Наприкінці лютого 1943 року Марія і Тадеуш потрапили до рук ґестапо. Наприкінці квітня обоє у складі транспорту з варшавської в’язниці «Пав’як» були доставлені до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Обом пощастило: буквально за кілька тижнів до того в таборі перестали труїти газом «арійське» (тобто неєврейське) населення. Восени, важко перехворівши, Боровський з допомогою друзів улаштувався на роботу в лікарняний барак, а наступної весни закінчив курси в головному таборі Аушвіц-І і став «найкращим санітаром серед літераторів». На цій «посаді» у нього з’явилася можливість пересилати викрадені ліки коханій у жіночу частину табору, що і врятувало Марію від тифу.
Тоді ж — під час навчання на санітарних курсах — Тадеуш Боровський починає писати розлогі листи до нареченої. Зберегти їх в умовах Біркенау Марія, звісно, не змогла. Але, за її власним здивованим зізнанням, вони майже дослівно збереглися в пам’яті самого Боровського, а відтак дійшли й до читачів — об’єднані в оповідання «У нас, в Аушвіці...». До речі, епістолярним походженням і пояснюється виразна стилістична мерехтливість цього оповідання, особливо очевидна на тлі подальших творів. Легко помітити, як змінюється голос автора, коли він раз у раз переходить від оповідок про перебіг свого й чужого табірного життя до розмови з безпосередньою адресаткою. У першому випадку ми мовби слухаємо досвідченого в’язня, який стільки різного набачився, що вже й про найстрашніші на світі речі розповідає відсторонено, з чорним гумором і сарказмом. У другому — перед нами все ще закоханий юний поет, який і далі звертається до нареченої такими, наприклад, словами:
Я усміхаюсь і думаю, що людина завжди наново відшукує людину — через кохання. І що це — найважливіша і найтривкіша річ у людському житті... І це найдорожче, чим ми можемо ділитися: переживання. І навіть якщо нам залишиться тільки тіло на лікарняних нарах, у нас ще буде наша думка і наші почуття. І я вважаю, що гідність людини справді міститься в її думці та її почуттях.
Але вже в таких оповіданнях, як «Люди, що йшли», «Ласкаво просимо до газу», «День у Гармензе» та «Смерть повстанця», жодних подібних «ліричних відступів» немає. Що — на мій смак — робить їх досконалішими з художнього погляду. Щоправда, й викликає — іноді дотепер — вельми суперечливі відчуття у довірливіших читачів. Відразу ж після перших публікацій 1946 року ці «форарбайтерські» оповідання, а передусім вилущений із них «образ автора», викликали серію найгучніших довколалітературних скандалів у тогочасній Польщі.
Критична дискусія переросла в істерику, коли сам Боровський виступив у ролі критика й написав памфлет на іншу освенцімську книжку — «З безодні» Зоф’ї Коссак-Щуцької — під промовистою назвою «Аліса в Країні Чудес». Багато хто сприйняв цей памфлет за спробу персонально образити пані Коссак — гідну найвищих похвал і найглибшої шани діячку антигітлерівського підпілля. З різних боків на Боровського посипалися звинувачення в цинізмі, нігілізмі та паплюженні священної пам’яті мучеників нацистських концтаборів. Враховуючи в’їдливість і затятість, з якими Тадеуш Боровський завжди вів свої літературні битви, неважко зрозуміти обурення захисників авторки «З безодні». Проте ще важливіше зрозуміти, що в цій дискусії йому йшлося про зовсім інші речі.
«Найближчим часом довкола таборів поставатимуть легенди і міфи...»
У серпні 1944 року, з початком поступової евакуації Аушвіца, Боровського перетранспортували вглиб Німеччини, до малого табору під Даутмерґеном. Ще за кілька місяців його перевели до Дахау. Потім було визволення й американський табір для переміщених осіб у Фрайманні. І нарешті — тимчасове (близько року) проживання в Мюнхені. Там, у процесі роботи над колективною (з Янушем Сєдлєцьким та Кристином Ольшевським) збіркою «Ми були в Освенцімі», і сформувався Боровський-прозаїк. У підписаній видавцем Анатолем Ґірсом, але, як твердить Тадеуш Древновський, написаній саме Боровським передмові до цієї збірки прозвучало припущення, що найближчим часом довкола таборів «поставатимуть легенди і міфи».
Припущення справдилося. Невдовзі у Польщі з'явилися десятки — і художніх, і мемуарних — творів на табірну тему. Майже всі вони мали мартирологічний характер із чітким, як у чорно-білих совєтських фільмах, поділом на добро і зло, невинних жертв і безжальних катів, героїчно-хороших наших і звиродніло-поганих німців. Однією з перших і найбільш мартирологічних книжок про Аушвіц-Біркенау стали якраз спогади Зоф’ї Коссак-Щуцької «З безодні». Крім того, у цих спогадах практично відсутнє оповідацьке «я», зате досхочу філософськи безпорадних ретардацій про релігію і Бога, який часом рятує тих в’язнів, за котрих палко моляться вдома, а решті, мабуть, подарує життя вічне й блаженне вже після того, як вони потраплять на небо через трубу крематорію.
Таким «легендам і міфам» Боровський оголосив беззастережну війну. У згаданому памфлеті він порівняв сприйняття Зоф’єю Коссак табірного світу зі сприйняттям Алісою Країни Чудес і однозначно заявив: не можна писати про Аушвіц безособово і не можна вплутувати в його пояснення надприродні сили. Після чого звернувся до авторів мартирологічних творів загалом:
...розкажіть нарешті, як ви купували місця в лікарнях, у добрих командах, як спихали до комина мусульманів, як купували жінок і чоловіків, що ви робили на складах, у «канадах», кранкенбаумах, у циганському секторі, розкажіть це і багато інших дрібниць, розкажіть про будні табору, про організацію, про ієрархію страху, про самотність кожної людини. Але пишіть, що саме ви це робили. Що частка похмурої слави Освенціма належить і вам. Чи, може, ні?
Власне, у цих словах і міститься письменницька програма Боровського. Мартирологічній ідеалізації та містифікації він протиставив свою правду про Аушвіц. І полягала ця правда в тому, що вижити в таборі міг лише той, хто погоджувався жити за законами табору, хто погоджувався долати табірний шлях «попід руку з чудовиськом». Звичайно, траплялися й виняткові приклади солідарності та героїзму. Але тому вони й були винятковими, бо правило вимагало повної покори перед адміністрацією та еґоїстичної боротьби з іншими в’язнями за власне існування. Що, своєю чергою, призводило до моральної деґрадації, оскільки позбавляло людину, яка вирішила вціліти, реального вибору — про це писав зокрема Тадеуш Древновський:
Бажаючи пережити табір, неможливо вибрати добро, вибирати доводиться між більшим і меншим або й між однаковим злом.
«Я хочу пережити табір...»
Щоб висловити від першої особи таку — не надто приємну — правду про людину «тим, хто цієї правди не пізнав», Боровський потребував специфічного наратора. Загальновизнано, що вибір на цю роль «стаборованого» форарбайтера Тадека був геніальним і — принаймні для чотирьох найжорсткіших оповідань — ключовим художнім прийомом письменника. За багатьма показниками близький автору, Тадек — це все ж не Тадеуш Боровський. Хоча б тому, що Тадеуш Боровський ніколи не був ні табірним «організатором», ні впливовим в’язнем. Та й вижив він в Аушвіці лише завдяки регулярним продуктовим посилкам із дому. А попри це його до кінця днів мучило усвідомлене почуття провини — провини, без якої, на переконання Боровського, ніхто живим із Аушвіца на волю не вийшов.
Натомість Тадек — це, сказати б, літературно-математична конструкція, ходяча формула самостійного пристосування до табору. Ні, він не чинить навмисного зла, але й не ризикує собою заради інших. На запитання знайомої старости барака, чи чинив би він добро, якби міг, Тадек відповідає:
Я не шукаю винагороди: крию дахи і хочу пережити табір.
Він прийняв задротовану дійсність як єдину на цей момент і не має наміру ні змінювати її, ні наражатися на додаткові небезпеки.
Від того, що і як розповідає Тадек про зрозумілий йому світ, читач, який уперше візьме до рук оповідання Боровського, довго не зможе прийти до тями. Ну так, Arbeit macht frei, газові камери, крематорії, мільйон винищених євреїв — про все це ми ніби десь читали. Але футбольне поле? Концерти? Боксерські поєдинки? Бордель?
Знаючи багато про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що чула про різновиди концтабірного життя. Тому-то, читаючи Боровського, ми відчуваємо розгубленість і шок. Та і як інакше реагувати на ось таке, до прикладу, речення?
Люди люблять Освенцім і з гордістю кажуть: «У нас в Аушвіці».
Або на таке:
Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури.
Або на розповідь про будинок шрайбштуби, де на першому поверсі — навпроти бібліотеки — оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому передовики виробництва, отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби зі спеціально відібраними для цього жінками.
Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із потойбічною — по той бік добра і зла — стилістичною байдужістю показує нам, як і обіцяв, табірні будні. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» — і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити. Ні, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на наших і німців, а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами — на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.
Чи така «цинічна» й «нігілістична» література не підштовхує читача до думки, ніби концтабори не були аж такими страшними, як їх малюють? Якраз навпаки. Людська психіка влаштована так, що розмови про мільйони загиблих вона сприймає як чисту статистику, а надто пафосні волання про злочини викликають бажання затулити вуха. Тим часом безпристрасно подані реалістичні деталі змушують відчути матеріальність концтабору: цей ґротескний світ — не вигадка фантаста. Створений спільними зусиллями катів та їхніх жертв, він справді існує. Так, це незвичайний світ, однак найжахливішою його рисою є те, що він намагається виглядати звичайно, бо й заселений переважно звичайними людьми, які люблять тілесні розваги, класичну музику чи футбол. Намагаючись зберегти видимість нормальності, ці люди прагнуть того, до чого звикли. Навіть якщо в кімнатах для розваг вивішені скрупульозні переліки заборонених і дозволених насолод. Навіть якщо попередні власники скрипок і контрабасів покинули табір через комин. Навіть якщо грати у футбол доводиться під мимовільними поглядами тих, хто не доживе до кінця матчу. Для мене особисто концтабір із літер, фотографій і кінокадрів перетворився на дійсність, коли я фізично відчув, що під час того матчу міг перебувати там і міг не мати вибору: бути з тими, хто грає, з тими, хто йде, чи з тими, хто веде.
Непростий шлях «Іншого світу»
Можливість ознайомитися і з оповіданнями Тадеуша Боровського, і з «Іншим світом» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського з’явилася в Україні щойно кілька років тому. Шкода, що так пізно, але добре, що з’явилася. Не намагаючись виправдати характерну українську повільність, зауважу однак, що й на Заході шлях «Іншого світу» до читача був значно складнішим, ніж можна було б очікувати. Хоч ніби початок виглядав обнадійливо. Автором передмови до англійського (воно й було першим) видання роману 1951 року виступив Бертран Рассел, книжка викликала в Англії чимало схвальних рецензій — схвальних щодо автора, але нажаханих змальованою ним картиною. Здавалося, невдовзі «Інший світ» струсоне й континентальною Європою, змусивши її нарешті по-справжньому відкрити очі на сталінський режим і впізнати в ньому «тоталітарного близнюка» нацизму. Проте цього не сталося. До прикладу, в Італії (а від 1955 року до самої смерті Герлінґ-Ґрудзінський мешкав у Неаполі) «Інший світ» десятиліттями «не помічався», у Франції ж книга взагалі тридцять п’ять років не могла пробитися до друку, незважаючи навіть на особисті старання Альбера Камю.
Коротко цей (насправді цілком прогнозований) парадокс можна пояснити так: постаралися «корисні ідіоти», тобто, за визначенням Брюса Торнтона, «люди, які, живучи в ліберально-демократичних країнах, надають моральну й матеріальну підтримку ідеям тоталітаризму». Своїх «корисних ідіотів» у Європі достатньо мав СССР, не бракує їх сьогодні й путінській Росії. Щоправда, нинішні є не так ідіотами, як сконцентрованими переважно на вершинах європейської влади «реальними політиками», що діють радше з прагматичних міркувань, вдаючись до риторики про «загальнолюдські цінності» та «невід’ємні права і свободи» лише після залагодження нафтогазових проблем, тоді як їхні попередники частіше засідали по видавництвах і кав’ярнях та вважали себе ідейними поборниками прогресу. Автор «Іншого світу» на власній — облізлій в архангельській тайзі — шкірі пересвідчився, що таке совєтський прогрес, тож вів із корисними для Кремля західними ідіотами запеклу інтелектуальну війну дослівно до останнього подиху.
Народжений 1919 року, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський належав до того вільного, енергійного і чи не найтрагічнішого в історії Польщі покоління, представники якого зростали в умовах міжвоєнної державної незалежності, звикли сприймати цю незалежність за єдиний природний стан речей і раптом втратили її на порозі дорослого життя, багато хто — разом із самим життям. Ті ж, кому пощастило пережити війну, опинилися перед вибором: залишатися у вдруге зрадженій західними союзниками — цього разу на користь Сталіна — Польщі чи шукати притулку у зрадників або й учорашніх фронтових ворогів. Совєтський досвід безпомильно підказав Герлінґу-Ґрудзінському, що лицемірний, але все-таки вільний світ — це в будь-якому разі кращий вибір, ніж світ тоталітарний і водночас ще лицемірніший.
А розпочав Герлінґ-Ґрудзінський свою «літературну кар’єру» в 1935 році, ще гімназистом дебютувавши на сторінках часопису «Кузня молодих». Потім вступив на полоністику Варшавського університету, публікувався в літературних журналах, серед іншого писав рецензії на книги Марії Домбровської, Єжи Анджеєвського, Чеслава Мілоша, Вітольда Ґомбровича. Вересень 1939 року, звісно, різко змінив більш-менш усталену течію життя. Вже у жовтні Герлінґ-Ґрудзінський стає співорганізатором незалежницької підпільної групи і незабаром виїжджає з кур’єрською місією до Львова. У березні 1940-го, під час спроби вибратися через Гродно до Литви і далі на Захід, його арештовують енкаведисти. Як «німецький шпигун» (хоч німці на той час були для СССР союзниками, а для Герлінґа окупантами) він дістає п’ятирічний вирок і транзитом через в’язниці Вітебська, Ленінграда та Вологди потрапляє до совєтського концтабору в околицях станції Єрцево Архангельської області. Праця, голод і холод за межами витривалості організму, принизливий табірний побут, свавілля «урок», доноси «друзів», але й незвичайні зустрічі, цікаві спостереження і глибокі рефлексії, а головне — відчайдушна боротьба не лише за виживання, а й за збереження в собі «іскорки людяності» в нелюдських умовах — усе це згодом і лягло в основу «Іншого світу».
У січні 1942 року, оголосивши сухе голодування, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський таки змусив «гражданіна начальніка» виконати положення Договору Сікорського-Майського, згідно з яким громадянам Польщі було гарантовано амністію задля спільної совєтсько-польської боротьби проти ІІІ Райху, вийшов на волю, проїхав пів-Росії, перестрибуючи без грошей з поїзда на поїзд, вступив до Армії Андерса, подолав із нею весь ірано-єгипетський маршрут, взяв участь у знаковій для польських вояків битві під Монте-Кассіно, за яку був нагороджений орденом Virtuti Militari, і закінчив війну в Італії. Після війни ненадовго оселився в Римі, видав першу книжку — збірку літературно-критичних нарисів «Живі і мертві», заснував разом із Єжи Ґедройцем «Культуру», але не захотів виїжджати з редакцією до Парижа. 1948-1952 роки прожив у Лондоні, відтак переїхав до Мюнхена і кілька років працював на радіо Вільна Європа.
Можна б сказати, що в другій половині 50-х, після остаточної зупинки в Неаполі, одруження з дочкою Бенедетто Кроче — Лідією — та відновлення співпраці з «Культурою» зовнішня біографія Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського закінчується і починається понад сорокарічна інтенсивна біографія свідомості, матеріалізована в кільканадцятьох книгах (як найвдаліші польська критика відзначає численні специфічно «герлінґівські» метафізичні оповідання) та величезному, тематично і жанрово поліфонічному «Нічному щоденнику» (Dziennik pisany nocą). Наприкінці життя до письменника прийшло давно заслужене визнання, а у знову вільній Польщі він посів місце одного з найвпливовіших моральних авторитетів — не в останню чергу через послідовне відстоювання тих поглядів, які вперше були озвучені в «Іншому світі».