Сват, або весільний розпорядник. Старовинні шлюбні й весільні звичаї

czepiny_polona.jpg, default, Весільні обряди в Сілезії: «Покривання голови молодої», після 1906 року, фот. Національна бібліотека Polona

#спадщина

Шлюб з любові? Ви жартуєте. У давній Польщі шлюб радше нагадував економічний договір. Незважаючи на це, одруження супроводжувалося численними барвистими театралізованими обрядами.

«На подив красива та по-справжньому слов’янська драма з життя польської сім’ї» – саме так писав про старовинні польські весілля етнограф і фольклорист Зиґмунт Ґлоґер у своєму magnum opus – «Старопольській енциклопедії», укладеній в 1900-1903 роках. І справді, багато з колишніх звичаїв, які колись практикувалися, здаються щонайменше специфічними, особливо з погляду сучасності. Але чи вони красиві? Ймовірно, не лише дослідники й дослідниці можуть знайти в деяких із них захопливий слід забутих звичаїв.

Шлюб із розрахунку

Вінцентій Водзіновський, «Весілля триває», листівка, 1905-1916, Величка, фот. Національна бібліотека Polona

Оскільки союз чоловіка та жінки колись був не лише їхньою особистою справою, інституція, яка об'єднувала сім'ї, дуже обмежувала свободу вибору другої половинки, а фактично цієї свободи не було взагалі. Сватання нагадувало торги чи укладання економічної угоди. Зрештою, батьки остаточно вирішували, з ким їхня дочка чи син створять сім'ю. Іноді молодята навіть не знали одне одного до початку сватання! Хоча про професію свата, тобто людини, яка зводить майбутніх молодят, сьогодні забули, ми досі використовуємо дієслово «сватати». Воно походить від старопольського слова «swaćbа», що означає «весілля». У деяких регіонах свата називали «rajek», а сватання — «rajby» — від дієслова «raić», тобто комусь когось рекомендувати – чи сватати. Найвдячнішим поняттям на позначення такої людини було слово «dziewosłąb, яке складалося з поєднання слів «дівчина» (застаріле «дівка») та «snębić», тобто «видавати заміж». Інколи, хоча й не часто, обов’язки свата виконувала жінка. Сьогодні ми б його назвали wedding planner, тобто «організатор весілля». Ця роль не обмежувалася простим поєднанням двох людей: поки весілля в Польщі не набули сакрального характеру, він також виконував роль «священника» та головного менеджера всієї події. Іноді майбутніх чоловіка і жінку зводив «професійний» сват, іноді, наприклад, батько дівчини чи хлопця. Оскар Кольберґ писав про цю практику так:

Батько нареченого [...], взявши глечик горілки, буханець хліба під пахву та келих у кишеню, йде робити пропозицію, тобто сватати, найчастіше спочатку навіть не питаючи нареченого, до якої дівчини він має йти; тож іде до тієї, до якої йому заманеться.

Корова, а не кохання

Гуральське весілля, листівка, 1905-1939, фот. Національна бібліотека Polona

Шлюб зароджувався не в емоційній, а в риторичній сфері, на якій ґрунтувалися добре проведені перемовини. Найважливішим був обсяг посагу, який дівчина вносила до спільного господарства. «Іноді нестача однієї корови мала вирішальне значення: свасі [жінка-сват – прим. ред.] не вдавалося сторгуватися і потенційні молодята розходилися», – зазначав Генрик Бігеляйзен, етнограф та історик, автор дослідження «Весілля: обряди та звичаї», яке вийшло у Львові 1928 року. Тож весілля аж ніяк не було святом кохання, а своєрідним суспільним театром, у якому брала участь уся родина. Бігеляйзен, висловлюючись про сватів, відверто зазначав:

Звичай сватання свідчить про нерозвинений індивідуалізм та брак самостійності сільської молоді двох статей і походить з патріархальної епохи..

У селах колись можна було впізнати будинки, в яких жила дочка на виданні. У них стіни помічали особливими крапинками або фарбували віконні рами блакитною фарбою. Іноді перед будинком робили насипні візерунки з піску або вішали вінок на плоті.

Горілка єднає

Флоріан Пекарський, «Із Серадської землі. Дружки нареченої», 1906-1933, листівка, фот. Національна бібліотека Polona

Успішні перемовини завершувалися спільним розпиванням горілки в будинку нареченої. Сват ставив пляшку горілки на стіл, а дівчину просили принести чарку, що означало попередню згоду на шлюб. Тут виявлялася театральність весільних звичаїв: дівчина починала грати роль, начебто вона неохоче погоджується, соромиться й противиться. Далі «перехиляла» чарку горілки, відвернувшись до печі. Обмивання попередньої подружньої угоди є свідченням того, що цю церемонію трактували як офіційний договір: колись у Польщі випивали після кожного його укладання. Саме так розглядали шлюб. У «Весіллі» зазначено, що це рудимент праслов'янського звичаю пити кров на знак затвердження домовленості.

Заручини раніше також називалися зговоринами. Це був ще один акт, що підтверджував намір одружитися, але він був радше офіційним запевненням іншої сторони (або всієї сім’ї), на відміну від сьогоднішньої інтимної обіцянки. Здійснюючи обряд зговорин, сват зв'язував праві руки молодят, часто над буханцем хліба, як знак їхнього бажання створити спільне домашнє господарство, а також для процвітання шлюбу. Вінсентій Пол писав, що руки зв'язували двома білими хустками, які потім подружжя зберігало, щоб після смерті їх можна було покласти в труну під голови.

Наречена в чорному

Влодзімєж Тетмаєр, «Польський: Зговорини (Заручини)», 1861, фот. Національний музей у Щецині

Після заручин починалася підготовка до весільної обряду – прийому, про який гостей повідомляла наречена під час так званих «запросин» (пол. «sprosiny»). Підготовка до святкової події зазвичай тривала близько чотирьох тижнів. Саме весілля, тобто остаточне скріплення шлюбу, не було найважливішою частиною всього обряду. Дійсно, до Тридентського собору в Польщі весілля мало світський характер. Інколи траплялося, що несакральний обряд формально доповнювали шлюбною церемонією, яку проводив священик. За день до весілля місцеві жителі закидували пляшками та іншим скляним посудом будинок, де мало відбутися весілля – на щастя. Вічний союз подружжя символізували – як і сьогодні – обручки чи звичайні перстні. Вважалося, що ці обручки мають магічні, цілющі властивості, наприклад, їх прикладали на вражену ячменем повіку. Хоча сьогодні біла сукня на нареченій є sine qua non моди, колись весільне вбрання трактували не так однозначно. Майбутня дружина повністю в чорному? Сьогодні це майже немислимо, але прикладом тут може бути звичай Любавської землі (регіон на межі Мазовії, Мазур та Помор’я), де до Першої світової війни більшість наречених одягали чорні, сірі або темно-сині сукні, які шили місцеві кравці.

Булка і півень

Video embed

Korowaj - warsztaty obrzędowe

Із кулінарного погляду, найважливішою частиною весілля був коровай (у західній частині Польщі його також називали калачем), або – як зазначено в офіційному переліку традиційних продуктів, який уклало Міністерство сільського господарства та розвитку села – «дріжджова булка з такими декоративними елементами як колоски, пташки, квіти та косички, діаметром від 21 до 15 см». Приготування цієї унікальної випічки було суто жіночим ритуалом: за день до весілля група так званих коровайниць збиралася, місила тісто й, співаючи пісні, випікала коровай. Під час цих приготувань важливо було підтримувати веселу атмосферу, щоб під впливом магічних сил тісто виросло, що було добрим знаком для шлюбу. Короваю надавали дуже важливого значення: коли він виростав надто великим, частіше розбирали піч, ніж ризикували його пошкодити, намагаючись вийняти. Ним на весіллі частували усіх гостей (перші шматочки отримували наречений і наречена). Сьогодні роль ритуальної випічки належить весільному торту.

Ще одним вартим уваги елементом кулінарних звичаїв давніх весіль був каплун – спеціально вирощений півень. Його у певний момент кастрували та відгодовували, що гарантувало чудовий смак і жирність. Каплун є важливим елементом старопольського кулінарного мистецтва – не лише весільного, а й загалом святкового. Різні способи його приготування можна знайти, зокрема, у «Compendium ferculorum, або Збірнику страв» Станіслава Чернецького, який вважають першою польською кулінарною книгою.

Наречена-втікачка

Пьотр Стахевич, «Наречена», 1927-1936, листівка, видавництво Салону польських художників, Краків, фот. Національна бібліотека Polona.

А чи колись прощалися з вільним життям, як сьогодні, на парубоцькій вечірці чи дівич-вечорі? Цей ритуал був важливим насамперед для наречених. З джерел мало що можна довідатися про парубочі вечірки, ймовірно, це були веселі пиятики в чоловічому товаристві. Прощання дівчат з «попереднім життям» було сумним. Останню незаміжню ніч вони проводили у товаристві інших незаміжніх дівчат, співаючи меланхолійні пісні. Їхні голосіння супроводжувало плетіння вінка та лози (тому дівич-вечір часто називали «rózgowiny», пол. rózga – різка, лоза). Наречена з подружками плели цей вінок з хвойних гілок та прикрашали квітами, стрічками та пір'ячком. Різку, тобто пам'ятку про вільне життя, мав викупити майбутній чоловік. Під час весілля прикраса мала стояти на видноті, потім її спалювали або ховали. Вінок був останнім головним убором дівчини — наречена прощалася з ним під час ритуалу «покриття голови», кульмінації старопольського весілля. Під час «покриття голови» знімали вінок та надягали капелюшок, тобто головний убір, який носили заміжні жінки. Це відбувалося опівночі під старовинну весільну пісню «Oй хмелю, хмелю» (за деякими джерелами, це найдавніша польськомовна пісня). Цей момент супроводжував театральний етикет: наречена по суті демонструвала опір. Вона плакала та зривала з голови капелюшок, тобто грала роль людини, яка зі жалем прощається з минулим життям. Ще одним виявом прощанням з дівочим періодом був ритуал розплітання волосся — дружка або наречений позбавляли наречену коси, яку заміжній жінці більше не дозволялося носити. На відміну від сьогодення, весілля та супутні ритуали були наповнені смутком, подекуди показовим, але не важко собі уявити, що перехід з рідного дому до ледь знайомого чоловіка викликав не найприємніші переживання.

Шлюбна ніч при свідках

Шокуючим стародавнім звичаєм були так звані проводи подружжя до шлюбного ложа (пол. pokładziny), тобто ритуальний перший статевий акт у присутності свідків. Зазвичай, ритуал полягав у тому, що частина гостей проводжала пару до спальні, а після того, як все відбулося, чоловік демонстрував закривавлену білизну своєї дружини як доказ її цнотливості. Деякі джерела прямо стверджують, що давньослов'янський обряд проводів до шлюбного ложа полягав у тому, що подружжя займалися сексом при гостях, які супроводжували цю подію танцями, співом, а іноді й грою на інструментах. Однак, якщо жінка провалила «тест на цноту», весілля переривали, і гості громили будинок: розбивали посуд, дірявили горщики та нищили кімнату. Це був жахливий звичай, особливо якщо взяти до уваги факт, що наслідком втрати цноти не завжди є кров'яні виділення.

Вистава просто неба «Весільні бенкети» у виконанні регіонального колективу у м. Вейхерово, 1925-1939. Наречена перед обрядом покриття голови.

У давні часи також існував звичай «цукрової вечері», який був набагато гуманнішою, прийнятнішою версією обряду проводів до шлюбного ложа. У спальні разом з обраними гостями (ними могли бути тільки одружені жінки та чоловіки, які супроводжували молодят до ложа) влаштовували бенкет, що складався лише із солодких страв та напоїв. Наприклад, подавали марципан, мед та мускатне вино. Цукрова вечеря зазвичай відбувалася після обряду покриття голови.

Ще одним ритуалом, який сьогодні може викликати здивування, – є так зване «божественне весілля», яке влаштовували після смерті дівчини чи хлопця до одруження. У такому випадку поминки відбувалися у весільному стилі, зі щедро накритим столом, а іноді навіть із танцями до пізньої ночі. Мертву дівчину одягали так, ніби вона виходила заміж: її голову прикрашали вінком та стрічками. Так само чинили й з передчасно померлим нареченим, чиє тіло прикрашали квітами. У давній Польщі одруження було суспільно-традиційною необхідністю. У деяких регіонах людей навіть карали за те, що вони не були одруженими! Після карнавалу неодруженим дівчатам та юнакам, за те, що вони «не хотіли нести шлюбне ярмо», прив'язували до ніг або до подолу суконь палички, яєчну шкаралупу, гусячі кістки або курячі лапки. «Смерть і дружина кожному Богом призначені», – гласило старе польське прислів'я.

Все менше вина

Постановка п'єси Станіслава Виспянського «Весілля» у Шкільному комплексі № 79 на вулиці Вертнічій, 26 у Вілянові, Варшава, www.audiovis.nac.gov.pl (NAC), 1972, фот. Grażyna Rutowska /www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)

Колись весілля не були одноденною подією, а тривали від кількох до кільканадцяти днів. Зазвичай, його спочатку влаштовували в будинку нареченої, потім у нареченого. Інколи весілля відбувалося в корчмі. З часом святкування ставали дедалі коротшими, поки не набули сьогоднішньої форми урочистості, що триває один вечір. Біґеляйзен цитує вислів «одного мешканця Подґужа», який бідкався, що з 1828 року весілля поступово скорочують.

Весілля прапрадіда тривало тиждень, було випито 10 бочок вина; весілля прадіда – 5 днів, випито 7 бочок вина; весілля дідуся – 3 дні, спожито одну бочку вина; весілля мого батька – 24 години, і випито 100 пляшок вина; весілля сина – один вечір, шампанське було лише на «цукрову вечерю»; останнє весілля – без прийняття, 12 чашок чаю!

Заключним етапом старовинного весілля був переїзд молодої дружини до будинку чоловіка. На кінець варто згадати кілька забобонів, які супроводжували весільні ритуали. Колись їх було безліч. Наприклад, уникали весілля у травні, оскільки вважалося, що це віщує неминучу смерть чоловіка чи дружини. Ризиковано також було призначати весілля на червень. Наречену, яка виходила заміж у червні, іноді називали «червенівкою» (пол. czerwcówką) і вважали, що її з'їдять черви. Вважалося, що необачна примірка весільного вбрання перед самим весіллям може спричинити смерть нареченої чи нареченого. Також дбали про те, щоб покійника не було в селі в день весілля – його присутність вважалася поганою прикметою.

Весільна група з Ловицького князівства, 1905-1928, фот. Національна бібліотека Polona

Зазвичай сват проникав до будинку, де жила дівчина на виданні, пізно ввечері, щоб той, хто хоче завадити одруженню, не наврочив. Щастя молодят також залежало від фази місяця: існувало повір'я, згідно з яким свататися й одружуватися добре під час зростаючого місяця, тобто після молодого місяця, коли супутник Землі наближається до повні. Це начебто сприяє добробуту. Однак астрологічні забобони були неоднозначними: існувало й протилежне повір’я, за яким весілля треба влаштовувати в ніч повного Місяця. «Стан і фази Місяця мають великий вплив на життя нашого селянина», – наголошував Бігеляйзен.

Переклад: Тарас Лильо

Джерела: H. Biegeleisen, "Wesele: obrzędy i zwyczaje", Lwów 1928; P. Lasota, "Etnografia Lubelszczyzny – zaręczyny i wesele" (teatrnn.pl); L. Stomma "Rytuał pokładzin w Polsce – analiza strukturalna" (cyfrowaetnografia.pl); B. Kuryłowicz, "Zapomniany świat obrzędowości weselnej w dawnej Polsce (na podstawie >>Nazwy weselne…" Zygmunta Glogera)", R. Kukier "Ludowe zwyczaje i obrzędy weselne na ziemi lubawskiej i pograniczu lubawsko-mazurskim", Komunikaty Mazursko-Warmińskie nr 3, 391-413, 1996.

Мова Ukrainian

фольклор

весілля