У 1945 році Чапський прибув до Рима, а в 1946 році оселився у Франції, де розпочав співпрацю із середовищем, яке сформувалося навколо Літературного інституту. Разом з Єжи Ґедройцем та Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським став його співзасновником (і навіть поселився у редакції в Мезон-Ляфіт поблизу Парижа). Протягом наступних десятиліть друкував політичні коментарі для журналу «Kultura». На сторінках цього видання регулярно публікував есе про мистецтво й уривки своїх знаменитих щоденників, які вів з часів війни. Ці щоденникові записи, як видані, так і збережені в рукописах, принесли йому славу не меншу, ніж його багата біографія і твори Чапського-художника, які мають своїх відданих шанувальників і колекціонерів (найвідомішим із них є Річард Ешліман у Швейцарії).
Чапський співпрацював також з іншими виданнями, зокрема з лондонським тижневиком «Wiadomości» й французьким «Prévues». Завдяки журналістській діяльності він став моральним авторитетом для польських читачів як на батьківщині, так і за кордоном.
Після 1945 року Чапський активно працював як у живописі, так і в письменництві (його есеї переважно присвячені мистецтву, але не тільки – Чапський проникливо коментував літературні твори, зокрема шедевр Марселя Пруста й роботи Станіслава Бжозовського).
Художня спадщина Чапського, недостатньо вивчена через розпорошеність його робіт, є неоднорідною і з художного погляду непослідовною. Ця неоднорідність була наслідком різноманітних зацікавлень автора, до того ж темперамент художника з самого початку спонукав його порушувати догматичні принципи, які капістам нав’язав їх гуру Цибіс. Він зблизився з майстрами експресії (Хаїм Сутін, Ніколя де Сталь), які наголошували не на самоцінності кольору, а на його внутрішній силі. Щоб розкрити цю силу, Чапський сміливо застосовував дисонанси. Виразність образів підкреслювала також композиція: зазвичай вільна, відкрита, зі сміливим кадруванням, а також деформація: надзвичайно вільна, іноді навіть гротескна.
