Що, на твою думку, допомогло змінити ставлення українського суспільства до історії та проблем кримських татар?
Як це не прикро визнавати, ставлення змінилося тільки після окупації Криму. Кримські татари як корінний народ, що найбільше потерпає від окупації, опинилися в центрі уваги всієї країни. Важливим чинником стало й те, що багато активних людей з Криму переїхали на материкову частину України й стали потужними речниками своєї спільноти. Позиція кримських татар під час анексії була надзвичайно важливою: вони чітко висловлювалися проти незаконних дій Росії та активно виступали проти окупації.
Крім того, після Революція Гідності та початку російсько-української війни Україна почала позбуватися власної ментальної окупації. З 1991 року ми були незалежними формально, але психологічна залежність тривала значно довше. Після 2014 року люди почали переосмислювати свою ідентичність і помічати «інших» поруч із собою. Багато хто по-новому відкрив для себе українську мову та історію, але водночас зріс інтерес і до інших спільнот. Усе це стало результатом зміцнення громадянського суспільства. Воно визрівало роками, а з 2014-2015 років повною мірою продемонструвало свою силу, завдяки якій ми тримаємося й сьогодні у війні проти Росії. Сильне громадянське суспільство здатне звертати увагу і на корінні народи у власній країні, і на меншини, до речі, не тільки національні, і на інші народи, за межами своєї держави.
Цей процес можна простежити і в літературі.
Так. Починаючи з 2010-х років в Україні з'явилося багато з’явилося багато репортажних книжок, присвячених іншим країнам і спільнотам. Серед них – книжка Наталки Гуменюк «Майдан Тахрір» про арабську весну, «Краями Грузії» Олексія Бобровникова, чи Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але» Максима Беспалова, а також «Наші інші» Олесі Яремчук, яка розповідає про національні та етнічні меншини України.
Ну й звісно – твій роман «За Перекопом є земля», який нещодавно вийшов у Польщі під назвою «Imiona Krymu». Це не була перша книжка про Крим, але, мабуть, саме вона викликала такий потужний резонанс в Україні й вийшла далеко за межі суто літературного середовища.
Правда, до появи моєї книжки вже існувала ціла низка важливих праць: репортажі згаданої Гуменюк «Загублений острів», монографія Гульнари Бекірової чи збірки есеїв від Інституту нацпам’яті «Наш Крим. Неросійські історії українського півострова».
Утім, це були передусім книжки нон-фікшн. Ти ж обрала художню форму.
Я переконана, що художня література, завдяки апелюванню до емоцій, здатна охопити ширшу аудиторію. Звісно, хороший репортаж також може мати такий ефект. Мій роман став популярним ще й тому, що багато читачів упізнали себе в головній героїні. Чимало людей виросли в російськомовному культурному середовищі й лише у 2014 або навіть у 2022 році почали відкривати для себе українську культуру. Книжка допомогла їм зрозуміти, що цей шлях до себе є цілком природним і що в ньому немає нічого соромного. Крім того, у романі міститься багато інформації про Крим, якої люди раніше не знали, навіть якщо роками їздили туди на відпочинок.
Чи можна сказати, що це роман про досвід цілого покоління?
Я б так не сказала. Це книжка не про одне покоління. Сподіваюся, мені вдалося показати трансформацію значної частини українського суспільства – від 1990-х років до 2014 року.
Ти вже почала говорити про свій неочевидний вибір жанру. У Польщі, де репортаж має надзвичайно сильні позиції, часто ставлять запитання: що зрештою ближче до правди – художня література чи документальний текст? Іноді навіть кажуть, що, як це не парадоксально, саме художній твір здатен точніше наблизити читача до розуміння реальності. Що ти про це думаєш?
На мою думку, художній текст дає змогу передати глибшу, «узагальнену» правду. Вперше таку думку я почула від британської письменниці Лілі Гайд, авторки роману «Омріяний край» про повернення кримських татар на батьківщину. Вона сказала мені, що в романі можна поєднати досвіди багатьох людей, тоді як у нон-фікшні ти обмежений конкретними фактами. Схожий погляд висловлював і австрійський репортажист Карл-Маркус Ґаусс. Він навів такий приклад: якщо ти пишеш про регіон, відомий постійними зливами, але в день твого приїзду світить сонце, то в репортажі не можеш написати, що йшов дощ, навіть якщо дощ найкраще передавав би характер цього місця. Хоч на початку свого письменницького шляху я була дуже захоплена польським репортажем, досі не написала жодної книжки нон-фікшн. Водночас я багато читаю таких текстів і уважно стежу за ними.