Кров упиря й отвір для душі. Смерть у давніх ритуалах та забобонах

wszystkich swietych na cmentarzu w garwolinie.jpg, default, День всіх святих на цвинтарі в Гарволіні, 1935 р., фот. Narcyz Witczak-Witaczyński, Narodowy Archiwum Cyfrowy

#спадщина

У давньопольській культурі смерть завжди була нерозривно пов’язана з життям. Про її прихід сповіщала природа, посилаючи людині численні знаки та символи.

Першим багатогранним дослідженням польської похоронної культури стала книжка «Похоронні звичаї польського народу» видатного етнолога і фольклориста, професора Адама Фішера (1889–1943). Новаторську працю, написану на основі «друкованих і рукописних матеріалів» із львівських книгозбірень, вперше у 1921 році видав Національний інститут ім. Оссолінських. Пізніше переважно на неї спиралися інші польські дослідники регіональних традицій похоронних обрядів та пов’язаних зі смертю забобонів. Тож про що ми дізнаємося з відомої книжки Фішера та з сучасних текстів кінця ХХ-початку ХХІ століття?

Зловісна фауна і флора

У давні часи смерть також була тісно пов’язана з магією, на чому Фішер наголошує в одному з перших підрозділів своєї праці:

первісний розум переконаний, що людина помирає лише тому, що хтось невидимий начарував їй смерть. [...] Дуже часто смерть приписують не випадку, а містиці чи магії.

Тому підступна жінка з косою набувала вигляду тварин: в легендах можна натрапити на смерть, зокрема, в образі білої гуски. Вона також могла явитися у вигляді великого чорного собаки. Вважалося, що сон про те, як білий кінь тягне наповнений гноєм віз, віщує смерть. Таке тлумачення снів є як у «Похоронних звичаях польського народу», так і в сучасній праці доктора Здзіслава Купісінського «Смерть як есхатологічна подія» (написана на основі етнологічного дослідження в околицях Опочно та Радома).

Адам Хмєльовський (св. брат Альберт), «Італійський цвинтар», 1880, полотно, олія. 79 х 143 см, Національний музей, Краків

Зі смертю сильно асоціювався пташиний світ, оскільки, як читаємо у Фішера, «птах є найважливішим першоджерелом усіх уявлень про божество і таємничу святу силу». Сову, нічне життя якої бентежило польського селянина і викликало в нього підозріння, вважали посланницею самого чорта.

народна уява огорнула сову демонічним, зловісним ореолом. Сова є посланницею і віщункою смерті, а її голос вважають сміхом самого диявола.

– зауважував дослідник.

Сови та пугачі, активні, коли більшість людей спить, вважалися зв’язковими між царством живих і мертвих. Поганою прикметою також вважали ластівок, які раптово залітали до хати, або птахів, що б'ються об вікна. У «Смерті як есхатологічній події» читаємо:

Траплялося, що господиня вибігала на подвір’я, щоб прогнати птахів, аби ті не накликали лиха.

Окрім птахів, смерть віщували домашні тварини, які найбільш емоційно були пов’язані з людьми. Вважалося, що собаки, коні та корови мають особливі екстрасенсорні здібності, тому за їхньою поведінкою уважно спостерігали, шукаючи в ній моторошне пророцтво чи знаки зі світу мертвих. Наприклад, стежили за тим, аби не запрягати у віз коней померлого господаря, щоб вони не сполошилися при зустрічі з його духом.

Смерть віщувала також через рослини та атмосферні явища: поганим знаком були, звичайно, дерева, що впали, або раптово зів’ялі квіти. Посилення вітру пояснювали стогоном душ самогубців. Цікаво, що падаючу зірку, якою сьогодні пов’язують «успішне здійснення мрії», також сприймали як піднебесну провісницю смерті. Із зіркою асоціювали людську душу: «у кожної людини є своя зірка, яка з’являється в день її народження і падає в годину смерті» (Фішер).

Thumbnail — Кладовище, Тарнув, 1910–1939 рр., фот. K. Kowalczyk, Narodowy Archiwum Cyfrowy

Таємне життя предметів

Фатальні знаки помічали і в домогосподарстві, яке «жило своїм життям»: якщо раптово розбивалися порцеляна й скло, зупинявся годинник чи гасла свічка, а картини падали зі стін. Страх вселяли й дивні звуки в будинку: різні шелестіння, скрегіт і стукіт найчастіше вважали сигналами з потойбіччя.

Важливо було покласти в труну всі особисті речі покійного (за винятком особливо цінних, таких як чоловіча бритва – такі предмети часто залишали вдома для подальшого використання). У гріб клали цигарки, алкоголь і тютюн, щоб після похорону дух покійника не вертався за тим, що за життя належало йому. У «Смерті як есхатологічній події» автор зазначає:

Деякі чоловіки ще за життя просили, щоб їм у труну поклали пляшечку горілки, щоб «там їх не мучила спрага» і можна було «почастувати друзів, які відійшли у вічність швидше за них».

Дух покійника міг явитися і в нічних мареннях, якщо, наприклад, він був незадоволений одягом, в якому його поховали (тут важливо було виконати його останню волю). На нитках, якими шили сорочку для покійника, не можна було залишати жодного вузлика, оскільки у вузликах гніздилися гріхи, які не дозволяли душі покинути тіло. Тому робили все для того, щоб смерть була легкою, а душа легітно відділилася від тіла.

Александр Ґеримський, «Селянська труна», 1894 р., фот. Muzeum Narodowe w Warszawie

Отвір для душі

За звичаєм віз із труною зупиняли тричі, щоб він не відвіз її надто швидко, залишивши дух померлого в хаті чи на подвір’ї. Інакше «душі довелося б бігти за тілом покійника» (Купісінський). З моменту смерті до поховання чекали три дні, приглядаючи за тілом, але вважали, що душа відходила в потойбічний світ після похорону. До того часу люди утримувалися від будь-якої домашньої роботи, щоб не турбувати душу або – не дай Боже – не наступити на неї чи не зачепити віником під час підмітання. Чи душа вже покинула тіло, перевіряв так званий похоронний розпорядник, підносячи дзеркало до вуст покійника – оскільки душу ототожнювали з диханням.

Деякі дослідники зазначали, що гучні та показні голосіння за померлим люди сприймали негативно (так про верхньосілезькі звичаї, зокрема, писав проф. Турек) — вважалося, що горе близьких завадить переходу душі в інший світ. Існувало також повір'я, що після смерті душі змушені нести наповнені слізьми родичів глечики чи відра – тому вияв горя зазвичай намагалися стримувати. Щоб полегшити перехід душі, в будинку залишали відчиненими вікна та двері, комин, заслони печі, усі скрині, а іноді навіть частково зривали покрівлю. Фішер писав:

У праслов'янських домах біля комина був спеціальний маленький отвір – для душі.

Були й інші забобони, які мали «скоротити тривалість агонії». Вважалося, що поганий вплив має куряче пір'я, тому з-під голови вмираючого потрібно було витягнути подушку з цим наповнювачем. Інколи людину, яка вмирала, перекладали з ліжка на підлогу, щоб наблизити його до «царства тіней». Зрештою, тінь була однією з головних провісниць смерті і ланкою, що з'єднує світи живих і мертвих: її зміни знаменували швидку кончину. Згідно з одним із повір'їв, якщо хтось на Святвечір обернеться і не побачить своєї тіні, то скоро помре.

Засоби проти упирів

У схильності до вампіризму підозрювали людей, які мали рум’яне (налите кров’ю) обличчя або виявляли у своїй поведінці тривогу та неспокій. Ще наприкінці ХІХ століття в польських селах зафіксовано застосування «антивампірських методів лікування»: якщо громада виявила, що упир «розгулявся» (тобто переманює на свій бік інших членів сім’ї), його таємно (оскільки це було заборонено законом) страчували лопатою для копання торфу.

Ксьондз Ян Першон у своїй книжці «На березі життя і смерті», матеріал якої базується переважно на польових дослідженнях традиційної похоронної культури Кашубії, писав, що ще «у ХІХ столітті було заведено як мінімум кілька справ щодо осквернення людських останків, які завершилися багаторічними вироками».

Миниатюра — Мар’ян Вавженецький «Смерть заспокоїть усіх», полотно, олія, 1898, фот. Muzeum Narodowe w Krakowie

Такого радикального вирішення можна було уникнути за допомогою кількох дій, які перешкоджали поверненню «живих мерців». Наприклад, окрім особистих речей до труни клали цеглини, сітку (яку вампіру довелось би розплутувати) або макові зерна (які він мав порахувати), а в уста покійника клали монету, щоб чимось зайняти померлого і таким чином запобігти його поверненню. Чування біля тіла мерця, окрім сімейно-релігійного виміру (можна було попрощатися з коханим домочадцем молитвою за його порятунок), мало й антивампіричний аспект – завдяки спостережливості можна було помітити «тривожні схильності» покійника.

Траплялося також, що кров з відрізаної голови «упиря»... додавали в каву або чай членам сім'ї «для захисту від активного вампіра». За словами Фішера, такі практики згадувалися ще в документах ХІХ століття.

Щоб мрець тебе не побачив

Як зауважує проф. Кристина Турек у дослідженні «Народні звичаї, обряди та похоронні пісні у Верхній Сілезії», люди докладали всіх зусиль, щоб одна смерть не спричинила нові смертні випадки. Багато магічних ритуалів були спрямовані на те, щоб душа померлого не викрадала душі живих і не забирала їх на той світ. Як пише Фішер, такі практики не були чимось особливим лише для Верхньої Сілезії, їх застосовували по всій Польщі. Тому небіжчику закривали очі (щоб він «нікого не бачив»), а якщо повіки не хотіли опускатися, то на них клали важкі монети. А щоб покійник нікого «не покликав», йому підв’язували бороду.

Якщо людина померла вночі, необхідно було розбудити всіх домочадців. Оскільки в народній уяві сон і потойбічне життя були таємничо пов'язані, існувала загроза, що душу сплячого перетягне «на той бік» душа померлого. Після смерті всі дзеркала і скляний посуд, які відбивали світло, прикривали – у відображенні можна було побачити дух мерця, а це вважали страшним прокляттям. Також не можна було спостерігати за похоронною процесією через вікно та виходити їй назустріч – існував ризик, що мрець може когось «потягнути» за собою. Коли помирав селянин, худобі повідомляли про його смерть і... стукали по вуликах, аби звірі та комахи не пішли за покійником.

Любов і страх

Про близьку людину, яка помирала, турбувалися (її смерть викликала розпач), але загроза, що її душа повернеться і забере з собою живих, породжувала глибокий страх. Зокрема й тому сім’я так дотримувалася обряду чування біля тіла покійника. Люди вірили в магічні властивості води, якою вмивали мерця, однак їй приписували як цілющу, так і смертоносну силу. Родичі померлого остерігалися, щоб не вилити цю воду на власну тінь і таким чином не накликати на себе смерть. Деякі забобони, навпаки, стверджували про цілющі властивості такої води: нею лікували шкірні хвороби, бородавки і виразки.

Звичаї, що передавалися з покоління в покоління, зберігалися в Польщі до середини, а в деяких регіонах й до кінця ХХ століття. Дослідження Фішера та пізніші публікації, які базувалися на роботах етнографа й на результатах сучасних польових досліджень, зберегли для нас обряди та забобони, які свідчать про сильну присутність смерті в житті наших предків.

Найсуттєвішою зміною сьогодні стало повсюдне «усунення» смерті з домогосподарств — колись смерть була складним колективним досвідом, що впливав на всі аспекти життя членів сім’ї. Ключовий обряд переходу супроводжували різні практики, які полегшували страждання вмираючих і тягар втрати – живим. «Смерть не лякає людей, бо вони приймають її зі смиренням», — писав Фішер. Звичайно, завершення земного життя для поляків було не останньою межею, а початком нового шляху душі.

Переклад: Тарас Лильо

Джерела: "Śmierć jako wydarzenie eschatyczne: zwyczaje, obrzędy i wierzenia pogrzebowe oraz zaduszkowe mieszkańców regionu opoczyńskiego i radomskiego", Z. Kupisiński; "Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego", A. Fischer; "Na brzegu życia i śmierci. Zwyczaje, obrzędy oraz wierzenia pogrzebowe i zaduszkowe na Kaszubach", ks. J. Perszon; "Ludowe zwyczaje, obrzędy i pieśni pogrzebowe na Górnym Śląsku", K. Turek;

Мова Ukrainian

польські традиції

упирі

поховальна обрядовість

легенди