Під час поділів Польщі поляки використовували різні засоби, щоб продемонструвати свою відданість справі національного визволення. Одним із таких засобів була мода. Так, наприклад, у часи романтизму революціонера можна було впізнати за тим, як у нього підстрижена борода. Станіслав Василевський у своїй монументальній праці «Польське життя в XIX столітті» («Życie polskie w XIX wieku») писав: «Історія століття — це майже безперервний ланцюг костюмованих маніфестацій (...) Деталі одягу, які сьогодні нам здаються неважливими, тоді ставали інструментом агітації та пропаганди».
Апогеєм використання одягу як інструменту пасивного опору в Польщі стали 60-ті роки XIX століття. Вибуху Січневого повстання передувала, як її назвав Францішек Зейка, «містична революція»: патріотичні богослужіння, великі святкування національних річниць, вуличні маніфестації. Коли наприкінці лютого 1861 року царська влада жорстоко розправилася з мирними протестами, по Королівству Польському почав поширюватися заклик (нібито від варшавського архієпископа) до носіння національної жалоби.
Знову актуальним став написаний 30 років тому після поразки Листопадового повстання твір Константія Ґашинського «Чорная сукня»:
Мої сукні сховай, мати,
Перли, із троянд віночки,
Вбрання пишні, сніжнобілі шати –
Вже не для твоєї дочки.
Квіти, шати й я любила,
Коли ручай надії струменів.
Та Польща нині у могилі,
Тож що лишається мені?
Чорная сукня.
Костюмована манія
Портрет Михаліни Ґрабовської, 1863, фот. Національна бібліотека, CBN Polona
«У всіх варшавських магазинах спостерігаємо лише чорний одяг, тому вважаємо за свій обов’язок повідомити про це нашим читачкам», — писав у 1861 році «Журнал мод та новинок для домашнього господарства».
Жалоба тих часів сьогодні асоціюється насамперед із жіночим одягом. Деякі дами з’являлися в чорному навіть на власних весіллях. Чорні сукні, розширені кринолінами, мали й інше, практичне призначення — в них легко можна було приховати листівки чи зброю. «Польська жінка — вічний, невблаганний і невиліковний змовник», — писав у ті дні російський публіцист Микола Васильович Берґ.
Портрет Генрики Пустовойтувни, мокрий колодіон, фотокопія 1864 року (оригінал 1863 року), фот. зібрання Національної бібліотеки/http://www.bn.org.pl. Пам’ятки національної жалоби 27.02.1861–10.10.1863, зібрання кс. Вал. Шлюсарчика, фот. Національна бібліотека, CBN Polona
Темні костюми доповнювали жалобними прикрасами. Найпопулярнішими мотивами були: браслети, що нагадували кайдани, пряжки у вигляді рук, що тиснуть одна одну (символ єдності Польщі та Литви), якорі (символ надії), вигравірувані портрети Костюшка, орли в тернових коронах, схрещені коси, а іноді навіть черепи. Також з’являлися закодовані скорочення, як, наприклад, напис R.O.M.O. на перстнях, що означав «Розпалюй Вогонь Любові до Батьківщини» («Rozniecaj Ogień Miłości Ojczyzny»). Прикраси зазвичай виготовляли зі скромних матеріалів: дерева, алюмінію, міді, низькопробного срібла. Золото, як тоді говорили, «пішло на залізо» — його віддали на суспільні збори для повстанської зброї.
Чоловіки, крім обов’язкового чорного одягу, повинні були зняти циліндри або вдягнути скромніші головні убори. Тим перехожим, які не дотримувалися цього етикету, збивали покриття голови або розчавлювали їх на головах. Модними стали капелюхи, що асоціювалися з іншими революційними рухами в Європі: угорські та гарібальдійські. Станіслав Рибіцький назвав це «костюмованою манією»:
«Той, хто не носить жалоби та низького капелюха, сприймається негативно і на кожному кроці наражається на неприємності з боку вуличної юрби», — писав він.
Жалоба швидко охопила майже всю територію І Речі Посполитої. Ева Корженьовська, мати Йозефа Конрада, так описувала атмосферу, що панувала тоді на вулицях Житомира:
«Жалоба настільки всезагальна, що майже не видно кольорових суконь. Конрадек досі в наших улюблених потрійних кольорах [тобто синьому, білому та червоному — кольорах революційної Франції]; але має жалобне вбрання, і я не воджу його до костела інакше».
В іншому листі вона писала:
«Закінчую. Я втомлена: весь день шила жалобне вбрання для Конрада. Усе таке чорне, навіть діти, малий сам просив одягти його в жалобне. Це був мій обов’язок — догодити йому».
Жалоба стосувалася навіть... дитячих іграшок! У журналі «Друг дітей» було опубліковане оповідання для наймолодших «Правдива і дуже цікава історія про ляльку, яка була занадто модно вбрана...», яке застерігало від носіння занадто вишуканого одягу.
В такій атмосфері сформувався неписаний кодекс поведінки. Танці та бали вважалися недоречними, в кав’ярнях перестали грати музику, навіть шарманщиків проганяли з дворів. Театри опинилися під бойкотом. Тут з’явилася й критика — Норвід писав: «Міста стародавньої Греції навіть під час облог та воєн піклувалися про театр».
У карцер за кринолін
Кароль Бейєр, польські жінки в національній жалобі, яку носили з 1861 року й після поразки Січневого повстання. На фото: Емілія Гейріхова, уроджена Шварц, із доньками Теодорою, Геленою, Юлією та Емілією, до 1867 року, фот. з архіву Яцека Дегнеля.
Жалобні костюми не залишилися непоміченими владою. На вулицях з’явилися царські агенти, які спеціальними гачками рвали криноліни жалобних суконь. За невиконання постанов можна було отримати великі штрафи або потрапити до в’язниці. В чорному одязі могли ходити лише жінки, які отримали спеціальний офіційний дозвіл. Його можна було дістати тільки після доведення нещодавньої смерті батьків або чоловіка. Однак це не зламало опору. Коли ученицям заборонили носити чорні вбрання, вони почали малювати чорні смуги чорнилом на шиї та руках, називаючи це «жалобою не до зняття». У міру того, як репресії посилювалися, поляки почали використовувати інші кольори — фіолетовий і сірий.
Це явище охопило й інші території. Вже у квітні 1861 року у Львові заборонили носити «жалобні кокарди, польських орлів, триколірні стрічки на годинниках та краватках, кокарди, фонтази, палиці з сокирками, булави та інші політичні символи».
Про це явище також не можна було писати в пресі. Згаданий раніше «Журнал мод та новинок для домашнього господарства» використовував хитрощі, щоб обійти цензуру, пишучи, наприклад: «З нагоди смерті княгині Кент подаємо деталі, що стосуються виключно жалобного одягу». Іншого разу чорний одяг рекомендували через негоду або Великий піст.
Жалоба не була обов’язковою у «святкові дні», на річниці важливих для поляків історичних подій, наприклад, 3 травня. І це не подобалося владі:
«На богослужінні в християнських і єврейських храмах і на вулицях люди з’явилися в святкових строях. Жінки в яскравих кольорах, чоловіки в білих краватках — усі показувалися із зеленими гілочками. Поліція з радістю побачила б у цей день усіх у брудному одязі — її дратував цей святковий вигляд, і вона заарештувала понад шістдесят людей за зелений листок у руці (…) або за вдягнені білі рукавички», — писав очевидець цих подій Аґатон Ґіллер.
Через різноманітні костюмовані стратегії, спрямовані на обхід заборон влади, царський намісник Фьодор Берґ видав у 1863 році указ, в якому чітко визначалося, що можна, а чого не можна носити:
«Капелюх має бути кольоровий, а якщо чорний, то прикрашений квітами або кольоровими стрічками, але в жодному разі не білими. Чорні та білі пір’я на чорних капелюхах заборонені. Капюшони можуть бути чорні з кольоровою підкладкою, але не білою. Заборонено використовувати: чорні вуалі, рукавички, так само як і чорні та чорно-білі парасольки, а також шалі, хустки, шарфи та зовсім чорні сукні, або чорні з білим. Салопи, бурнуси, хутра, пальта й інший верхній одяг може бути чорним, але без білого. Для чоловіків жалоба не може мати місця за жодних обставин».
Незважаючи на репресії, жалоба в різних формах тривала до 1866 року, коли вийшов царський указ про амністію. За носіння чорного одягу можна було потрапити до карцеру аж до 1873 року.
Жалоба в ательє
Артур Ґроттґер, «VIII. Жалобні звістки» з циклу «Полонія», 1863, фот. Національний музей у Варшаві
Жалоба стала ефективним піар-ходом, який привернув увагу до польського питання за кордоном. В Іспанії чорні намистини почали називати «польськими сльозами». За переказами, донька Карла Маркса на знак солідарності з польками носила темну сукню та надісланий з Польщі залізний хрест.
Сприяло розголосу і європейське турне Артура Ґроттґера, який у ті часи представляв свій цикл «Полонія» в Лондоні, Парижі та Відні. Сам художник за кордоном з’являвся в одязі січневого повстанця — конфедератці та чамарі. Конфедератка — це шапка з квадратним верхом без козирка, обшита баранячим хутром. Своєю назвою вона завдячує барським конфедератам. Ця шапка стала національним символом і в різних варіаціях супроводжувала польські повстання протягом усього XIX століття. Чамара — це «перське верхнє вбрання, з ґудзиками, що застібаються під горло (...) Це був модний одяг за часів Станіслава Августа, особливо під час чотирирічного сейму, бо нагадував національний стрій», — писав етнограф Лукаш Ґолембовський. Міцкевич (який, звісно, також носив чамару та конфедератку) писав у «Книгах польського народу і польського пілігримства»:
«Носіть повстанські чамари, як старші, так і молодші, бо всі ви — солдати повстання Вітчизни».
Цим політичним деклараціям сприяло поширення нової технології — фотографії. У конфедератці фотографувався в Парижі Ципріан Каміль Норвід. «Амарантову вдягнув на чоло конфедератку, бо це шапка, яку П’яст у короні мав за підкладку», — пояснював він у вірші. В Галичині виразом патріотичної відданості був традиційний шляхетський одяг — кунтуш і жупан, заборонений у Царстві Польському, тому звідти походить багато таких фотографічних образів. Трохи наперекір цій шляхетській моді в народному одязі фотографувався в ательє Кароля Бейєра Аполлон Коженьовський.
До ательє у Варшаві, Кракові та Познані масово приходили жінки в жалобних вбраннях і чоловіки в повстанських костюмах. За цим нерідко стояв сумний прагматизм — для родин чоловіків, які приєднувалися до повстання, такий дагеротип міг бути останньою пам’яткою. Фотографії жінок у жалобі додавали до листів, що надсилалися на Сибір.
Джерела:
- Daniel Brzeszcz. Rosyjskie haki i polskie krynoliny. Żałoba narodowa 1863 roku, Warszawa 2015
- Krystyna Lejko. Powstańcy styczniowi i zesłańcy syberyjscy, Warszawa 2004
- Janina Siwkowska. Kochanek Justyny w Warszawie. Zbiór szkiców o dawnej Warszawie opartych na dokumentach, Warszawa 1967
Переклад Марії Шагурі
Переклад вірша «Чорная сукня» Володимира Аренєва