Посеред цього жаху є й інша реальність – українців, які намагаються зберегти свою людську гідність і допомогти. Сотні тисяч людей втікають від обстрілів, а мільйони українців у інших містах об’єдналися, щоб їх зустріти, нагодувати, зігріти й дати дах над головою. Люди відкривають свої домівки для інших людей, яких ніколи раніше не бачили; люди з ранку до ночі займаються волонтерською роботою, облаштовують спортзали шкіл для зустрічі біженців, закуповують медикаменти для міст на фронті, плетуть маскувальні сітки для українських воїнів.
У цей страшний час вихователі й психологи намагаються гратися з дітьми біженців, а люди приносять для них іграшки. Усі ці прекрасні люди намагаються вдавати, що не хочуть плакати, вони приносять гуманітарну допомогу й швидко повертаються в свої машини, щоб там уже дати волю емоціям. Ми не дозволяємо собі сліз, бо мусимо триматися і підбадьорювати один одного. Але плакати – від розчулення й злості – хочуть усі. Плакати за минулим життям, яке всього лише 6 днів тому було нормальним, але вже ніколи не буде таким, як раніше.
У ці хвилини, поки росіяни обстрілюють десятки малих і великих українських міст, президент моєї країни звертається до ЄС з проханням надати Україні перспективу членства. Я не голосував за Зеленського, і мені на цьому важливо наголосити, бо те, за що ми боремося – це не просто боротьба за Україну, а ще й боротьба за Європу. Ми боремося за демократію, за право вибору для людини й самовизначення для держави, за права людей і людську гідність. Ми маємо різні політичні погляди, говоримо різними мовами, молимося або вважаємо себе агностиками, читаємо різні книжки й слухаємо різну музику, але сьогодні ми всі єдині і готові помирати саме за це право на різноманіття. Бо саме воно є основою Європи, фундаментом поваги до всіх – таких різних, але однаково прекрасних – людей. Росія хоче знищити це різноманіття, вона прагне знищити Україну тільки за те, що ми не такі, як вони, що маємо власну думку щодо свого майбутнього.