Мірослав Жулавський народився 16 січня 1913 року в Ниську, помер 17 лютого 1995 року у Варшаві. Разом із дружиною Чеславою, уродженою Яняківною (родичі називали її Міркою або Ізабеллою), жив у Львові, де також народився їхній син Анджей.
У 1934 році Мірослав Жулавський дебютував віршами у львівському місячнику «Сигнали» («Sygnały»). У 1936–1939 роках був державним урядовцем – секретарем львівського воєводи.
Усе життя тікав
Під час окупації був годувальником, а згодом препаратором вошей в Інституті дослідження висипного тифу і вірусів проф. Рудольфа Вайґля, що вберегло його від репресій окупантів.
Багато друзів моїх батьків заробляли у нього, годуючи вошей. На стегно імплантували невелику кліточку, в якій воші пили кров.
[Яцек Куронь, «Віра і вина. До і від комунізму», Лондон 1989]
Жовте картонне посвідчення «Dienstausweis» з магічною формулою «Institut für Fleckfieber und Virusforschung» справляло сильне враження на німців, які панічно боялися тифу. Досить було його показати, щоб вони відступили.
Інститут проф. Вайґля, всесвітньо відомого польського вченого із Моравії (він категорично відмовив німцям у запропонованому йому Райхлисті (Deutsche Volksliste) – мав структуру піраміди: основу становили селекціонери. Саме вони розводили яйця вошей, піклувалися про їхній розвиток і підтримували чистоту в клітках, адже воша не переносить бруду. Наступна частина піраміди складалася з годувальників, які поділялися на дві категорії: вищу — аристократію, яка годувала уже заражених мікробами Rickettsia prowazekii вошей, і на простолюдинів, які здавали кров здоровим вошам. Зараженими вошами, яких розпізнавали за дуже червоними кишками в прозорому черевці, займалися препаратори. Під мікроскопом вони за допомогою голки та ножа виймали на предметне скло тонкі кишки та розміщували їх у контейнерах. Препаратор повинен був виконати норму – вийняти тисячу вісімсот кишок на день. Годувальник годував вісім тисяч вошей між сьомою та восьмою годиною ранку. Ось чому ця «робота» була такою цінною для конспіраторів Армії Крайової: цілий день був вільним. На вершині піраміди стояв сам професор – великий жрець магії тифу. […] Переконаний, що самому професору керівництво підпілля довірливо повідомляло, що він приймає і плекає цвіт громадянської та військової боротьби, попри те, що гестапо контролювало вхід, а інститутом керував Вермахт. Професор ніколи не втрачав холоднокровності, ми часто бачили, як він стріляє з лука в монастирському саду, щоб відпочити, бо він був лучником за покликанням. Німці знали, що без нього весь цей інститут був би не вартий і гроша, знали це і ми, і тому безмежно захоплювалися професором. Не знаю, як їм це вдавалося, але, незважаючи на строгий німецький контроль, певна кількість вакцин – і найкращих – завжди потрапляла до польських опікунських і навіть «лісових» осередків.
[Мірослав Жулавський, "Домашній альбом", Варшава 1997]
У 1941–1944 роках Мірослав Жулавський був вояком Союзу збройної боротьби – Армії Крайової (СЗБ - АК), редактором підпільного часопису «Інформаціний Бюлетень Червенської Землі», діячем культурного підпілля. У 1944 році – начальником 6-го відділу Бюро інформації та пропаганди (БІП) у Львівському окрузі Головної Комендатури СЗБ–АК. Він писав і редагував інформаційні бюлетені.
Мені доручили редагувати зведення служби прослуховування. Щодня рано вранці я отримував рулон тонкого цигаркового паперу із записами нічного прослуховування радіо, переважно BBC. Я повинен був зробити з цього коротке, але змістовне повідомленням. Диктував його машиністці, проходячи від стіни до стіни в кімнаті конспіративної квартири на площі Св. Софії. Потім їхав трамваєм до своєї Личаківської Колонії, де ще працював бухгалтером, тепер уже не для Управдому, а для німецького Treuhänder. Ця конспіративна діяльність мене дуже влаштовувала – щоранку я був найбільш поінформованою про воєнні події особою. Навіть коли Трейгендер (нім. бухгалтер-ревізор), який вимагав, щоб ми між собою розмовляли лише німецькою, я міг дивитися з відчуттям поблажливої зверхності, бо що він там відав... Часто собі думаю, що дуже небезпечна за своєю природою підпільна діяльність давала декому підвищене відчуття безпеки: людина не була одинокою, її можна було попередити та поінформувати; участь у підпіллі повертала втрачену в поразці гідність – яку хто хоче – особисту, громадянську, людську, національну. За все, що ти віддавав – включно з життям, – отримував найвищу нагороду. Тому нема сенсу надувати щоки і наставляти груди під ордени. Якщо ти вийшов із цього живим, то вже маєш найпрекрасніший ветеранський привілей. І Львів, ще недавно червоний через прапори з серпом і молотом, тепер був чорно-червоним від свастики; обидва кольори йому дуже не личили.
[Мірослав Жулавський, "Домашній альбом", Варшава 1997]
Персонаж трішки конрадівський
Після того, як місто зайняла Червона армія, Мірослав Жулавський залишив Львів. У 1944–1945 роках був військовим кореспондентом, а потім заступником головного редактора щоденної газети «Rzeczpospolita» у Любліні. Член Польської соціалістичної партії (1945–1948), з 1948 р. належав до Польської об’єднаної робітничої партії.
Брав участь у взятті Берліна, потім повернувся до Польщі і був поглинутий ПНР. Як член Польської соціалістичної партії потрапив до польського посольства в Парижі, де працював секретарем. Він обійняв цю посаду перед Мілошем, але, на відміну від нього, не залишився на Заході. Коли до нього прийшли люди з Армії Крайової і сказали, що вони організовуватимуть Рух опору, й почали його агітувати приєднатися до них, він відмовив. Жулавський подивився на їхню зброю і сказав: «Ви не виграєте Третю світову війну з цим пістолетиком». Батько був дивною сумішшю трішки конрадівських персонажів. Коли в Польщі було дуже погано і могло бути ще гірше, він, наприклад, зголосився добровольцем і поїхала у В’єтнам, у джунглі на шість чи вісім місяців, де разом із військами В’єтміня потрапив у скрутне становище. Був першою білою людиною, яка після остаточної поразки французів увійшла в підкорену фортецю Дьєн Б'єн Фу. Для нього це був спосіб втекти, бо він все життя тікав невідомо від чого. Колись він повірив у комунізм, навіть написав «Червону річку», за яку отримав державну премію, але потім, мабуть, перестав вірити. Прозрів. І мені насправді імпонує те, що замість піти на той бік, як багато людей, й огризатися, тільки на іншу тему, засновувати Комітет оборони робітників, ходити у підпілля, він просто замовк. Ніби мовчанням визнав свою помилку. Але з партії він так і не вийшов.
[Анджей Жулавський, Рената Кім, «Жулавський. Останнє слово», Варшава 2011]
У 1945–1949 роках Мірослав Жулавський працював радником із питань культури в посольстві у Парижі, після чого його змінив на цій посаді Чеслав Мілош. У 1949–1952 роках Жулавський був на дипломатичній роботі у Празі, де приймав поета, коли той вирішив залишитися на Заході.
Батько сказав Мілошу: «Якщо ми поводитимемося, як ти, егоїсте, то що тут буде?» Він знав, що втрачає половину себе, але він також знав, що не такий талановитий, як Мілош.
[Анджей Жулавський, Рената Кім, «Жулавський. Останнє слово», Варшава 2011]
Поводився як принц
Став редактором тижневика «Przegląd Kulturalny» (1952–1955), публікував свої тексти в тижневику «Świat». У 1956–1965 роках знову працював у Парижі, представляючи Польщу в ЮНЕСКО.
Коли в 1956 році Національний театр гастролював у Парижі з «Кордіаном», Ервін Аксер згадував, як їх зустрів «аташе з питань культури нашого посольства Мірослав Жулавський, який поводився наче князь», – читаємо в його спогадах під назвою «З пам’яті».
З 1971 року Мірослав Жулавський був заступником директора Західноєвропейського департаменту Міністерства закордонних справ. У 1973–1977 роках – послом Польської Народної Республіки в Дакарі, обслуговуючи кілька африканських країн: Сенегал, Республіку Верхня Вольта, Республіку Малі, а з 1975 року також Гамбію. У 1978 році вийшов на пенсію.
Мірослав Жулавський, фото з сімейного архіву
Він писав романи, репортажі та сповнені гумору й ліризму прозові мініатюри. У 1947 році вийшла збірка його історіософських оповідань «Остання Європа» — у ній були відгомони пережитого під час війни. У романі «Червона ріка» (1953; державна премія 3-го ступеня) розповів читачеві про боротьбу в'єтнамців проти французької окупації. Він також присвятив В'єтнаму книжку репортажів «Осколки бамбука» («Drzazgi bambusa», 1956). З думкою про молодь він написав «Атлантичну історію» (1954).
Книжку оповідань «Собача зірка» (1965) автор присвятив сучасній психологічній проблематиці. Різновидом сімейної хроніки став сповнений моральних роздумів цикл «Розповіді моєї дружини» (1970). Через два роки Адам Ганушкевич поставив їх у Театрі Телебачення, знявшись там разом із Зофією Куцувною.
Нарешті з’явилася телеверсія «Розповідей моєї дружини», п’ятнадцятисерійний серіал режисера Адама Ганушкевича. У цій гігантській монодрамі Куцувна представила весь спектр своєї майстерності: вона витончено озвучила текст, з добротою і сімейним теплом висвітлила всі актуальні та минулі проблеми, чим підкорила широку аудиторію настільки, що на прохання глядачів показ «Розповіді» було перенесено з тодішньої малодоступної другої програми до загальнодоступної «Єдинки».
[Генрик Бєневський, «Телевізійний театр і його артисти», Варшава 2009]
Схожою рефлексивною тональністю Мірослав Жулавський наповнив свої літературні фейлетони під назвою «Писані вночі» (1973), у яких він часто повертався до своїх подорожніх спогадів.
Проза Жулавського значною мірою є результатом численних подорожей письменника, звідси й екзотичні мотиви, сцени мисливських походів чи міжнародних зустрічей. У цьому світі різних культур, мов і звичаїв відбуваються звичні людські справи, реалізуються завойовницькі чи еротичні амбіції, зустрічі та розлуки. Яскрава драматургія цієї прози, а також характерні сюжетні мотиви дозволяють асоціювати її з чудовими оповіданнями Ернеста Гемінґвея.
[В.М. (Влодзімєж Масьонґ) у: «Малий словник польських письменників» ч. II, Варшава 1981]
Війна під мікроскопом
Окремим розділом творчих здобутків Мірослава Жулавського є робота для кінематографа. Її він розпочав у 1954 році з літературної співпраці над сценарієм фільму «Автобус відправляється о 6.20» режисера Яна Рибковського. Невдовзі написав сценарій фільму за мотивами своєї «Атлантичної історії», який у 1954 році в однойменному фільмі екранізувала Ванда Якубовська.
Син з батьком. Анджей і Мірослав Жулавські, фото з сімейного архіву
Він продовжив свою кінопригоду у співпраці зі своїм сином, режисером Анджеєм Жулавським. Разом писали сценарії теленовел: «Pavoncello» за новелою Стефана Жеромського та «Пісня тріумфуючої любові» за прозою Івана Тургенєва (обидві стрічки вийшли на екран у 1967 році). Потім відбувся повноекранний дебют сина – «Третя частина ночі» (1971). У сценарії цього фільму він використав власний досвід годування вошей в Інституті професора Вайґеля. Анджей Жулавський згадував:
Дуже хотілося вклонитися батькам і Армії Крайовій. Тоді нас переконували, що війну виграла Армія Людова разом з армією Берлінґа, і я хотів щось зробити про інтелігентів з Армії Крайової, які власною кров’ю вигодовували заражених тифом вошей. Багато разів замислювався, чи зміг би я так поводитися під час окупації. І донині не знаю, тому низько вклоняюся тим, хто це зміг. Я замовив батькові кіноновелу, тому що сама тема, здавалося, викликала неймовірний інтерес, і була майже сюрреалістичною. Ця тема стала мені близькою, бо я з дитинства був переконаний, що годувати вошей кров'ю – це цілком нормально. І тільки коли почав знімати фільми, то зрозумів, що це, навпаки, дуже ненормально. Однак я не хотів знімати фільм про війну, де їздять танки та вибухають бомби. Хотів ніби під мікроскопом показати війну, яка, зрештою, не перестає бути війною. І знав, що тільки я можу це зробити, тому що в жодного режисера не було батька, який працював у відомого професора Вайґля.
[Анджей Жулавський, Рената Кім, «Жулавський. Останнє слово», Варшава 2011]
Хоча посвідчення Інституту Вайґля було захисним щитом для його власників, це мало певні наслідки та не давало стовідсоткової гарантії виживання.
[…] ці люди були заражені вошиними токсинами з ранку до вечора. Як це проявляється? Ну, вранці може бути 41 градус, в обід 35, а потім знову 40. Ці температурні коливання були спричинені тифом, який не до кінця розвинувся, причаївся. Батько двічі перехворів відкритим тифом, він просто лежав, марив і ледь не помер. Двічі!!! Але в такому повсякденному стані вони були наче сильно п'яні, просто сп'янілі, як від спирту чи горілки. […] Вони ніколи не тверезіли, про що мені багато розповідав тато.
[Анджей Жулавський у: Пйотр Клетовський, Пйотр Мажецький, «Жулавський. Посібник із політичної критики», Варшава 2008]
Грубший звір
Коли Анджей Жулавський підростав, він почув від батька таке: «Я справді не можу тебе навчити нічому, крім читати книжки, стріляти з рушниці, друкувати на машинці та поважати жінок». Режисер згадував, що він найкраще вмів друкував, все інше виходило гірше.
Пристрастю його батька, Мірослава Жулавського, було полювання. Він полював у Письменницькому мисливському клубі разом із Броніславом Зєлінським, перекладачем і другом Гемінґвея, Міхалом Сумінським, автором телевізійної програми «Звіринець», Єжи Помяновським, перекладачем Солженіцина, Анджеєм Струміллою, художником, графіком і скульптором, і Казімєжом Вінклером, автором багатьох текстів, які стали хітами, зокрема, «Не хвилюйся за мене», «Коли мені тебе забракне» та «Цих років не поверне ніхто». Саме Вінклер написав епіграму про Жулавського, яку він продекламував – на радість присутнім – під час мисливського бенкету:
Він не грає в дипломатію, коли на качку йде,
фазанам і куріпкам нема від нього ласки.
Хай мистецтва жити вчиться в нього усе молоде.
Хто це? Прошу хором! – Мірослав Жулавський.
У книзі «Погладити коліно» – за давнім мисливським звичаєм перед виходом на полювання, щоб воно було вдалим, потрібно схопити жінку за коліно, пам'ятаючи правило: «Що грубше звірище, то хапай повище», – так описав автор епіграми реакцію її героя.
Багаторічний керівник нашої групи, чудовий письменник, автор, зокрема, моїх улюблених книжок «Втеча в Африку», «Остання Європа» та «Розповіді моєї дружини», а також дипломат і мандрівник, прореагував на віршик виваженою усмішкою.
[Казімєж Вінклер, "Погладити коліно", Варшава 1993]
З 1990 по 1995 рік Мирослав Жулавський був постійним колумністом журналу «Твій стиль» («Twój Styl»). Надруковані там тексти вийшли у книжковому виданні під такою ж назвою, як і щомісячна серія – «Домашній альбом». Книжка побачила світ у 1997 році, через два роки після смерті автора.
Цитати
Цивілізації мають свої смерті й могили, як люди.
Людина перевіряється у співжитті з іншими і під час конфлікту з ними. Ніколи тільки у співжитті або тільки під час конфлікту.
Людям здається, що вони кращі, коли їм краще.
Творчість
Книжки:
- 1943 — «Вірне полум’я», конспіративна антологія воєнної поезії за редакцією Стефанії Скварчинської — з віршами, зокрема Мірослава Жулавського
- 1944 — «Спів війни», конспіративна антологія воєнної поезії, за ініціативи і редакцією Стефанії Скварчинськоє та Мірослава Жулавського, також з його віршами.
- 1947 – «Остання Європа. Три мініатюри», оповідання
- 1953 — «Червона ріка», роман
- 1954 — «Портрет ворога», роман для молоді
- 1954 – «Атлантична розповідь», оповідання
- 1956 – «Осколки бамбука», репортажі з В'єтнаму
- 1965 – «Собача зірка», оповідання
- 1970 – «Розповіді моєї дружини», оповідання
- 1973 — «Писане вночі», фейлетони
- 1983 – «Втеча до Африки», оповідання
- 1997 – «Домашній альбом. Фейлетони 1990–1995», спогади
Фільми:
- 1954 — «Автобус відправляється о 6.20», художній фільм, реж. Ян Рибковський, літературна співпраця
- 1954 – «Атлантична розповідь», художній фільм, реж. Ванда Якубовська, автор сценарію
- 1967 — «Павончелло», художній фільм — телефільм, реж. Анджей Жулавський, сценарій
- 1967 — «Пісня тріумфальної любові», художній фільм — телефільм, реж. Анджей Жулавський, сценарій
- 1971 – «Третя частина ночі», художній фільм, реж. Анджей Жулавський, сценарій
- 1972 – «Розповіді моєї дружини», телеспектакль - 15 серій, сценарій і реж. Адам Ганушкевич, автор
Нагороди:
- 1953 р. – державна премія 3-го ступеня
Відзнаки:
- Командорський хрест Ордена Відродження Польщі
- Офіцерський хрест Ордена Відродження Польщі
- Орден Хреста Ґрюнвальда ІІІ ступеня
- Офіцерський хрест Національного ордена Почесного легіону (Франція)
- Командорський хрест Національного ордена заслуги (Франція)
- Орден праці І ступеня (В'єтнам)
- Національний орден Лева (Сенегал)
Переклад: Тарас Лильо
