Хоч знамените запитання «Чому не було великих художниць?» Лінда Нохлін поставила понад пів століття тому, воно, на жаль, досі залишається актуальним. Але, на щастя, досі спонукає людей пера переглядати історію, зазирати в архіви та музейні фонди, щоб дістати звідти уламки їїсторії. У Польщі цим уже багато років займаються мистецтвознавиці та поціновувачки мистецтва — зокрема, Малґожата Чинська й Сильвія Зєнтек, а нещодавно до цього літературного кола приєднався Пьотр Очко (один із небагатьох чоловіків, які пишуть про жінок), представивши у книжці «Сукні й мольберти» історії художниць минулого. Чиньська, яка сама є кураторкою мистецтва, в інтерв’ю для Culture.pl згадувала, що музеї й галереї дедалі охочіше організовують виставки художниць, які ще донедавна не мали жодного шансу з’явитися в публічному просторі чи свідомості глядачів. І те, що є що діставати з фондів, підтверджує хоча б той факт, що один із неймовірних творів Зофії Стриєнської замість того, щоб тішити око глядачів, прикрашає коридори, недоступні для широкого загалу, в одній із найважливіших музейних установ Польщі (і підозрюю, це не поодинокий випадок). Отже, виникає запитання — чи художниці знайдуть або повернуть собі належне місце в історії мистецтва і коли це станеться?
Обкладинка книжки Сильвії Зєнтек «Тільки вони. Польське мистецтво без чоловіків», фот. видавництво Agora, Варшава, 2023
Зєнтек віднайшла для них місце в історії літератури. Як пристрасна шанувальниця та колекціонерка творів художників і художниць з кола École de Paris, вона написала біографічні книжки «Польки на Монпарнасі» та «Лунія й Модільяні». Копаючи глибше й ідучи слідом за жінками, які були забуті або недооцінені, вона створила публікацію «Тільки вони. Польське мистецтво без чоловіків». У великому томі знайдемо двадцять життєписів художниць, яким або вже вдалося вийти з тіні чоловіків, або які ще чекають на свій час. Поруч із Ольгою Бознанською, Тамарою Лемпіцькою чи Аліною Шапочніков маємо літературні портрети Анни Райєцької («майстрині рококо»), Зофії Пірамович («невідомої орієнталістки») чи Марії Папи Ростковської (скульпторки-живописиці). «Кожна якоюсь мірою ламала канони свого мистецького напряму, кожна своїми рішеннями підривала основи патріархату», — переконує Зєнтек.
Авторка не обмежується барвистим описом життя й творчості своїх героїнь, а вписує їх у ширший контекст — мистецької освіти, положення жінок у чоловічому середовищі й, зрештою, у загальний феміністичний дискурс. Чи намагається вона створити новий канон мистецтва? Не обов’язково, але без сумніву підказує, кого варто було б у ньому врахувати.
Природа жінки
