А шкода: увінчаний Золотим Лавром Польської Академії Літератури, перекладений італійською, німецькою, словацькою, угорською, французькою та чеською мовами письменник-поліглот із класичною освітою, здобутою в університетах Мюнхена, Берліна й Парижа, як-не-як є автором чи не найвдалішої з художнього погляду новочасної п’єси про Сократа. Точніше, про Сократову дружину Ксантипу. Назвати цю (написану 1939 року) п’єсу феміністичною було б, за сьогоднішніми мірками, великим перебільшенням, але її центральна тема — обстоювання жінкою власної гідності у шовіністичному чоловічому суспільстві — дотепер залишається актуальною як у Польщі, так і в Україні.
Втім, для початку — все ж таки кілька слів про Ксантипиного чоловіка. «Єдине, що ми знаємо про Сократа, — жартував у сократівській ж манері один дослідник, — це те, що ми нічого не знаємо». І то не через нашу лінь чи відсутність джерел, а передусім через їхню — цих джерел — незмиренну суперечливість. Сам Сократ не залишив по собі жодного власноруч написаного слова, а з’ясовувати сьогодні, хто з його сучасників був більшим фантазером, — справа безнадійна.
Пошуки джерел
До прикладу: затятий захисник патріархального устрою Аристофан не бачив особливої різниці між сократівською діалектикою та софістикою. А якщо й бачив, то не на користь Сократа. Оскільки ж софісти своєю словесною еквілібристикою зривали рустикальний дах неньки Аттики, то всіх їх, із Сократом на чолі, Аристофан був ладен живцем спалити, що й продемонстрував у комедії «Хмари» — своєрідній репетиції майбутнього суду над Сократом. Тим часом у спогадах Ксенофонта Сократ постає невинним сільським моралістом, який на кожному кроці роздає поради щодо землеробства, догляду за кіньми, ведення домашнього господарства та інших навряд чи знаних йому зблизька занять.
Окрім Ксенофонта, учнями Сократа були Антисфен і Платон, але й вони послідовно вдавали, ніби в очі один одного не бачили: для кініка Антисфена Сократ був першим кініком, а в діалогах «об’єктивного ідеаліста» Платона він же створює вражаючу за своїм масштабом систему об’єктивного ідеалізму. Можливо, Сократа просто було забагато, і кожен брав у нього те, що міг і хотів узяти — згідно з афоризмом Шестова: «Послідовність обов’язкова для учнів, а не для вчителів».
І лише у висвітленні двох пов’язаних із Сократом фактів майже всі джерела твердять одне й те саме. Факт перший (чи краще сказати — останній): батько європейської філософії помер, випивши за вироком афінського суду чашу цикути. Як іронізував Міхаіл Зощенко, «кілька сот афінських торговців та матросів розглядали справу Сократа. Вони засудили його на смерть за неправильні філософські погляди». Ясна річ, офіційно Сократ звинувачувався не в хибних філософських поглядах, а в тому, що «не визнає богів, яких визнає держава, а вводить інші, нові божества; винуватий також у тому, що розбещує молодь». Проте сутність справи Зощенко вловив точно: Сократ як «приватна особа» і Сократ як «професійний філософ» становили рідкісну в історії людства нерозривну цілість. Для нього просто не існувало різниці між філософією і рештою життя. Відтак, засуджуючи небезпечну діяльність «ворога народу», найдемократичніша влада усіх часів і народів заразом засудила й найдемократичніший — діалогічний — філософський метод. Як могла скластися така парадоксальна ситуація?
«Блазень, який викликав серйозне ставлення до себе»
Історія філософії нагадує нам, що епоха Сократа — це епоха великих світоглядних зрушень. Незадовго до нього релігійно-філософські реформи у своїх частинах світу здійснили Заратуштра, Будда й Конфуцій. Але, на відміну від серйозних «колег», Сократ був постаттю наскрізь амбівалентною, він поєднував у собі риси високого мудреця і народного дурника (що, до речі, підкреслювала його комічна зовнішність). Він був, за обуреною характеристикою Ніцше, «блазнем, який викликав серйозне ставлення до себе». І бесіди його справді мали серйозні наслідки, тим більше, що Сократ не проповідував готових істин, а за допомогою майстерної діалектики підводив співрозмовників до власних висновків, скажімо, про безглуздість віри в те, що не витримує перевірки розумом. Себто якраз інтелектуально розбещував.
Наскільки вдається розгледіти, Сократ узагалі був першим вільним європейським інтелектуалом, якщо слово «інтелектуал» розуміти так, як його розумів Лєшек Колаковський. А саме:
Ми маємо на увазі не всіх, чия праця пов’язана зі словом, а лише тих, у чиїй діяльності слово перетворюється на силу творчу (а значить, і руйнівну), хто не просто як посередник переказує слова, а використовує їх, щоб накидати іншим людям якесь особливе світосприйняття і в такий спосіб творити новий світ.
Звівши, за висловом Цицерона, філософію з небес на землю, Сократ пішов із нею в народ. Дослівно кажучи, виніс її на ринок і почав пропонувати перехожим. Закладав він при цьому основи платонівського ідеалізму чи більше переймався проблемами оптимізації сільського господарства — це в нашому контексті не дуже важливо. Важливіше — що Сократ на повен голос засумнівався в надійності всіх без винятку підвалин, на яких його наївні співвітчизники будували свої системи знань і уявлень.
Геґель, як відомо, назвав суд над Сократом «всесвітньо-історичною трагедією». І правильно назвав. Бо трагедія — це не конфлікт істини з брехнею, а конфлікт двох істин, які не можуть співіснувати разом. Афіняни мали свою традиційну рацію, засуджуючи Сократа, але й Сократ мав свою — модерну задовго до «проекту Модерну» рацію, адже, відчувши силу власного розуму і відкривши в собі голос індивідуального сумління, він більше не міг підкорятися дорефлективній колективній моралі і вдавати, наче свято вірить у вигадані дідами-прадідами натовпи чудернацьких і часто далеких від принципу калокагатії богів. Коротше, афіняни мусили засудити Сократа — і засудили. Сократ мусив загинути — і загинув. А однак не афіняни перемогли Сократа, а він їх, бо не Сократ зробив те, до чого вони його схиляли, а афінянам, як і решті Європи, у підсумку довелося навчитися мислити його категоріями.
Ксантипа
Факт другий: Ксантипа. Одні античні автори обожнювали Сократа, інші ненавиділи, але всі вони були на диво одностайними в оцінці його дружини. Зокрема Ксенофонт наводить такий діалог Сократа з Антисфеном:
— Чому ж ти не виховуєш Ксантипу, а живеш із жінкою, сварливішої за яку немає жодної на світі та, гадаю, не було й не буде?
— Тому що, — відповів Сократ, — і люди, які бажають стати хорошими наїзниками, беруть собі коней не найсумирніших, а гарячих: вони думають, що, зумівши приборкати таких, легко впораються зі всіма...
Кінічний письменник Телет у діатрибі «Про автаркію» розповідає випадок, коли Алківіад образився за те, що Ксантипа перекинула стіл, за яким він із Сократом снідав. На що Сократ відповів:
Якби свиня перекинула стіл, ти б не розсердився. А якщо це зробить жінка з норовом свині, то не стерпиш?
Діоген Лаерцій також наводить кілька прикладів поведінки Ксантипи, щоб продемонструвати ту ж незворушну Сократову мудрість:
Одного разу Ксантипа спочатку насварила його, а потім облила водою. «Так я й казав, — промовив він, — у Ксантипи спочатку грім, а потім дощ.
Алківіад твердив йому, що лайка Ксантипи нестерпна; він відповів:
А я до неї звик, як до вічного скрипу колеса.
Звичайно, не обійшов цю тему увагою і Платон. У діалозі «Федон» він — щоправда, з чужих слів — описує останні години свого вчителя перед стратою у в’язниці. Після того, як Сократ помився,
до нього підвели синів — у нього було двоє маленьких та один більший; прийшли й родички, і Сократ сказав жінкам кілька слів у присутності Критона, а потім наказав жінкам із дітьми повертатися додому, а сам знову вийшов до нас.
Тут не зовсім зрозумілим є слово «родички» (за не надто достовірними джерелами, Сократ вдруге був одружений з Мірто, дочкою Аристида Справедливого, або й жив із нею та Ксантипою одночасно), але головна інтенція Платона очевидна: перед смертю Сократ уже був настільки стомлений подружнім життям, що попрощався з дружиною (чи дружинами) мимохідь, у невеличкій перерві між бесідами з друзями.
Найсварливіша з усіх жінок
Так чи сяк, а присуд античних авторів був однозначним: Ксантипа — найсварливіша з усіх жінок, які коли-небудь виходили заміж. Сенс її життя зводився до того, щоб отруювати існування «наймудрішому з-поміж афінян», і якщо їй це не завжди вдавалося, то лише тому, що він таки був наймудріший. З тими чи іншими варіаціями ця «опінія» проіснувала до XX століття і знайшла жартівливе вираження, наприклад, у вірші Богдана-Ігоря Антонича «Сократ»:
Почути мудрість знову є нагода,
бо серед ринку ходить сам Сократ
і учням повторяє по сто крат,
що над усім лиш духа є свобода.
Навчає мудрощів усяких він,
та голос його котиться, мов дзвін,
а лоб у нього лисий, наче липа.
Коли дає науку він святу
про вічність, справедливість, чистоту,
навпроти вже з мітлою йде Ксантипа.
Два Ероси та дві Афродити
Що ж, можливо, дружина Сократа справді була, цитуючи фінського письменника Мартті Ларні, «злою як чорт». Але можна припустити, що причина такого негативного сприйняття Ксантипи з боку учнів і друзів Сократа полягала — бодай частково — у дечому іншому. Заслужено називаючи Афіни й загалом Давню Грецію колискою європейської культури, варто однак враховувати, що ставлення до жінки у тій колисці було далеким від ідеалів не те що фемінізму, а й хоча б найпоміркованішого гуманізму. Досить згадати хрестоматійний «Бенкет» Платона, де на початку, як вступ до дискусії, викладено поширене в ті часи уявлення про існування двох Еросів та двох Афродит — небесної (Уранії) та посполитої (Пандемос). Перша
не має жіночого начала, а лише чоловіче, — не випадково, це любов до юнаків, — вона старша за віком, і їй чужі непогамовні пристрасті. Натхненні цим Еросом звертаються до чоловічої статі, оскільки люблять те, що від природи має більше сили і розуму.
Натомість
Ерос Афродити посполитої справді посполитий і здатний на будь-що. Цим Еросом кохають ниці люди... Бо така любов походить від богині, яка не лише значно молодша за іншу, а й від народження має в собі і жіноче, і чоловіче начало.
Інакше кажучи, у своєму бажанні довести «іманентну» зіпсутість жіночої статі давньогрецька філософія, яка в інших випадках демонструє вміння викривати найдрібнішу суперечність у тільки їй цікавих розважаннях, тут, у цьому загальнолюдському питанні, примудряється не зауважити очевидного абсурду і позбавляє богиню-жінку «жіночого начала».
Одне слово, на думку сучасників Сократа, жінка — істота другого сорту. Тобто вона, звичайно, потрібна для продовження роду — так само, як раби і свійські тварини потрібні для підтримування його життєдіяльності. Але не більше. Якою мала би бути реакція «республіки філософів» у випадку, коли б така істота раптом заявила про якесь право на вибір власної життєвої долі? Такою, як ми вже побачили. Заведено вважати, що Сократ випередив свій час — і поплатився за це життям. Але можливо, що свій час випередила також Ксантипа — і поплатилася за це репутацією.
В означеному контексті п’єса (жанрово автор визначив її як комедію) Морштина вже самою своєю назвою — «Апологія Ксантипи» — продемонструвала намір зруйнувати усталений стереотип. І їй це вдалося, на що одним із перших звернув увагу Ян Лєхонь:
Чим здобула собі визнання ця комедійна апологія Сократової дружини? Двадцять чотири століття працювали на те, щоб представити дружину Сократа як злу, підступну відьму. Потрібна була велика майстерність, щоб перевернути таке уявлення. Приваблива, спокуслива, хоробра, самовіддана жінка бореться тут за своє право на кохання.
Згодом, після комедії Морштина, більшою чи меншою мірою апологетичними щодо Ксантипи виявляться й такі різножанрові та різноякісні твори, як «Поранений Сократ» Бертольта Брехта, «Смерть Сократа» Ларса Юлленстена, «Сократ» Йозефа й Мирослави Томанів, «Бесіди з Сократом» Едварда Радзінського та ін.
Отже, як і заповідає назва, головною героїнею комедії Морштина є Ксантипа. З її слів і вчинків, хатніх клопотів, сварок зі слугами і друзями Сократа, суперництва з Мірриною, стосунків із владою міста та історії невідбутого кохання з Хармідом ця комедія переважно й складається. Сам сюжет розгортається як низка випробувань Ксантипи, внаслідок чого її образ зазнає змін, про які — далі. Тим часом Сократ залишається незмінним у своїй мудрості й мимовільній жорстокості. Зате випробувань зазнає його філософський метод, і в цьому, як видається, полягає одне з найефектніших художніх досягнень Морштина.
Закономірно, що, створюючи «Апологію Ксантипи», польський драматург використав такі характерні для античного жанру сократичного діалогу прийоми, як синкриза (зіставлення різних поглядів на певний предмет) й анакриза (провокування слова словом, великим майстром якого був Сократ), а також сюжетні ситуації, що виконують функцію останньої. Крім того, у сократичному діалозі, за визначенням Міхаіла Бахтіна,
предметом чи вихідним пунктом розуміння, оцінки та оформлення дійсності слугує жива сучасність», тож не лише комічні, а й серйозні предмети зображення подані тут «без епічної чи трагічної дистанції, не в абсолютному минулому міфу, а в зоні контакту (часто грубого, панібратського) із сучасниками.
Як приклад такого «панібратства» можна навести Ксантипине пояснення думки Гомера, буцімто найкращим чоловічим віком є безборода юність:
Старий був і сліпий.
Або репліку Міррини про Сократа:
МІРРИНА. Все на світі повертається, як сказав якийсь мудрець.
КСАНТИПА. Який?
МІРРИНА. А я знаю? Запитай Сократа, він цим займається: хто, де й коли сказав яку дурницю.
Сократичний діалог навиворіт
Ще важливішим у Морштина є використання загальних принципів «карнавалізованої» літератури, до якої й належить сократичний діалог. Серед іншого драматург уводить до числа дійових осіб Сократового пародійного двійника — його ж раба Тирезія. Сам Сократ з’являється на сцені лише в середині п’єси, але глядач на цей момент уже встигає скласти собі уявлення про сократичний метод завдяки Тирезію. Уявлення, звісно, пародійне:
КСАНТИПА. Бери відро і йди по воду. Поквапся, я мушу зварити вечерю, сонце сідає.
ТИРЕЗІЙ. Шляхетна дружино Сократа, я не піду по воду.
КСАНТИПА. Чи я добре чую?
ТИРЕЗІЙ. Я не піду по воду, бо відро діряве, а коли я пробував налити води до дірявого посуду, вона вилилась одразу біля криниці. Такий, очевидно, закон природи.
КСАНТИПА. Ось тобі півдрахми, й купи нове.
ТИРЕЗІЙ. О ні, шляхетна дружино Сократа. За півдрахми я не куплю відра. Бо півдрахми — це три оболи. Відро ж коштує чотири. Якщо я заплачу лише півдрахми, то мені продадуть старе й діряве. І буде у нас два дірявих, з яких вода витікатиме так само, тобто ні, це я погано висловився, води витікатиме більше, але результат буде такий самий...
Також у «сократівському» стилі Тирезій доводить селянинові, чиє вино він випив, що не мусить нічого йому платити. Тут Морштин вдається до явної алюзії на згадувану комедію Аристофана «Хмари», де сказано, що в Сократовій «думальні» можна навчитися «однаково здолати словом правого й неправого».
У Морштина Тирезій говорить:
Хто постійно спілкується з таким мудрецем, як Сократ, той із будь-кого здатний зробити дурня задля власної користі.
У такий спосіб Морштин знаходить можливість пояснити вороже ставлення Аристофана до Сократа: якщо навіть цілком повірити Платону, нібито Сократ мав на меті винятково пошуки істини й моральне виховання афінян, то все одно на практиці його метод у руках численних тирезіїв нерідко призводив до прямо протилежних результатів.
Нарешті, апогеєм пародійного викривлення слів Сократа в комедії є сцена, в якій раби обговорюють почуте, збираючи зі столу посуд після все того ж — присвяченого Еросу і змальованого Платоном — бенкету в домі Агатона. Від усієї діалектики Діотими і філософського сходження до абсолютної Краси тут залишається таке:
ТИРЕЗІЙ. …Вона сказала йому, що не те прекрасне, що є, а те, чого нема. Бо те, що є, того взагалі нема.
І-Й РАБ. Чого нема?
ТИРЕЗІЙ. Саме того, що є.
І-Й РАБ. А що є?
ТИРЕЗІЙ. Те, чого нема.
І-Й РАБ. Я цьому твоєму Сократові вгатив би порожнім дзбаном у чоло і запитав би: скажи, є дзбан чи його нема?
Однак Морштин не обмежується лише пародією в аристофанівському дусі. Крім Сократового кривого дзеркала — Тирезія — у п’єсі є й інші: закоханий у Ксантипу Хармід, здивований і Сократовою мудрістю, і його сліпотою стосовно дружини; закохані у філософію Аристодем та Агатон, яких розмови з Сократом спонукають до роздумів про «таємничу заслону, що відокремлює життя від смерті»; закоханий у самого Сократа Алківіад, який порівнює його з потворною фігуркою Силена, всередині якої приховане божество (це порівняння ми теж знаємо з Платонового «Бенкету») та решта персонажів. Завдяки цьому Морштин досягає поліфонічного ефекту, який, знову ж за Бахтіним, уперше на європейському ґрунті виникає саме в «карнавалізованій» літературі.
Апологія Ксантипи
Природно, що найскладнішу партію у цьому багатоголоссі виконує Ксантипа. Вона не належить ні до ворогів Сократа, ні до його беззастережних шанувальників. На відміну від інших дійових осіб, які по суті є позбавленими психології одновимірними античними масками, Ксантипа у Морштина зазнає «осучаснення»: як уже говорилося, її образ та ставлення до Сократа впродовж п’єси змінюються, її слова, почуття і вчинки видаються заплутаними й суперечливими, але насправді — саме в сучасному розумінні — є психологічно вмотивованими. Всупереч античним джерелам вона кохає Сократа «за його розум та шляхетність душі», дратуючись, утім, через побутову безпорадність чоловіка:
Всі в місті говорять, що я — погана дружина великого мудреця. А цей великий мудрець умер би з голоду без мене. Бо він знає, що є зло, а що — добро, що — прекрасне і що — шляхетне, але не відрізняє обола від драхми.
Проте головною причиною обурення Ксантипи є не побутові проблеми, а чоловічий шовінізм та Сократова неуважність до неї як до жінки й людини:
Він усіх намагається пізнати й дослідити до глибин, тільки власною дружиною не цікавився ніколи. Бо... це як предмет домашнього вжитку: ніхто не питає, яким він є — аби був.
І саме у вираженні цього гніву голос Ксантипи починає звучати цілком по-сучасному:
Ви нашого тіла потребуєте лише для втіхи, хоч і з цим усе частіше звертаєтеся до хлопчиків. А про те, що ми також маємо мислячу душу, взагалі не хочете знати. Але я вас навчу. Від імені всіх афінянок, всіх еллінок буду боротися за гідність жінки та її життєві права... Чула я, як говорив один з тих мудреців, що сюди приходять: іду до жінки не для того, щоб шукати втіхи, бо волію юнаків, а щоб запліднити її тіло і так здобути собі безсмертя. Цікаво мені знати, кому це треба, щоб такий дурень здобув собі безсмертя?
Уже й подібних тирад на тлі голодних дітей, лінивих, але балакучих слуг та хронічної відсутності в домі грошей і самого Сократа досить для комедійної апології Ксантипи. Але Морштин пропонує нам ще й не комедійну. У процесі розгортання сюжету стосунки Ксантипи з Сократом проходять дві критичні фази — сказати б, тілесну та духовну. Спочатку, свідома проминальності молодості й краси, переконана, що «немає жінок поганих і хороших, є лише розчаровані в коханні й щасливі», Ксантипа наважується втекти від байдужого, на її думку, чоловіка з Хармідом, та в останню мить отримує «застереження богів» у вигляді забутого Сократом удома плаща:
Він застудиться, забалакається з тим дурнуватим Федром і напевно застудиться.
Тож Ксантипа відмовляється від свого наміру і жертвує можливістю особистого щастя заради Сократа. Тобто співчуття і турбота про його «силенське» тіло перемагають в ній образу за зневагу до її власного тіла.
Вдруге, вже будучи матір’ю двох дітей, Ксантипа приходить у дім Агатона з твердим рішенням влаштувати Сократові екстремальний скандал у присутності його шанувальників. Натомість глядач стає свідком духовного переродження Ксантипи, яке відбувається під впливом підслуханої розмови між господарем дому та Аристодемом. Їхня піднесено-шаноблива рецепція монологу Сократа контрапунктно протиставлена його попередньому комічному відтворенню Тирезієм:
АРИСТОДЕМ. Так, Агатоне, що довше я про це думаю, то сильніше переконуюся: ця твоя учта не забудеться — не лише нами, а й наступними поколіннями.
АГАТОН. Я теж мав враження, що хоч глеки вже порожні й світла згасли, та бесіда наша не закінчилася. Триватиме вона, доки еллінська мова розноситиметься світом. І, можливо, ще довше… Не те найважливіше, що говорив нам Сократ, а те, чого він не сказав. Про це мусимо думати ми і про це мусить віднині думати ціле людство...
АРИСТОДЕМ. І щойно сьогодні я зрозумів, чому Сократ не піклується ані про життя, ані про здоров’я і не дбає про своє майно, дім і дітей... Чи людина, яка так вірить у життя безсмертної душі і перебуває в такому близькому контакті з незалежним безсмертним буттям, чи може така людина надавати ваги тим малозначущим деталям?
Навіть таке, опосередковане, сприйняття Сократової промови справляє на Ксантипу приголомшливий ефект. Її остання фраза: «Я зроблю так, як ти бажаєш, Сократе», — сказана замість запланованого скандалу, свідчить не лише про визнання Ксантипою величі свого чоловіка, а й про її перехід від естетичного до етичного осмислення життя, який і здійснив у Давній Греції реальний історичний Сократ. Отож сюжетна доля героїні Морштина рухається за логікою викладеного в Платоновому «Бенкеті» сходження від тілесної краси до духовної, а фінал п’єси перетворюється на остаточну апологію Ксантипи, яка водночас є й апологією Сократа.
У п’єсі Хармід пророкує:
Світ пам’ятатиме тебе довіку за те, що ти вміла бути доброю дружиною такого чоловіка, як Сократ.
Як знаємо, його пророцтво виявилося не зовсім точним, але принаймні Людвік Єронім Морштин доклав максимум зусиль, щоб змалювати свою Ксантипу саме такою.
Автор: Олександр Бойченко