У репортажах багато йдеться про численні блокпости, які покликані запобігти проникненню російських диверсантів у місто, барикади. Як це впливає на твою роботу, як зараз йде документація війни у Києві?
Є дві речі, які дуже ускладнюють роботу. Одна справа — це контрольні пункти, так звані блокпости. Вони успішно з'являються. Коли я приїхав до Києва минулої п’ятниці, 25 лютого, їх було дуже мало, а зараз ними заповнені вулиці. Буває, що кудись вранці виїжджаєш і в даному місці немає КПП, а коли повертаєшся вдень, він вже є. Видно, як згущуються. Це пояснюється, зокрема, російськими диверсійними групами, які намагаються проникнути в місто. Підступним чином, бо видавали себе за волонтерів, журналістів чи фельдшерів зі швидкої допомоги. Не можна використовувати цензурні слова для визначення таких дій, які додатково становлять загрозу для служб і преси.
Усе це створює в Києві напружену, параноїдальну атмосферу. Особливо це відчувається в контактах з територіальною обороною. Більшість із них — люди, які раніше не були військовими. Це як масова мобілізація: мирне населення, яким згідно з указом президента вручили зброю. Нова ситуація у багатьох з них викликає суміш страху, незвикання до виконуваної функції та раптового відчуття влади. Існує також інформаційний хаос щодо принципів роботи ЗМІ, через що іноді буває важко з ними співпрацювати.
Але, можливо, хаос у реальності війни неминучий? У Польщі бомби не падають, заанґажованість та посвята людей допомозі біженцям з України величезні, але навіть у цьому випадку організація допомоги часто не дозволяє уникнути хаосу.
Це часто демотивує, тому що замість того, щоб зосередитися на роботі, ми повинні спочатку зосередитися на подоланні логістичних труднощів. Важливо розуміти, що іноземні журналісти, якщо вони сумлінно виконують свою роботу, також допомагають Україні.
Навіть не дивлячись на національні кольори та симпатії, для більшості світової думки зрозуміло: одна країна напала на іншу і зробила це без жодної на те причини. Тут немає місця для симетрії: це одностороння агресія, росіяни обстрілюють міста, тож ти є на боці тих, хто під вогнем.
Тут теж триває інформаційна війна, кожна сторона має свій пропагандистський порядок денний. Але робота іноземних журналістів не порушує український порядок денний, а діє в інтересах держави. Звісно, українська сторона не використовує нахабну пропаганду, як російська. Але роль преси — перевіряти певні факти. Йдеться про те, щоб задокументувати ці військові злочини, обстріли житлових будинків. З точки зору майбутніх процесів, може мати значення, чи фото зроблене військовими чи незалежною пресою.
А яка зараз ситуація на залізничному вокзалі в Києві?
Іноді потяги затримуються на багато годин, але залізничний транспорт все ще працює — іноді на, здавалося б, малоймовірних маршрутах. Я вчора і позавчора був на вокзалі і ще можна було потягом доїхати до Харкова в облозі, Сум чи Маріуполя. А є пасажири, які їздять у ці сильно обстріляні міста, наприклад, вчора на вокзалі мене запитав пан, який потяг доїде до Сум. Питаю, чому він туди їде, там страшні бої. Він відповів, що працював у Вроцлаві, а там у нього є родина і він їде заопікуватись нею. Зазвичай для таких повернень в Україну з-за кордону є дві причини: або для того, щоб подбати про сім’ю, або для боротьби. З цієї причини приїжджають і люди із Західної України. Вчора ми зустріли молодих хлопців, які приїхали звідти податись в територіальну оборону Києва.
Мені важко судити, але мені здається, що найбільша хвиля виїздів з Києва була в перші дні вторгнення. Коли я їхав сюди, черга машин тягнулася у зворотному напрямку аж до Житомира, за сто тридцять кілометрів від столиці. Але зараз люди все одно виїжджають, ви щодня бачите групи з наплечниками. Деякі хотіли залишитися, але вже не витримують, бояться, що буде далі. На деякі потяги, наприклад, до Варшави, дуже складно сісти.