У «Не-Божественній комедії» Зиґмунт Красінський показав драму особистості – графа Генрика, аристократа за духом і кров’ю, втягненого, з одного боку, у місію митця, а з другого – у невблаганні виклики історії. Герой поєднує площини «родинної драми» (частини I і II) з «революційною», та «суспільною» (частини III і IV). Граф Генрик – відірваний від життя, вкрай егоцентричний поет (у якому можна вбачати автоіронічне альтер его автора), що підпорядковує долю оточення своїм уявленням чи забаганкам, надзвичайно відданий принципам честі, – вочевидь, не вмів дотримуватися їх у ставленні до найближчих людей.
Сцена з вистави «Не-Божественна комедія», режисер Адам Налепа, 2011, фот. Театр «Вибжеже» у Ґданську
Частина I. Граф Генрик, який також виступає як Чоловік, одружується з Дружиною. Він вірить, що глибоко її кохає. Однак його поетичні прагнення надто часто змушують його жити примарними мріями, через що силам пекла без особливих труднощів вдається проникнути в його душу. Злі Духи являють йому надзвичайно прекрасну Діву. Чоловікові вона видається уособленням живої поезії. Він покидає зневірену Дружину й рушає за Дівою. За крок від цілковитої загибелі його рятує Ангел-Охоронець: «Повернися додому й більше не гріши». Граф Генрик застає дім без Дружини. Потік сповнених болю докорів сумління Чоловіка зненацька перериває Голос Звідкілясь: «Драму складаєш!». Він знаходить Дружину в божевільні, і вона запевняє його, що їхній син Орцьо, якому при хрещенні звеліла: «Будь поетом, щоб батько тебе любив і колись не відкинув», – справді ним став. У безумстві відчаю Дружина помирає в обіймах Чоловіка.
Сцена з вистави «Не-Божественна комедія», режисер Адам Ганушкевич, 1969, Національний театр у Варшаві, фот. Едвард Гартвіґ / Національний цифровий архів / audiovisual.nac.gov.pl
Частина II. Через десять років після смерті Дружини Чоловік разом з Орцьом молиться за упокій її душі біля родинної гробниці. Син кволий, слабкий, надчутливий. Він контактує з надприродним світом, передбачає майбутнє. «Чому ти змінюєш слова молитви?» – запитує його граф Генрик, стверджуючи, що така молитва не доходить до Бога. Він додає також, що син не може пам’ятати матері, а отже, й любити її. Орцьо відповідає, що часто розмовляє з Мамою уві сні й на доказ наводить вірші, які запам’ятав. Її вірші. Дружина, прагнучи стати привабливою партнеркою для Чоловіка-поета, вимолила собі дар поезії. Граф Генрик шукає сенсу існування у філософських диспутах, що зрештою приносить йому лише «могильну порожнечу в серці». Голос Ангела-Охоронця: «Полюби ближніх своїх – недужих, зголоднілих, зневірених […] – і спасенний будеш» – поволі згасає у прірві яру. Натомість з’являється Мефістофель з глузливим софізмом на вустах і пекельний чорний Орел. Саме він підказує графові Генрику й надалі триматися «славного» минулого предків. Тим часом Орцьо цілковито втрачає зір, аби краще бачити дух Матері. Розпач батька перериває Голос: «Твій син – поет, чого ж ти прагнеш ще?».
Сцена з вистави «Не-Божественна комедія» в режисурі Адама Ганушкевича, 1969, Національний театр у Варшаві, фот. Едвард Гартвіґ / Національний цифровий архів / audiovisual.nac.gov.pl
Частина III. Спалахує революція. Чоловік стає на чолі аристократів, спадкоємців, феодалів, панів. Їхні супротивники – юрба людей, яких вони безжально визискували. Переодягнений граф Генрик потай пробирається до табору бунтівників, щоб дізнатися про їхні настрої. Він зустрічає злидарів, готових на все й озброєних найгострішими знаряддями праці. Вони не приховують ані бажання вбити своїх господарів, ані наміру заволодіти їхніми запасами – алкоголем, їжею, коштовностями, золотом. Грізний, спраглий помсти натовп вимагає такого самого життя, яким жили магнати. Огидні оргії та вакханалії серед повсталих постають перед Чоловіком як своєрідний культ примітивної розпусти. На чолі табору революції стоїть Панкрацій. Він також зустрічається віч-на-віч із графом Генриком. У запалі дискусії він указує на портрети магнатів, розвішані в замковій кімнаті.
Отой, староста, стріляв у баб на деревах і євреїв пік живцем. – Оцей, з печаткою в руці й підписом – «канцлер» – підробляв акти, палив архіви, підкуповував суддів, отрутою прискорював отримання спадщини – звідси твої села, прибутки, могутність. – Отой, чорнявий, з вогнистим оком, чинив перелюб у домівках друзів – он той, із Золотим Руном, в італійській кольчузі, певно, служив у чужоземців – а та бліда пані, з темними кучерями, оскверняла себе зі своїм зброєносцем – та читає листа від коханця й сміється, бо ніч близько – та, із песиком на роброні (жіноча парадна сукня XVIII століття з дуже широкою спідницею на каркасі – прим. пер.), була наложницею королів. – Звідси ваші родоводи – без розривів, без плям. – Подобається мені той, у зеленому жупані, – пив і полював зі шляхетською братією, а селян посилав, щоб із собаками гнали оленів. – Глупота й недоля всієї країни – ось ваш розум і ваша сила. – Та день суду близько, і в той день обіцяю вам, що не забуду нікого з вас, нікого з ваших батьків, жодної вашої слави».
Граф Генрик спростовує звинувачення Панкрація, нагадуючи, що шляхта боронила віру, релігію, кордони, своїх підданих. Саме милість його предків вигодувала таких як Панкрацій. Він відкидає запропоновану йому угоду між «старою традицією» та провісниками «нових часів», що невблаганно наближаються і які проголошує демагогічний трибун революціонерів Леонард. Зневажає він і поставлену Панкрацієм умову: відмовитися від оборони замку в Окопах Святої Трійці в обмін на збереження йому життя.
Бодай ти згинув ганебно за цю свою милість. – Я також знаю твій світ і тебе – серед нічних тіней я дивився на танці черні, по карках якої ти видираєшся вгору, – я бачив усі давні злочини світу, вбрані в нові шати, що кружляють у новому танці, – та кінець їхній той самий, що й тисячі років тому, – розпуста, золото і кров. – А тебе там не було – ти не зволив зійти до своїх дітей, – бо в глибині душі ти їх зневажаєш, – ще кілька митей, і, якщо розум тебе не покине, ти зневажатимеш самого себе.
Адам Ганушкевич (граф Генрик) і Маріуш Дмоховський (Панкрацій) у виставі «Не-Божественна комедія» в режисурі Адама Ганушкевича, 1969, Національний театр у Варшаві, фот. Едвард Гартвіґ / Національний цифровий архів / audiovisual.nac.gov.pl
Частина IV. Озброєна чернь облягає замок в Окопах Святої Трійці, де сховалася решта аристократів. У соборі відбувається урочиста церемонія, яку править архієпископ, – графа Генрика призначають очільником оборони замку. Вкрай непевна доля всіх оборонців традиції опиняється в його руках: «Пануватиму – битимусь – житиму. – Це моя остання пісня!». Орцьо веде батька до підземель, де привиди закатованих насилають на нього прокляття: «За те, що ти нічого не любив, нічого не шанував, окрім себе і своїх думок, ти проклятий – проклятий навіки». Охоплені страхом аристократи вимагають капітуляції. Генрик не збирається поступатися.
Коли ви мене покликали, я присягнув загинути на цих мурах – дотримаю присяги, і ви всі загинете разом зі мною.
– Ха! Вам іще хочеться жити!
– Ха! Спитайте своїх батьків, навіщо вони гнобили й панували!
– (до Графа) А ти чому утискав підданих?
– (до другого) А ти чому провів молоді літа за картами й у подорожах далеко від Батьківщини?
– (до іншого) Ти принижувався перед вищими, зневажав нижчих.
Очільник аристократів – єдиний справедливий, який боронить рештки честі аристократії, що сама прирікає себе на поразку, укладаючи угоди з ватажками революційної черні, – захищає замок разом із жменькою вірних солдатів. Орцьо гине від кулі. Революціонери вдираються на мури. Перш ніж вони встигають дістатися до графа Генрика, той зі словами: «Поезіє, будь проклята мною, як сам я буду проклятий навіки!» – стрибає в кам’янисту прірву. Панкрацій засуджує всю аристократію на смерть. Йому приносять палаш із гербом графа Генрика: «Він з-поміж вас один дотримав слова. – За це йому хвала, а вам – гільйотина». Переможна чернь виконує екзекуцію. Раптом над прірвами Панкрацій бачить осяяну світлом постать Христа, чий погляд пронизує його наскрізь. Очільник революціонерів зі словами: «Galilaee, vicisti!» – помирає на руках у свого прибічника Леонарда, популістського жерця нової революційної релігії.
«Не-Божественною комедією» Зиґмунт Красінський, безперечно, надихав пізніших митців, які шукали сенсу в революційних подіях, – зокрема Станіславу Пшибишевську, Станіслава Іґнація Віткевича й Тадеуша Міцінського. Подібно до раніших творів польського романтизму – «Дзядів», ч. III Міцкевича (1832), «Кордіана» Словацького (1833), – в остаточному перебігу подій беруть участь надприродні сили. Незвичайна сила впливу романтичних драм на наші емоції в першу чергу полягає в тому, що поети-віщуни анітрохи не зважали на сценічні обмеження. Саме тому до кінця XIX століття й панувало переконання в «несценічності» їхніх текстів.
Постановники зазвичай втручалися в текст «Не-Божественної комедії», що при постановці творів класиків польського романтизму, звісно, є виправданим. Водночас вони намагалися уникати діалогів чи сцен із відверто антисемітським звучанням. Робили це навіть тоді, коли поняття політичної коректності ще не існувало.
«Не-Божественна комедія» – це перша в польській літературі спроба новочасної трагедії, у якій роль античного Фатуму чи класицистичної психологічної необхідності перебрала на себе історія («Шекспір може сказати: я знаю Зло, Кальдерон може сказати: я знаю Добро, а Зиґмунт може сказати: я знаю Історію», – стверджував Норвід), осмислена як драма зіткнення часткових правд. Романтичне інтелектуальне новаторство «Не-Божественної комедії» визначає діалектика боротьби цих правд, сучасна трагедія класів і мас, вписана в історію. Діалектичний історизм, що становить підґрунтя романтичного мислення, співіснує в драмі з християнським баченням світу, згідно з яким майбутнє перебуває в руках Бога, а світ, як “не-божественний”, сам собою майбутнього не створить, тож історія не веде до досконалості – до неї може привести лише Бог. Думка Красінського про злочинний, але трагічний і необхідний людський бунт, його історіософія, що проникливо розпізнає становище роздвоєної, непевної людини серед новочасних моральних, суспільних і політичних конфліктів, майстерність у вибудовуванні напруги політичного діалогу, драми морально-суспільних позицій – усе це неодмінні складники великого мистецтва польського романтизму.
Марія Яніон. «Literatura Polska. Przewodnik encyklopedyczny. Tom II», Варшава, 1984 (стаття «Романтизм»).
Сцена з вистави «Не-Божественна комедія» в режисурі Адама Налепи, 2011, фот. Театр «Вибжеже» у Ґданську
У «Не-Божественній комедії» Зиґмунт Красінський показав моторошний світ, у якому панує натовп із найпримітивнішими інстинктами. Збожеволілий світ без Бога. Світ псевдоцінностей і фальшивих пророків. Світ, яким блукають зграї прихильників різноманітних течій, кожна зі своїми гуру, що проголошують одкровення власних нових «релігій». Світ, у якому живемо ми.
Переклад Марії Шагурі
