрівнянний з будь-якою опозицією. Досі опозиція в країнах регіону зазвичай складалася з груп чисельністю до кількох сотень, але частіше кількох десятків, які жили у відчутті ізоляції від суспільства, тому «Солідарність» давала надію, що за сприятливих умов опозиція може потягнути за собою все суспільство.
Другою сферою підтримки був обмін тим, що ми сьогодні називаємо ноу-хау. Найпростіше це показати на прикладі підпільних друкарень: відносно дешеву і просту техніку трафаретного друку вдосконалили в Польщі і цим досвідом поділилися з опонентами з інших країн. Це дозволило їм переступити наступний поріг діяльності, дало можливість тиражувати в сотнях і тисячах примірників свої видання. Іноді, нарешті, це була пряма матеріальна допомога, яка базувалася, наприклад, на тому, щоб надрукувати щось у Польщі й передати через кордон. Найбільш відомі приклади такої співпраці з чехословацькою опозицією, з «Хартією-77»: їм передавали техніку чи еміграційні видання. Варто також пам’ятати, що вже в 1984 році еміграційні часописи передавалися нелегальним шляхом з Польщі до радяньскої України. Наприклад, популярний часопис «Сучасність» (один із випусків якого спеціально видали польською мовою) та мініатюрні книжечки українською мовою.
І це ще один парадокс, який з’являється в багатьох спогадах: люди з чехословацької, східнонімецької чи угорської опозиції, які приїхали до Польщі одразу після введення воєнного стану – коли в суспільстві було відчуття безвиході та розпачу – мали абсолютно протилежні враження, спостерігаючи, як діяло польське підпілля. Вони казали, що почуваються майже як у вільній країні, що вони приїхали сюди, щоб насолодитися свободою... Сотні чи тисячі людей все ще перебували у в’язницях, але незважаючи на це, завдяки сильному підпіллю, ці відвідувачі відчували, що Польща – це вільна країна. І це також вплинуло і сформувало їх, і весь цей досвід вплинув на те, як обернувся 1989 рік...
Лукаш Камінський – історик, спеціалізується на історії опору комуністичній системі в Польщі та Центральній та Східній Європі. Ад’юнкт Історичного інституту Вроцлавського університету, автор і співавтор кількох сотень наукових і науково-популярних публікацій. У 2011-2016 роках директор Інституту національної пам'яті, з 2022 року директор Оссолінеуму.
