Співрозмовники і співрозмовниці Вакара багато в чому зізнаються, розповідають про своє звичайне життя, про комплекси, про дорослішання в маленьких містах. Цінність цієї книги полягає в тому, що вибір п’ятнадцяти найкращих акторських імен не призводить до серії бравурних портретів.
Унікальним контекстом цього видання є момент його створення: перша хвиля епідемії коронавірусу. Тому розмови ведуться або в незвичних для інтерв’ю, вільних просторах (як-от сходи над Віслою, куди Вакар запросив Аґату Кулешу, або лавка в парку, де автор сидів із Адамом Вороновичем), або в суто приватних місцях (зустріч вдома запропонував, зокрема, Яцек Брацяк). Специфіка часу та місця призвела до того, що ці розмови здебільшого дуже прості та щирі, а під час читання складається враження, що актори та акторки охоче порушують навіть приватні теми – ті, які, можливо, не розголошуються в lifestyle-журналі. Проте я б не використовувала для цих розмов затертий епітет «особисті». Кожне інтерв'ю є особистим, навіть якщо це гра чи маскарад, адже це також свідчення поточного моменту, мотивації, темпераменту тощо. Тут більше підійде термін «вільний». Можливо, перший удар ковіду став для багатьох із нас моментом присипляння пильності? Відчуття невизначеності, стишеності, рефлексії не лише на професію, але й навколишній світ загалом, є важливими елементами цієї збірки розмов. Важливо й те, що деяких із запрошених на інтерв’ю автор знає роками (чого він не приховує).
Picture display
standardowy [760 px]
Яцек Вакар, фот. Бартош Крупа / East News
Автор не ставить провокативних чи докучливих запитань, не створює своїм співрозмовникам і співрозмовницям дискомфорту. Тут на першому плані – актори та акторки. Вакар не намагається підкреслити свою присутність у розмовах, не створює експресивної журналістської персони. Він розкриває свій метод у вступі:
Спочатку план здавався ясним – я зустрінуся з людьми, які залишили відчутний слід у світі польського кіно, театру та телебачення, і ми собі поговоримо.
Але подекуди мені справді бракувало трохи журналістського втручання, розпитування подробиць, коли співрозмовник чи співрозмовиця зачіпали б якусь інтригуючу тему. Ми не дізнаємося, наприклад, чому Аґата Кулеша жбурнула об стіну «Гру в класики» Хуліо Кортасара чи чому, на думку Томаша Кота, хороша організація польських працівників знімального майданчика виникає з бідності.
Безперечно, для людей, які професійно не пов’язані з театром чи кіно, прочитання цієї книжки – це шанс отримати несподівані знання про героїв і героїнь, які зазвичай займаються не лише акторством, а й режисурою (як-от Анджей Хира чи Олаф Любашенко), театральним менеджментом (таких як Кристина Янда і Томаш Кароляк), або екологічним активізмом (таких як Майя Осташевська та Бартош Бєленя). Я також сумніваюся, що в будь-якому популярному журналі чи порталі Томаш Кароляк – я думаю, що більшість людей асоціює його насамперед з телевізійними серіалами та романтичними комедіями, так відверто розповідатиме про свої духовні пошуки, які привели його на церемонії південноамериканських шаманів, які подають аяваску та про натхнення буддизмом. Як читаємо у вступі, автор сам був здивований деякими твердженнями («багато разів я ловив себе на думці, що це тільки видавалось, що я знаю більшість своїх співрозмовників досить добре»).
Трохи шкода, що кілька запитань на обкладинці, покликаних заохотити читачів і читачок, є прикладом простого маркетингового ходу. Я справді не знаю, чому відповідь на питання «у кого чотири Мерседеси?» мало би бути вирішальним у зацікавленні цим виданням. Тим паче, що «пандемічні» розмови приносять чимало дивовижних відкриттів, які дають змогу пізнати героїв і героїнь зовсім з іншого боку, ніж той, який увічнюють, зокрема, мейнстрімові медіа та пліткарські портали (з яких ми не дізнаємось, що Борис Шиц чи Томаш Кароляк пройшли важливий театральний шлях до того, як потрапили у ящики). Багато висловлювань є зворушливими зізнаннями у слабкості чи незахищеності, а не просто ще однією цеглинкою до пам’ятника власному успіху. Актори та актриси багато в чому зізнаються, розповідають і про своє звичайне життя, про комплекси, про дорослішання в маленьких містах. Чотири автомобілі «Мерседес» Яцека Брацяка (дозволю собі спойлер, як протидію творення з такої інформації важливої інформації) — це справді найменш цікава частина інколи зворушливої розмови з артистом. Мені здається цінність цієї книжки в тому, що вибір п’ятнадцяти найкращих акторських імен не призводить до серії бравурних портретів, які творять образ цього фаху, як ключа до професійного Олімпу. Наприклад, кожен із «оскароносних» спогадів (і Кулеші, і Кота, і Бєлені) обеззброююче невигадливий і ефектно розбиває золотий ореол.
Picture display
standardowy [760 px]
Борис Шиц як Тадеуш Кантор. Фото до фільму «Я сюди вже ніколи не повернуся», 2015, фот. Adam Golec
Книга Вакара також є розповіддю про складну проблему акторської агентивності; агентивності артистів і артисток, чий професійний шлях часто є результатом несподіваних зустрічей і вдалої (або ні) синхронізації календарів. І хоча випадковість відіграє важливу роль в акторській кар’єрі (як і в багатьох інших кар’єрах), то з іншого боку, книга Вакара показує образ людини, що практикує цю професію, як таку, яка – хоча й не повністю, впливає на роботи, в яких бере участь – робить вибір з великою свідомістю. Практично в кожному інтерв'ю співрозмовник постає як той, хто приймає рішення про участь у тому чи іншому проєкті не під впливом інтуїції, а в процесі особистого аналізу. Важливість «акторської сівозміни» чітко підкреслила Малґожата Кожуховська, інші співрозмовники також заявили, що відчуття руху та творчої еволюції є необхідними, щоб ця професія приносила задоволення та радість із, як сказала Аґата Кулеша, «зухвалості створення» .
«Професія: актор», Яцек Вакар, прем'єра 14.10.2020, Варшава
Переклад: Анастасія Канарська