Так ми дізнаємося про історію матері, яка шукає тіла своїх дітей, історію дружини, яка не знає, де і як убили її чоловіка, й історію жінки, яка як жертва «етнічного насилля» почувається мертвою. Усі ці історії були розказані приблизно у 2000 році, але сучасність тут містить у собі порожнечу: цей час наповнений марним очікуванням, бо ніщо не може повернути життя. Акт знищення дійсності почався у 1992 і закінчився в 1995 році, а джерелом деструкції стала етнічна ненависть. Від її імені серби, недавні сусіди мусульман – «друзі зі школи, технікуму, з кафе біля річки» – вирішили перетворити землі, на яких вони проживали, в етнічно чисті території. Настав пароксизм вигнання, концентрації, вбивств і зґвалтувань. А потім прийшло ніщо.
Це «ніщо» – це мир, якого домоглися міжнародні організації. Це «ніщо» — безсила пам’ять жертви та безкарність катів, занепалі містечка і села, апатія, безробіття, поглиблення недовіри та фрустрації. Життя в суспільстві, як виявилося, базується на заплутаній тканині міжлюдських стосунків – на близьких і не дуже зв’язках між членами сім’ї та сусідами, зв’язках між схожими та дуже різними людьми. Один раз знищена віра у можливість мирного співіснування нівечить все. Про це якраз і книжка Тохмана – про те, як сусіди стають вбивцями, про античудо перетворення хліба на камінь. А також про незворотність цього процесу.
Я не пишу про могили. Я розповідаю про живих людей, які стоять над смердючими дірами в землі. Про те, що вони носять в собі, ось що для мене важливо. Це таємниця, з якою я хочу змагатися. Часто вже на самому початку роботи я знаю, що ніколи її не розкрию. Тому що часто цю таємницю не можна назвати людською, вона непідвладна людському розумінню [...] Репортер повинен дивуватися, він не повинен знати, він має шукати відповіді. Людина, яка знає все, можливо, стане великим мудрецем, але точно не буде хорошим репортером.
[Войцех Тохман, «Подив і захоплення», «Tygodnik Powszechny», № 11/2005]
Його наступна книжка «Донечка» («Córeńka») – це репортерська розповідь автора про пошуки його колеги, журналістки Беати Павляк, яка зникла на Балі 12 жовтня 2002 року. Тохман зазначав:
Вперше я тут приземлився в жовтні 2002 року, через три дні після теракту в містечку Кута. За два дні до замаху наша колега, репортерка Беата Павляк, написала нам, що якраз прибула на Балі. [...] Беата писала репортажі про іслам і тероризм, хоча, і я завжди на цьому наголошую, вона не ототожнювала ці два поняття. Журналістка щодня писала електронні листи друзям у Варшаві, але коли в місцевих барах вибухнули бомби, вона замовкла. До готелю Беата не повернулася. Серед перших опізнаних тіл її не знайшли. А ідентифікувати треба було 202 трупи. Більшість із них були австралійцями та індонезійцями. Також британці, американці, шведи, голландці. Опізнання тривало кілька тижнів.
[«Балі. Відвідини», Gazeta Wyborcza, 12 листопада 2015]
Тохман, пишучи про тероризм, розкриває найпотаємніші страхи сучасної людини. «Донечка» – це міфічна, емоційна й жорстка історія. Книжка, яка жахає. Крик за мить до катастрофи. Ось як пише Тохман:
Репортер не подорожує і не пише, щоб виправити світ. Він може лише намагатися, старатися писати зворушливо, це все, що він може.
