Україна: ми опинилися всередині фільму «Чужий»
У середу 23 лютого ввечері я з друзями сходив у Києві в кінотеатр на новий фільм українського режисера, ми гарно повечеряли й випили пляшку хорошого вина, після чого вклалися спати.
Ми лягали спати успішними людьми, представниками середнього класу, в яких плани розписані на місяці наперед, ми були громадянами нормальної європейської країни. У четвер зранку я мав прокинутися, вдягнути білу сорочку, сісти на літак і полетіти у Вільнюс, щоб там на літературному ярмарку представити свою нову книжку. Словом, звичайнісіньке нормальне життя, як і в сотень мільйонів інших жителів Європи.
Але в четвер зранку ми прокинулися в пеклі. Київ бомбардували в темряві, собаки то скавуліли від переляку, то божевільно гавкали, дивлячись в небо. Якусь мить здавалося, що все це просто кошмарний сон. Звуки вибухів на віддалі були схожі на щось потойбічне: так буває, коли пірнаєш під воду у ванні і у вухах голосно гупає твоє серцебиття. Було враження, ніби вибухи розриваються десь глибоко всередині нас. Скажу правду: було страшно.
З того часу минуло вже 6 діб, протягом яких вибухи й смерті стали для нас повсякденною рутиною. З мирних і цілком звичайних людей, які користуються ґаджетами і лайкають смішні меми в інтернеті, ми перетворилися на людські організми, що мають єдину мету: вижити, захистити своїх рідних, зберегти свій дім і свою державу. Тиждень тому серед моїх знайомих я був єдиним, хто вірив у початок російського наступу, але навіть я не міг повірити, що будуть бомбардувати міста, а в столиці моєї країни йтимуть вуличні бої. Вважайте мене наївним, але я вважав, що після Другої світової війни така війна в Європі вже неможлива, що ми всі засвоїли бодай якийсь урок. Я помилявся.
Picture display
standardowy [760 px]
28 лютого 2022 року під час атаки росіян у селищі Іванків під Києвом згорів музей з роботами Марії Приймаченко
Бо це не просто війна, це значно гірше – в Україні сьогодні триває масове знищення людей. Це не війна, в якій на полі бою зустрічаються дві армії, це злочин, коли російські війська у найпідліший спосіб атакують мирні українські міста. Російські солдати вдягають українську військову форму, захоплюють українські бойові машини, пожежні й швидкі допомоги, і атакують, як терористи. Російські диверсанти в цивільному одязі проникають в мирні українські міста і починають терор, не гребуючи вбивством мирних жителів і намагаючись сіяти паніку. Хіба ж це війна? Це тероризм, на фоні якого навіть Талібан здається мірилом моралі й військової гідності.
Росіяни з’являються в наших містах у білих халатах лікарів, в уніформах наших пожежників і рятівників, вішають собі на одяг і техніку українські прапори, підкладають вибухівку в житлові квартали, беруть у заручники цивільних. Це не війна двох армій, а сценарій нового випуску фільму «Чужий», коли вороги лізуть на тебе із кожної шпарини й закутка, як заражені невідомим вірусом зомбі. Це не просто злочин, це ще й жахливо ганебно, боягузливо й підло. Я завжди думав, що військові офіцери не здатні на таку підлість – але виявляється, що в російській армії поняття військової честі атрофувалося. Як і в російського народу, який досі мовчить і не протестує проти цієї огидної «війни».
Picture display
standardowy [760 px]
Марія Приймаченко «Атомна війна, будь проклята вона!», 1978
Посеред цього жаху є й інша реальність – українців, які намагаються зберегти свою людську гідність і допомогти. Сотні тисяч людей втікають від обстрілів, а мільйони українців у інших містах об’єдналися, щоб їх зустріти, нагодувати, зігріти й дати дах над головою. Люди відкривають свої домівки для інших людей, яких ніколи раніше не бачили; люди з ранку до ночі займаються волонтерською роботою, облаштовують спортзали шкіл для зустрічі біженців, закуповують медикаменти для міст на фронті, плетуть маскувальні сітки для українських воїнів.
У цей страшний час вихователі й психологи намагаються гратися з дітьми біженців, а люди приносять для них іграшки. Усі ці прекрасні люди намагаються вдавати, що не хочуть плакати, вони приносять гуманітарну допомогу й швидко повертаються в свої машини, щоб там уже дати волю емоціям. Ми не дозволяємо собі сліз, бо мусимо триматися і підбадьорювати один одного. Але плакати – від розчулення й злості – хочуть усі. Плакати за минулим життям, яке всього лише 6 днів тому було нормальним, але вже ніколи не буде таким, як раніше.
У ці хвилини, поки росіяни обстрілюють десятки малих і великих українських міст, президент моєї країни звертається до ЄС з проханням надати Україні перспективу членства. Я не голосував за Зеленського, і мені на цьому важливо наголосити, бо те, за що ми боремося – це не просто боротьба за Україну, а ще й боротьба за Європу. Ми боремося за демократію, за право вибору для людини й самовизначення для держави, за права людей і людську гідність. Ми маємо різні політичні погляди, говоримо різними мовами, молимося або вважаємо себе агностиками, читаємо різні книжки й слухаємо різну музику, але сьогодні ми всі єдині і готові помирати саме за це право на різноманіття. Бо саме воно є основою Європи, фундаментом поваги до всіх – таких різних, але однаково прекрасних – людей. Росія хоче знищити це різноманіття, вона прагне знищити Україну тільки за те, що ми не такі, як вони, що маємо власну думку щодо свого майбутнього.
Picture display
standardowy [760 px]
Марія Приймаченко «Ой підемо на заручини», 1968
Тому я палко підтримую президента Зеленського і звертаюся до всіх людей доброї волі в Європі: визнайте наше право стати в майбутньому членами ЄС, надішліть нам сигнал підтримки. Пізніше – після війни – будемо домовлятися про умови й процедури, а тепер ми потребуємо єдиного: щоб у цій жахливій темряві ваш маяк подав нам промінь світла як дороговказ. Бо найбільший дефіцит сьогодні – надія, а саме вона дає силу й мужність. Дайте нам цю надію, покажіть, що ми не самі.
Я писав цей текст протягом години – і це була прекрасна година, бо я не читав новини про бомбардування й смерті. Це те, що я можу сьогодні робити – писати. Бо я письменник, така вже в мене й робота, хоча про це соромно за таких умов говорити. Нас намагаються відкинути в пітекантропські, печерні часи, коли ніякої літератури й писання не треба. Це боротьба сучасності з темним минулим, війна 2022 року і зомбі, які без жодних причин вирішили зруйнувати наше життя.
Шостий день триває війна. Шостий день я живу з відчуттям, ніби всі ми пірнули під воду й чуємо серцебиття, хоча насправді це гримлять вибухи у наших донедавна мирних містах. Допоможіть нам випірнути з цієї страшної води. Не дайте нам задихнутися.
Андрій Любка, 1 березня 2022 року
[{"nid":"5415","uuid":"2bac71b5-1a2d-4daf-8655-b487c5b92def","type":"article","langcode":"uk","field_event_date":"","title":"\u0425\u0442\u043e \u0434\u043e \u0436\u0443\u0440\u0456? \u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u0443 \u043c\u0456\u0436\u0432\u043e\u0454\u043d\u043d\u0456 \u0440\u043e\u043a\u0438","field_introduction":"\u041f\u0440\u0438 \u043e\u0440\u0433\u0430\u043d\u0456\u0437\u0430\u0446\u0456\u0457 \u0431\u0443\u0434\u044c-\u044f\u043a\u043e\u0433\u043e \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441\u0443 \u043e\u0440\u0433\u0430\u043d\u0456\u0437\u0430\u0442\u043e\u0440\u0438 \u043f\u043e\u0432\u0438\u043d\u043d\u0456 \u0432\u0438\u0440\u0456\u0448\u0438\u0442\u0438, \u0447\u0438 \u0434\u043e \u0439\u043e\u0433\u043e \u0436\u0443\u0440\u0456 \u043f\u043e\u0432\u0438\u043d\u043d\u0456 \u0432\u0445\u043e\u0434\u0438\u0442\u0438 \u0432\u0456\u0434\u043e\u043c\u0456 \u0430\u0440\u0442\u0438\u0441\u0442\u0438, \u043f\u0435\u0434\u0430\u0433\u043e\u0433\u0438, \u0441\u043f\u0435\u0446\u0456\u0430\u043b\u0456\u0441\u0442\u0438 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u0456\u0439 \u0433\u0430\u043b\u0443\u0437\u0456 \u0432\u0438\u043a\u043e\u043d\u0430\u0432\u0441\u0442\u0432\u0430, \u0442\u0435\u043e\u0440\u0435\u0442\u0438\u043a\u0438 \u043c\u0443\u0437\u0438\u043a\u0438, \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u0456 \u043a\u0440\u0438\u0442\u0438\u043a\u0438, \u0456\u0441\u0442\u043e\u0440\u0438\u043a\u0438 \u043a\u0443\u043b\u044c\u0442\u0443\u0440\u0438, \u043c\u0443\u0437\u0438\u0447\u043d\u0456 \u0432\u0438\u0434\u0430\u0432\u0446\u0456, \u043c\u0435\u043d\u0435\u0434\u0436\u0435\u0440\u0438 \u0442\u0430 \u0456\u043c\u043f\u0440\u0435\u0441\u0430\u0440\u0456\u043e? \u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u2013 \u0443\u043d\u0456\u043a\u0430\u043b\u044c\u043d\u0438\u0439, \u0439\u043e\u0433\u043e \u043e\u0441\u043e\u0431\u043b\u0438\u0432\u0456\u0441\u0442\u044c \u0443 \u0442\u043e\u043c\u0443, \u0449\u043e \u0432\u0456\u043d \u043f\u0440\u0438\u0441\u0432\u044f\u0447\u0435\u043d\u0438\u0439 \u043c\u0443\u0437\u0438\u0446\u0456 \u043e\u0434\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043c\u043f\u043e\u0437\u0438\u0442\u043e\u0440\u0430. \u0426\u0435 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u043e\u043c\u0443 \u0441\u0435\u043d\u0441\u0456 \u0432\u0438\u0437\u043d\u0430\u0447\u0430\u0454 \u0441\u043a\u043b\u0430\u0434 \u0436\u0443\u0440\u0456.\r\n","field_summary":"\u0428\u043e\u043f\u0435\u043d\u0456\u0432\u0441\u044c\u043a\u0438\u0439 \u043a\u043e\u043d\u043a\u0443\u0440\u0441 \u2013 \u0443\u043d\u0456\u043a\u0430\u043b\u044c\u043d\u0438\u0439, \u0439\u043e\u0433\u043e \u043e\u0441\u043e\u0431\u043b\u0438\u0432\u0456\u0441\u0442\u044c \u0443 \u0442\u043e\u043c\u0443, \u0449\u043e \u0432\u0456\u043d \u043f\u0440\u0438\u0441\u0432\u044f\u0447\u0435\u043d\u0438\u0439 \u043c\u0443\u0437\u0438\u0446\u0456 \u043e\u0434\u043d\u043e\u0433\u043e \u043a\u043e\u043c\u043f\u043e\u0437\u0438\u0442\u043e\u0440\u0430. \u0426\u0435 \u0432 \u043f\u0435\u0432\u043d\u043e\u043c\u0443 \u0441\u0435\u043d\u0441\u0456 \u0432\u0438\u0437\u043d\u0430\u0447\u0430\u0454 \u0441\u043a\u043b\u0430\u0434 \u0436\u0443\u0440\u0456.","topics_data":"a:1:{i:0;a:3:{s:3:\u0022tid\u0022;s:5:\u002259608\u0022;s:4:\u0022name\u0022;s:13:\u0022#\u043c\u0443\u0437\u0438\u043a\u0430\u0022;s:4:\u0022path\u0022;a:2:{s:5:\u0022alias\u0022;s:14:\u0022\/topics\/muzika\u0022;s:8:\u0022langcode\u0022;s:2:\u0022uk\u0022;}}}","field_cover_display":"default","image_title":"","image_alt":"","image_360_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/360_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=Y426YMKN","image_260_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/260_auto_cover\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=rE5dWx1O","image_560_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/560_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=9yq7BcBm","image_860_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/860_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=_Bvc6jzn","image_1160_auto":"\/sites\/default\/files\/styles\/1160_auto\/public\/images\/imported\/z_img\/pl_fo_chopin_lata_przedwojenne__w330_4266075.jpg?itok=_x7yCcjs","field_video_media":"","field_media_video_file":"","field_media_video_embed":"","field_gallery_pictures":"","field_duration":"","cover_height":"249","cover_width":"330","cover_ratio_percent":"75.4545","path":"ua\/node\/5415","path_node":"\/ua\/node\/5415"}]