У ті ж роки Опалка спорадично малював позначені послідовними літерами грецького алфавіту картини, поверхні яких рельєфно моделював широким шпателем («Lambda», «Kappa», «Khi» та ін.) . Строгий горизонтальний поділ також визначив просторові конструкції Опалки (серія «Судна на повітряних подушках» («Poduszkowce»), виконана з використанням полотна, стрічок і пір’я, 1963–1964 рр.; дерев’яна композиція «Інтеграції», 1964–1966 рр.), а також графічні роботи, які отримали високу оцінку і численні нагороди («Опис світу», 1968–1970 рр.).
Усі ці проєкти були характерними для періоду пошуку власної мистецької мови, стилю, переживань та експериментів. Про їхні особливості свідчить хоча б той факт, що перша персональна виставка робіт митця відбулася лише через десять років після закінчення навчання – у 1966 році. Період творчої кристалізації настав ще пізніше – на початку наступного десятиліття. Саме тоді Опалка почав застосовувати у творчості принцип гармонії та постійної систематичності (вперше використаний у 1965 році). Згодом цей принцип переважав у його творчості, набуваючи форми «ідеї прогресивного підрахунку».
Відтоді художник зосередився лише на рисунках («Деталі», «Подорожні сторінки») та картинах («Раховані образи»), які є лінійним записом послідовних моментів часу. «Нотатка» була виконана білою фарбою на сірому тлі, а кожне наступне тло було на 1% світлішим за попереднє (останній запис зроблений білим по білому). Водночас Опалка записував на магнітофонну плівку свій голос, він вимовляв наступні числа, а дещо пізніше почав регулярно фотографувати своє обличчя. В експозиції всі ці елементи створюють своєрідне середовище. Сприйняття такого виду дій (вони мають концептуальне коріння) значною мірою стимулювали численні висловлюваннями самого автора, який наголошував на своїй меті ототожнити мистецтво та життя.
Рішучість, з якою Опалка відстоював свою ідею, зустріли не тільки захоплено, були й негативні оцінки. Достатньо згадати крайні думки вітчизняних критиків. Божена Ковальська вважає Опалку неординарною особистістю і є послідовною прихильницею його творчості, тоді як Анджей Осенка багато років тому писав, що переповнена числами телефонна книжка є цікавішою за картини художника. Однак не підлягає сумніву те, що індивідуальна творча концепція, посилена використанням змінюваного у часі зовнішнього виду й голосу художника, піднесена до рангу універсального послання про природу memento mori, забезпечила митцю міжнародний успіх (зокрема, комерційний – Опалка продав картини, які ще не написав).
Роман Опалка у своєму будинку, Франція, Базерак, фот. Czesław Czapliński / FOTONOVA / East News
Опалка був лауреатом багатьох міжнародних нагород. Перші з них він отримав за графічні роботи зі згаданого вище циклу «Опис світу» (Гран-прі 7-ї Міжнародного бієнале графіки в Бредфорді, 1968 р., за гравюру «Адам і Єва», яка відкривала серію; Гран-прі на 3-му Міжнародній бієнале графіки у Кракові, 1969). У 1972 році під час виставки в лондонській William Weston Gallery він рішуче порвав з попередньою творчістю: демонстративно розклав гравюри на підлозі, а на стіну повісив – як єдину важливу роботу – один із «Рахованих образів». Цей жест став початком нового творчого шляху, яким він крокував до кінця життя.
Також художник був удостоєний Премії мистецької критики імені Ц. К. Норвіда (1970 р.). Він теж брав участь, зокрема, у Бієнале в Сан-Паулу (1969 і 1977 рр.), Документа (Кассель, 1977 р.) і представляв Польщу на Бієнале у Венеції (1995 р.).
