Британський режисер провокує. Він показує світ концтабору та його околиці як бізнес-зону, де триває нормальне життя, люди заробляють гроші, приносять користь і будують власний світ. Ґлейзер говорить тут про приватизацію війни та людський егоїзм, який дозволяє звикнути до найгіршого зла. Натхненний романом Мартіна Еміса 2015 року (про роман есесівця з дружиною коменданта табору), фільм «Зона інтересу» — це історія про банальність зла та про те, як його освоїти. Про звичку, яка дозволяє не бачити.
Розповідаючи про людей, які будують власний приватний рай за Аушвіцем, Ґлейзер демонструє силу кіно як мистецтва ставити запитання. Тут небагато слів, і діалог використовується для простого спілкування, а не для вираження великих емоцій чи філософських думок. Найголовніше – зображення, стерильні, холодні зйомки Лукаша Жаля, які створюють враження, що ми спостерігаємо на екрані дивних комах, наче ентомологи у лабораторії. Є також звук, блискуче використаний Джонні Берном і Тарном Віллерсом – жахливо точний, що виходить за межі видимого. Ідилічним образам літнього саду протиставляються звуки далеких пострілів, приглушений гавкіт собак, гуркіт табірної печі – звуки, які намагаються проникнути у свідомість героїв і глядачів.
У той час, коли полиці книжкових магазинів ломляться від голокостного кітчу, а на екранах з’являються чергові екранізації аморальних романів про майстрів татуювань, повій і співачок з Освенцима, Ґлейзер створив кіношедевр. Стерильний, на межі манірності. Фільм, який викликає великі емоції, хоча сам їх не використовує.
Ґлейзера можна було б звинуватити в тому, що він відсторонився від кітчевих зображень Голокосту, та його продумане, естетично точне бачення межує саме з кітчем, проте розрахованим на академіків, відвідувачів галерей і престижних фестивалів. Або ж закинути йому, що він переступає межі, створюючи казковий жах про Аушвіц. Але британський режисер послідовно спростовує цей аргумент на екрані, роблячи свій фільм чимось більшим, ніж ефектна листівка з минулого.
Ґлейзер відкидає дві найбільш очевидні стратегії говорити про Голокост. Він не бере нас — як Спілберг у «Списку Шиндлера» чи Немес у «Сині Саула» — в подорож, під час якої ми могли б ідентифікувати себе з жертвами й на мить стати співучасниками їхньої трагедії. Він також відмовляється від клоунських провокацій, таких як у «Життя прекрасне» Беніньї, «Потяг життя» Михайляну чи недавній «Кролик Джоджо» Вайкікі.
