Від Словацького історія польської літератури веде облік так званій «українській школі» письменників, які у своїй творчості зверталися до української історичної тематики: описів побуту і природи, фольклору тощо. Це головна для українсько-польських компаративістів тема, яку вони обговорили неодноразово і з усіх боків. Клієнтами літературознавців заведено вважати Томаша Падуру, Антонія Мальчевського, Северина Гощинського, Богдана Залеського, Вінцента Поля, Міхала Чайковського, Міхала Грабовського, Юзефа Коженьовського, Чеслава Неймана – які значну частину свого життя провели на благословенній землі України, набралися від навколишнього місцевого населення різноманітної інформації, здебільшого – фольклорного характеру, про стражденну долю країни, згадавши про не менш стражденну долю нинішніх поляків – і під гаслом «В ім'я Бога за нашу і вашу свободу» почали торувати свій шлях до літератури.
Серед них особливе місце посідає Томаш Падура, випускник Кременецького ліцею, де він перейнявся болями козаків з історичних дум і вирішив продовжити цю тему. Причому яко поляк писав ці стилізації рідним алфавітом, а як апологет українства – українською мовою. Ну – як він її засвоїв. Тарасу Григоровичу, зокрема, його вірші до душі не припали. Та й польські літератори на такі кунштюки поглядали кривим оком. На що Падура уваги не звертав, кажучи при цьому «Міцкевич, звичайно, великий поет, а мої пісні співає вся Україна»
