Роки навчання
Для шляхтича середнього достатку з багатодітної родини шлях до кар’єри пролягав через освіту й магнатські двори. Тож 1544 року Яна Кохановського зарахували до студентів факультету вільних мистецтв Краківської академії. Зрештою він не здобув жодного академічного ступеня, проте опинився в одному з найважливіших європейських осередків ренесансного гуманізму. Навчання, розпочате в Кракові, він продовжив у Кенігсберзі та Падуї. У Кенігсберзі, де перебував у 1551–1552 і 1555–1556 роках, був пов’язаний із двором Альбрехта, прусського герцога й польського сенатора, і, ймовірно, отримував від нього матеріальну підтримку. Варто додати, що Альбрехт був впливовим і могутнім покровителем польської Реформації.
У Падуї Кохановський перебував тричі: у 1552–1555, 1556–1557 і 1558–1559 роках. Навчався під керівництвом видатних гуманістів, зокрема Франческо Робортелло та Бернардіно Томітано. Він також заприятелював із видатними польськими гуманістами, які там перебували, і підтримував цю дружбу й пізніше, після повернення на батьківщину, – зокрема з Лукашем Ґурницьким, Станіславом Порембським та Анджеєм Нідецьким. Однак передусім він ґрунтовно поглибив класичну освіту й увібрав ідеї Відродження, колискою та найважливішим осередком якого була саме Італія. Останнє перебування в Падуї завершилося подорожжю через Францію та Німеччину. У Парижі він зустрівся з П’єром Ронсаром, найвидатнішим поетом французького Відродження, популяризатором творчості рідною мовою.
Придворна й церковна кар’єра
Після повернення на батьківщину 1559 року Кохановський розпочав кар’єру придворного при дворах видатних аристократичних родин, зокрема Тарновських, Тенчинських і Фірлеїв. 1563 року завдяки протекції єпископа Пьотра Мишковського він став придворним і секретарем при королівському дворі Сиґізмунда Авґуста. Його ставлення до короля було неоднозначним: у творах можна знайти сліди як схвалення, так і розчарування – можливо, через недостатньо успішний розвиток придворної кар’єри. Проте він супроводжував короля під час спрямованих проти Івана Грозного військових маневрів у Литві 1567 року, а також на унійному сеймі в Любліні у 1568 і 1569 роках.
Після смерті Сиґізмунда Авґуста він підтримував Генріха Валуа й 1573 року взяв участь у його коронації. Після ганебної втечі короля розчарований Кохановський відійшов від придворного життя.
Хоча свою придворну кар’єру він вважав не надто вдалою, завершив її заможною людиною. Цьому посприяла й досить поширена на той час так звана світська церковна кар’єра. Завдяки заступництву єпископа Пьотра Мишковського він отримав парафії в Познані та Зволені. Душпастирські обов’язки виконували найняті ним священники, а сам Кохановський отримував прибутки, збираючи десятину з міських земель і шляхетських сіл. Відмовляючись від придворної кар’єри, він зрікся також парафіяльних посад. До королівського двору вже не повернувся, хоча схвально ставився до особи Стефана Баторія та його політичних концепцій.
Життя в Чарнолясі
Садиба Яна Кохановського в Чарнолясі, фот. Ян Влодарчик / Forum
Кохановський оселився в Чарнолясі, батьківському маєтку, а 1575 року одружився з Доротою Подльодовською. У подружжя народилося шість дочок, три з яких померли в дитинстві. Уже після смерті поета Дорота народила сина. Чарноляський період, попри трагедію, якою стала смерть дітей, був сповнений гармонії та спокою. Це знайшло відображення у творчості, яка саме в ці роки була найбагатшою і найбільш зрілою.
Його життя обірвалося раптово, у розквіті творчих сил, у віці 54 років. Кохановський помер від серцевого нападу в Любліні, куди прибув, сподіваючись на допомогу короля в нез’ясованій справі брата своєї дружини, якого вбили в Туреччині. У Любліні відбулися й похоронні урочистості, у яких узяли участь численні світські й духовні достойники, зокрема король Стефан Баторій. Кохановського поховали в каплиці костелу у Зволені, поруч із батьками; там і донині міститься надгробок із його зображенням.
Поет доби Відродження
У Кракові, при магнатських дворах, а передусім в Італії, у той час розквітала культура Відродження. Ренесансний гуманізм, що звертався до взірців античної культури, був реакцією на догматичне Середньовіччя. Він проголошував свободу людського розуму, право на інтелектуальну самостійність у пізнанні світу. У центрі він ставив людину, вільну від обмежень і спрямовану до еллінського ідеалу гармонії. У своєму головному гаслі «homo sum, a me alienum esse puto» – «я людина, тож ніщо людське не може бути мені чужим» – гуманізм виражав утвердження всіх сфер людського існування: духовної, тілесної та суспільної. Усупереч середньовічному ідеалу аскези він визнавав право людини на щастя, але водночас вимагав від неї прагнення до досконалості. Виступаючи проти середньовічних догм і закликаючи до самостійного пошуку істини, гуманізм створював атмосферу, сприятливу для реформаторських рухів у Церкві.
Церкву критикував реформаторський рух – за догматизм та інтелектуальну закостенілість, а також правовірні католики – за жадібність, безпідставне збагачення й неналежний спосіб життя священнослужителів. За таких обставин, відчуваючи загрозу для доктрини й авторитету Церкви, папа Павло III скликав у Триденті собор, який із перервами засідав у 1545–1563 роках. Собор мав визначити однозначне тлумачення католицької доктрини та запропонувати організаційну реформу Церкви.
Реформація бурхливо розвивалася також у Польщі – у численних кальвіністських і лютеранських громадах, які успішно діяли навіть після того, як Сиґізмунд Авґуст прийняв постанови собору. Боротьба проти інтелектуального, а також економічного панування Церкви була тісно пов’язана з потужним шляхетським рухом, відомим як рух за екзекуцію прав, що переживав найбільший розквіт саме тоді, коли Кохановський повернувся з Падуї на батьківщину. Шляхта, дедалі заможніша, дедалі краще освічена й наділена численними привілеями, боролася за здобуття панівної ролі в державі. Доступ до моря, отриманий після перемоги над Тевтонським орденом, відкрив для неї важливі європейські торговельні шляхи. Інтелектуальне й релігійне пожвавлення при магнатських дворах та в громадах реформованих церков, а також надзвичайно популярна політична публіцистика – зокрема Лукаша Ґурницького, Анджея Фрича-Моджевського та Станіслава Ожеховського – пробуджували загальне зацікавлення політичними й суспільними справами. Дедалі краще усвідомлюючи власну силу, шляхта прагнула обмежити королівську владу, панування магнатів і Церкви. Вона домоглася скасування церковного судочинства та істотного обмеження майнових привілеїв, що виникали з королівських надань аристократичним родам і церковним достойникам.
Відповідно до принципу «homo sum…» усі проблеми епохи знайшли відображення у творчості Кохановського: від філософських роздумів про людську долю та суспільно-політичної проблематики до картин придворного й поміщицького життя та застільних анекдотів.
Ян Кохановський почав писати в Італії, послуговуючись вишуканою латиною: тоді з’явилися оди, пісні, елегії та епіграми. Збереглося не все. Твори, що вціліли, разом з іншими, пізнішими латиномовними творами були видані 1584 року в Кракові під назвою «Elegiarum libri IV».
Переважна більшість творів Кохановського була написана польською мовою. Це був його свідомий програмний вибір, що відповідав ренесансній тенденції творити місцевими мовами. Водночас це був крок, який лише за тридцять років спричинив якісні зміни польської мови. Польська мова Кохановського й після нього – це вже інша польська мова, ніж раніше. Такої стрімкої мовної революції в історії Польщі ще не було.
Кохановський усвідомлював свою роль у літературі. Усвідомлював він і роль поета: першим сформулював етос митця, талант якого є даром від Бога, а водночас – привілеєм, обов’язком і стражданням. Найвиразніше він висловив це в поемі «Муза» – імовірно, створеному близько 1570 року літературному маніфесті, що містить віру в безсмертя власної поезії, відчуття неповторної місії, усвідомлення величі, яка накладає відповідальність перед світом, але водночас прирікає на самотність на вершинах:
Лиш я нехай вам служу – за честь почитаю,
Що інших, ніж поспільство, доріг вибираю.
Ви із землі мене, з юрби виносите,
І ви понад хмари угору підносите.
У поемі було віддано шану єпископові Пьотру Мишковському, який щедро підтримував поета, даючи йому змогу вільно працювати. Тим самим у ній висловлено визнання такої інституції як меценатство освічених і можновладних людей, що сприяли розвитку культури. Ця інституція, хоч і була відома раніше, особливо розквітла саме в добу Відродження й продовжувала існувати в наступні століття.
Одним із найбільш ранніх польськомовних творів Кохановського був гімн «Чого бажаєш від нас, Боже, за щедрі Твої дари», за деякими джерелами, написаний ще до повернення на батьківщину й надісланий із Парижа. Гімн як поетична форма був поширений у Середньовіччі. Звернений до Бога або окремих святих, він виражав покору, відчуття мізерності смертних істот і прохання про заступництво. Гімн Кохановського є прекрасним вираженням людської вдячності Творцеві за красу й гармонію світу. Бог Кохановського – не суворий Отець, який карає, а Великий Митець, що створив багатство природи й красу всього сущого. Дослідники звертали увагу на те, що такий Бог, власне, не належить до жодної конкретної релігії: у його образі немає типово католицьких атрибутів. Тому надзвичайно популярний гімн « Чого бажаєш від нас, Боже…» увійшов як до католицьких, так і до протестантських співаників. Твір написано силабічним тринадцятискладовим віршем, дуже строгим за формою, а водночас таким, що зберігає природний плин і мелодику речень.
У придворний період Кохановський розпочав писати «Фрашки» й продовжував працювати над ними впродовж усього життя. Це невеликі твори з влучною кінцівкою, традиція яких сягає епіграм і анакреонтичної поезії античності. Їхній тематичний діапазон надзвичайно широкий: від філософських роздумів, уславлення придворного й поміщицького життя та жіночої краси через портрети знайомих і друзів до анекдотів із товариського життя. Фрашки є чудовою, барвистою картиною звичаїв епохи, свідченням її життя. Їхня влучна й лаконічна мова – єдина сфера, у якій поет інколи дозволяв собі шляхетську грубувату дотепність.
Придворний період – це передусім епічні твори, дуже різноманітні: від принагідних поем до суспільно-політичної публіцистики. До перших належать, зокрема, епітафії «На смерть Яна Тарновського» та «Пам’ятка щедро наділеному всіма чеснотами Янові Баптисті з Тенчина». Принагідні твори Кохановський присвячував державним діячам, яких справді шанував. Не вдаючись до лестощів, він наголошував на таких їхніх чеснотах як патріотизм, хоробрість, мудрість, чесність і здатність до дружби.
Жартівлива поема «Зузанна» (присвячена Її Милості пані Ельжбеті із Шидловця) є доволі двозначною похвалою жіночої чесноти. «Борода» – це суперечка Бороди з Вусом про те, хто з них важливіший.
У поемі «Шахи» Кохановський використав твір італійського поета Марко Джироламо Віди «Scaccia ludus», перенісши дію з Олімпу до королівського двору й надавши їй трохи місцевого колориту. При дворі данського короля Тарсеса відбувається шаховий турнір, нагородою в якому є рука королівської доньки. Перебіг турніру, описаний зі знанням справи, разом із його психологічними тонкощами – донька явно прихильна до одного із суперників і непомітно йому допомагає, – викладено силабічним одинадцятискладовим віршем.
Дві найважливіші поеми цього періоду – «Сатир» і «Згода» – стали вагомим голосом у суспільних справах.
«Сатир, або Дикий чоловік» присвячений Сиґізмундові Авґусту. Оповідачем у ньому є античний Сатир, який прийняв християнство й оселився в Польщі. Однак те, що тут відбувається, дуже йому не подобається: спосіб життя шляхти, її егоїзм і марнотратство, безплідне багатослів’я на сеймах, поганий стан освіти і, нарешті, запеклість у релігійних суперечках. Як і в багатьох інших творах, Кохановський постає тут прихильником патріотизму, гармонії та поміркованості в усіх сферах життя. У питаннях Реформації він займає католицьку позицію, однак не засуджує єретиків, натомість закликає припинити суперечки до ухвалення постанов Тридентського собору. Використовуючи характерний для патетичної епічної поезії тринадцятискладовий вірш, поет створює барвисту сатиричну картину звичаїв шляхетської Речі Посполитої.
Схожий зміст мала дещо раніше написана поема «Згода». Алегорична Згода повчає в ній поляків щодо їхніх обов’язків перед батьківщиною. Вона засуджує занепад звичаїв, жадібність і егоїзм, нехтування інтересами країни. Закликає до гармонії та єдності, що становлять основу порядку й щастя.
Застереження від згубних наслідків національних вад, які можуть призвести країну до занепаду, Кохановський висловив також у прозовому діалозі «Ворожки», де Плебан показує Землянинові весь масштаб пороків його стану.
Політичним поглядам Кохановського було властиве те, що загалом становило сутність його бачення світу: поміркованість, відчуття гармонії та потреба порядку. У досконалому світі, створеному Богом, він хотів би бачити досконале суспільство, засноване на злагоді, дружбі й турботі про спільне благо. Тож він був поміркованим реформатором і поміркованим католиком. Хоча й критично ставився до шляхти, уникав перебільшень і запеклості в дискусіях.
