Витончений стиліст
Видатний знавець грецької й римської культури, пропагандист великих традицій європейського гуманізму. В його прозі, есеях, нарисах і подорожніх враженнях домінує антична тематика. Парандовський виявляв особливий інтерес до видатних творчих особистостей (Руссо, Вайлд, Петрарка) і до письменницького ремесла («Алхімія слова»). Особливої популярності у міжвоєнні роки набула його повість про юнацький релігійний бунт — «Небо у пломенях», яка є полемікою з раціоналізмом XIX століття. Вихований на класичній літературі, Парандовський був вишуканим стилістом, що поєднував словесну майстерність із простотою та ясністю вислову.
[Б. Ф. (Болеслав Фарон), у: «Малий словник польських письменників», ч. ІІ, Варшава 1981]
Незмінно велику читацьку популярність має «Міфологія. Вірування й перекази греків і римлян» Парандовського, що вийшла у 1924 році. Багаторазово перевидана, ця книжка досі відіграє важливу роль у популяризації основ античної культури в Польщі. Вона стала успішною завдяки простоті стилю та бездоганності мови:
Перш ніж появиться на небі золота колісниця сонця, з берегів Океану виїжджає на легкій колісниці Еос, рожевоперста богиня вранішньої зорі. Гарне обличчя молодої богині спалахує рум’янцем зорі, і в сірому світанку розцвітає шафраном її вбрання.
[Ян Парандовський, «Міфологія. Вірування й перекази греків і римлян», Варшава 1978, цитата за українським виданням 1977 року в перекладі Ольги Ленік]
Автор «Міфології» тактовно зобразив не завжди зразкові звичаї олімпійського пантеону. Евфемістичне тлумачення гомоеротичних мотивів зробило його том практично незамінним у шкільній освіті. Суперечливі епізоди, відсутні в цій книжці, зрілий читач міг знайти в дотепно стилізованих оповідках, окремо виданих у збірці «Ерос на Олімпі» (1924).
У 1922–1924 роках Парандовський був літературним керівником у видавництві Альфреда Альтенберґа, де ініціював і вів (разом зі Станіславом Василевським) серію «Пан» — перекладів із класичних літератур, а також цикл «Великі письменники». Співпрацював з такими часописами як «Ранішня газета», «Ілюстрований тижневик», «Літературні відомості» та тижневик «Веселка». У 1924–1926 роках здійснив наукові подорожі до Франції, Греції та Італії.
У 1929 році Парандовський переїхав до Варшави. Працював секретарем редакції щомісячника «Варшавський щоденник», публікував літературні та театральні рецензії у львівській і варшавській пресі. У 1930 році став членом Польського ПЕН-клубу, а вже через рік увійшов до його правління — у 1933–1978 роках (з перервою на час війни) був президентом цього товариства та багаторазово представляв Польщу на міжнародних конгресах.
Книга на медаль
Ян Парандовський, фот. фотоархів Едварда Хартвіґа / Національний цифровий архів (NAC)
Під час Літніх Олімпійських ігор 1936 року в Берліні, на Олімпійському конкурсі мистецтва і літератури, який супроводжував спортивні змагання, Парандовський отримав бронзову медаль за роман «Олімпійський диск». Наступного року Польська академія літератури нагородила його Золотим лавром за видатну літературну творчість. У 1937–1938 роках у Державному видавництві шкільних книг письменник редагував серію «Великі люди».
У 1936 році значного розголосу набув його роман «Небо у пломенях», події якого розгортаються в середовищі львівської інтелігенції — учительської та чиновницької — напередодні Першої світової війни. Цей твір був виразом протесту головного героя, який входив у доросле життя, проти релігійних і світоглядних виборів, прищеплених йому вихованням. У цій історії ідеалістичних сумнівів і юнацької кризи віри багато критиків убачали автобіографічні мотиви, чому автор послідовно заперечував.
.
Під час Другої світової війни Ян Парандовський брав участь у підпільному культурному русі. Його літературний архів і неопубліковані рукописи повністю згоріли під час Варшавського повстання.
Після війни він очолив кафедру античної культури, а згодом — порівняльного літературознавства в Люблінському католицькому університеті (ЛКУ). У 1946 році отримав звання ординарного професора. У 1948–1949 навчальному році був деканом факультету гуманітарних наук ЛКУ.
Парандовський став дійсним членом Варшавського наукового товариства, співпрацював із «Загальним тижневиком», «Меандром», «Творчістю», відновив діяльність і президентство польського ПЕН-клубу. У 1948 році готував Світовий конгрес інтелектуалів у Вроцлаві, тоді ж знову оселився у Варшаві.
У студії «Алхімія слова» 1951 року можна знайти його влучну й досі актуальну думку:
Підпирати свою вагомість ускладненою лексикою — це старе привілейоване право порожніх голів, метких пер і неуків..
В очах сучасників
Цікаво спостерігати за тим, як письменники оцінюють своїх колег по перу. Здебільшого, це короткі згадки, хоча й не позбавлені сарказму: «Несподівано о дванадцятій прийшов Парандовський — із засмаглим обличчям, але в рожевому настрої», — занотувала Марія Домбровська в «Щоденниках». Над невиправданим егоїзмом голови ПЕН-клубу особливо полюбляв розмірковувати після кожної зустрічі з ним відомий своєю самозакоханістю Ярослав Івашкевич. З еміграційної відстані їм вторив Ян Лехонь — допоки не натрапив на номер «Нової культури» з наріканнями літературних світочів, які осиротіли після смерті Сталіна.
Чому ж Парандовський нічого такого не написав? І подумати тільки, що вона [Домбровська] багато років удавала із себе сумління народу, вдавала із себе Жеромського. Про Ґалчинського і дурного Ярослава я вже мовчу.
[Ян Лехонь, «Щоденник», Т. III, Варшава 1993, запис від 26.03.1953]
Невдовзі повторне перечитування біографії Вайлда допомогло Лехоню оцінити безперечні чесноти «Короля життя». Іншими словами, від дещо поблажливого тону він перейшов до повного захоплення своїм тезкою. А зрештою — навіть до своєрідного вшанування.
Переглядав розвідку Парандовського про Міцкевича в книжці ЮНЕСКО. Мені дуже прикро, дуже, дуже прикро, але вона краща за мою. Що б там не казали про мою — це моя поразка. Єдина втіха — я це знаю.
[Ян Лехонь, «Щоденник», Т. III, Варшава 1993, запис від 29.11.1955]
Автор «Алхімії слова» з 1956 року був членом керівництва Асоціації європейської культури (SEC). У 1958 році був співорганізатором Міжнародного з’їзду перекладачів у Варшаві. Через чотири роки став віцепрезидентом міжнародного ПЕН-клубу..
Парандовський із задоволенням розповідав, як у Римі, на місці вбивства Цезаря, смакував якусь вишукану страву. Це добре передає його ставлення до античності. Але це не применшує моєї симпатії до нього як до людини, письменника, філософа. Стафф, Парандовський уже самим знанням, своєю європейськістю піднялися над тією нестерпною обмеженістю й національною «виключністю», якою грішили й грішать багато наших письменників.
[Мєчислав Яструн, «Щоденник 1955–1981», Краків 2002, запис від 01.04.1962]
Він був підписантом «Листа 34», який 1964 року з ініціативи Антонія Слонімського польські письменники й науковці адресували владі як протест проти обмеження свободи слова в ПНР. І не відкликав свого підпису, як десяток інших відомих інтелектуалів.
Кажуть, що коли Парандовський наприкінці епохи сталінізму знову став «прийнятним», Едвард Охаб (тодішній перший секретар ЦК ПОРП) звернувся до нього з великою шанобливістю, запевняючи, що прочитав усі його книжки й захоплюється його талантом, але дивується, чому в його творах на сучасні теми ніколи не вживається вираз «Народна Польща».
— У Львові я закінчив добру класичну гімназію, — відповів Парандовський. — А там мене навчили, що прикметник, доданий до іменника, відбирає у нього силу.
[Збіґнєв Рашевський, «Раптуларж», Т. ІІ, Лондон 2004]
Проф. Рашевський також описує зустріч Казімєжа Деймека з міністром культури ПНР Казімєжем Русінеком, який, звільняючи його з посади директора Національного театру після так званої «справи "Дзядів"» на зламі 1967–1968 років, запевняв його, що не має до нього особистих претензій. І поскаржився йому на «реакційну змову» і її призвідників, які:
[…] ще не склали зброї й не втратили впливу в суспільстві. Уявіть собі, два дні тому відбулося засідання правління ПЕН-клубу, на якому Парандовський, так, Парандовський — демонстративно привітав Ясеніцю!
[Збіґнєв Рашевський, «Раптуларж», Т. ІІ, Лондон 2004]
Як відповісти на таке висловлювання? Найкраще — цитатою з «Алхімії слова»: «У розмовній мові проявляються всі людські темпераменти, вади й чесноти, заняття, вади, дивацтва»..
Cпокійний мудрець
У часи навмисно занедбаної прози — уривчастої, нервової, спрямованої на вуличні ефекти — речення Парандовського вражають своєю вишуканістю, яка здобула йому високу оцінку як прихильнику й втілювачу прекрасного слова.
[Юліан Кшижановський, «Неореалізм міжвоєнного періоду», у: «Історія польської літератури», Варшава 1979]
Окрім написання власних книжок, Парандовський мав також заслуги як перекладач, передусім «Одіссеї» Гомера. Він також є автором драми «Медея», про яку після прем’єри в Театрі ім. Адама Міцкевича в Ченстохові 24 червня 1964 року рецензентка писала:
Як Парандовський поетизує свою оповідь, можна побачити хоча б у фіналі трагічного сюжету Медеї: це може бути потрійна смерть матері-дитиновбивці, а може — і відхід. Річ надзвичайно багатозначна.
[Гелена Вєловєйська, «Медеї народжуються щодня», «Театр», № 23, 01.12.1964]
Старший син письменника, Збіґнєв Парандовський (нар. 1929), ілюстратор батькових книжок, був архітектором за фахом; молодший, Пьотр Парандовський (1944–2012) — археологом і режисером документального кіно. Донька письменника, Рома Парандовська-Щепковська, була дружиною актора Анджея Щепковського та матір’ю акторки Йоанни Щепковської, яка в одному з інтерв’ю згадувала дідуся:
Я виросла на Старій Охоті. На Зиморовича, в довоєнній кам’яниці, жив мій дідусь Ян Парандовський. У цій квартирі Гомер і антична культура були присутні в кожному реченні й на кожній полиці.
[«Люблю прогулянки парком», розмовляла Йоанна Ролінська, «Щоденник», додаток, 16–17.02.2008]
Після смерті письменника вийшла присвячена йому книжка «День Яна» авторства його дружини Ірени Парандовської
[Видавництво «Іскри», Варшава 1983, ISBN 83-207-0590-8]. У 1988 році Ірена Парандовська (1903–1993) започаткувала присудження Літературної премії Польського ПЕН-клубу імені її покійного чоловіка. Церемонію вручення супроводжує акторське виконання вірша, який Леопольд Стафф присвятив авторові «Міфології»:
У парку старім, занедбанім
Я став над ставом,
Укритим ряскою густою.
Думав я,
Що вода колись була тут прозора —
І мала б лишатись такою.
І сухою гілкою з землі
Я став згрібати зелену плівку
Й відводити її до стоку.
І саме за цим заняттям
Мене застав
Спокійний мудрець
Із чолом, зораним думками.
З лагідною усмішкою,
З поблажливим докором
Сказав: «Чи не шкода тобі часу?
Кожна мить — це крапля вічності,
Життя — лиш помах її крил.
А скільки є справ важливіших…»
Я пішов, засоромлений,
І цілий день думав
Про життя і смерть,
Про Сократа
І безсмертя душі,
Про піраміди та єгипетську пшеницю,
Про римський форум і місяць,
Про мамонта й Ейфелеву вежу…
Та нічого з того не вийшло.
Наступного дня я повернувся
На те ж саме місце
І побачив
Над ставом,
Укритим зеленим покровом,
Мудреця з розгладженим чолом,
Який спокійно,
Покинутою мною гілкою
Згрібав ряску з води
І зганяв її до стоку.
Навколо шелестіли дерева,
А в гіллі співали птахи.
— [Леопольд Стафф, «Ряска»]
Переклад: Марія Шагурі
Tворчість
Вибрані твори:
-
«Руссо», літературно-філософський нарис (1913)
«Більшовизм і більшовики в Росії», нариси (1920)
«Саломея», нарис про Оскара Вайлда (1920)
«Антиной у оксамитовому береті — твір про Оскара Вайлда» (1921)
«Ерос на Олімпі», оповідання (1924)
«Міфологія. Вірування і перекази греків і римлян» (1924)
«Чарівний Рим», подорожні нотатки (1924)
«Аспазія» (1925)
«Троянська війна» (1927)
«Дві весни», оповідання (1927)
«Дві весни», подорожні нотатки (1927)
«Король життя», біографічний роман про Оскара Вайлда (1930)
«Олімпійський диск», роман (1933, бронзова медаль на Олімпіаді в Берліні у 1936)
«Візити й зустрічі», нариси (1934)
«Пригоди Одіссея» (1935)
«Небо у пломенях», роман (1936)
«Три знаки Зодіаку», оповідання (1938)
«Середземноморська година», оповідання (1949)
«Алхімія слова», студія (1951)
«Сонячний годинник», оповідання про Львів (1953)
«Вибрані твори» (1955)
«Петрарка», літературний портрет (1956)
«Вибрані твори», тт. 1–3 (1957)
«З античного світу», нариси (1958)
«Літературні подорожі», подорожні нотатки (1958)
«Мій Рим» (1959)
«Спогади й силуети» (1960)
«Ювеналії» (1960)
«Повернення до життя», роман (1961)
«Вереснева ніч», спогади (1962)
«Коли я був рецензентом» (1963)
«Медея», драма (1961, надрукована в «Діалозі», прем’єра — 1964)
«Вільні аркуші» (1965)
«Акація» (1967)
«Греція», альбом (1968)
«За зачиненими дверима часу» (1975)
Вибрані переклади:
-
Анатоль Франс, «Про жінку» (пер. 1914)
Теофіль Ґотьє, «Перевтілення» («Аватар») (пер. 1921)
Рене Маран, «Батуала. Справжній негритянський роман» (пер. 1923)
Ромен Роллан, «Дантон», п’єса у 3 актах (пер. 1924)
Антон Чехов, «Оповідь незнайомця (Метаморфоза революціонера)» (пер. 1924)
Герберт Джордж Веллс, «Історія світу» (пер. 1924)
Лонґ, «Дафніс і Хлоя» (пер. 1925)
Теофіль Ґотьє, «Клуб гашишистів» (1927)
Анрі де Монтерлан, «Люди арени» (пер. 1930)
Айнгард, «Життя Карла Великого» (пер. 1935)
Юлій Цезар, «Про громадянську війну» (пер. 1951)
Гомер, «Одіссея» (1953, переклад прозою)
Теофілакт Сімокатта, «Листи моральні, сільські й любовні» (пер. 1953)
«Письменники світу Міцкевичу» (пер. 1962, антологія)
Фільм:
«Ян Парандовський» — герой, освітній біографічний фільм, сценарій Юліуш Кидринський, режисер Станіслав Кокеш (1966)
Вибрані нагороди й відзнаки:
-
— Бронзова медаль на Олімпійському конкурсі мистецтва і літератури за книжку «Олімпійський диск», Берлін (1936)
— Золотий лавр Польської академії літератури за видатну літературну творчість (1937)
— Командорський хрест Ордена Відродження Польщі (1954)
— Командорський хрест із зіркою Ордена Відродження Польщі (1959)
— Державна премія І ступеня за сукупну творчість (1964)
— Премія Радіо «Вільна Європа» за сукупну творчість (1975)
— Звання доктора honoris causa Факультету християнської філософії Люблінського католицького університету (1976)
