Прагнення до ідеально влаштованої реальності таке ж давнє, як наша цивілізація. Роман Януша Корчака про пригоди королівського сина, який після смерті батька заплутався в механізмі здійснення влади, був адресований переважно дітям і підліткам. Переважно, бо викладені в ньому думки можуть виявитися так само цінними і для багатьох дорослих.
Автор книги — лікар за освітою і першокласний педагог за покликанням — дав у ній раціональний урок про пастки, які чатують на всіх ентузіастів прогресу, які часом надто охоче намагаються втілити в життя утопічні припущення. Благородні, але водночас наївні реформи, які впроваджував маленький герой, а також його спосіб здійснення влади незабаром призвели до величезної плутанини.
Дезорганізована непродуманими положеннями новоскликаного дитячого парламенту, країна перестала нормально функціонувати, чим негайно скористалася трійця правителів сусідніх країн, об’єднавши свої армії та вступивши на терени королівства Матіуша. Тим часом міністр закордонних справ ознайомлював молодого короля з хитросплетіннями міжнародної політики:
— Один [король] злий на нас через парламент.
— А йому яке діло?
— Як це яке діло? Його народ дізнається про реформи й теж захоче сам управляти своєю країною. Станеться революція — і йому кінець!
— Ну, а другий?
— З цим, мабуть, можна домовитися. Він невдоволений тим, що африканські вожді присилають тепер дарунки не йому, а нам. Треба поділитися з ним, і він заспокоїться.
Ні особистої хоробрості маленького монарха, ні тактичних успіхів його війська не вистачило, аби остаточно розгромити ворожі сили, відкинути ворогів від державних кордонів і проголосити перемогу. Виявилося, що у найближчому оточенні короля Матіуша діяв уміло замаскований зрадник, шпигуючи на користь особливо агресивного правителя. Останній же підступними умовляннями підживлював загарбницькі апетити сусідніх правителів, поки вони обидва не піддалися його грабіжницьким планам.
На жаль, співвітчизники Матіуша — надто прив’язані до своєї власності мешканці столиці — у вирішальний момент також вивісили білі прапори на стінах міста, здаючи його і розтринькуючи щойно здобуті на полі бою військові переваги свого монарха. Таким чином піддані прирекли свого короля на милість і немилість його ворогів.
Десятирічний хлопчик, який досі потай мріяв, аби окрім правління мати більше можливостей гратися з однолітками, зіткнувся з трибуналом безжальних загарбників. Йому не залишилося нічого, крім особистої гідності, від якої він повністю не відмовився, і можливості зробити висновки з власних помилок.
Як писала Йоанна Ольчак-Ронікер у своїй книзі «Корчак. Спроба біографії» [Варшава, 2011], письменник уважно спостерігав за політичною ситуацією в тогочасній Польщі. З одного боку, за націоналістично орієнтованим, антисемітським правим крилом, яке підтримувала Церква. З іншого боку, за лівицею, яка вимагала свободи совісті та віросповідання, а також відділення Церкви від держави. «І тут, і там — образи, наклеп, упертість замість спроб компромісу. [Корчак] спостерігав за експериментальними засіданнями сейму в Будинку сиріт. Потім описував парламентські витівки дорослих і дітей».
«Король Матіуш Перший» — це казка, а водночас дзеркало, в якому відображаються проблеми тих часів. Можна сказати, що книжка створена на запит суспільства і є результатом почуття громадянського обов’язку. Написана в простому стилі, вона пояснювала дітям таємниці функціонування держави і наочно показувала, як важко побудувати справедливий лад.
Оповідання побудовано за відомою схемою. Хлопець, волею випадку вирваний з раю дитинства, стикається з реальністю і зазнає важких випробувань, які гартують його мужність і дозволяють досягти зрілості. Корчак передав маленькому королевичу власний досвід: самотнє дитинство в золотій клітці, сирітство, відкриття зла, яке править світом, страшні спогади про війну. Він наділив його своїми рисами: схильністю до мрій, бажанням змінювати світ на краще, упертістю та наполегливістю у прагненні до мети.
Однак, усупереч правилам, прийнятим у міфах і легендах, шлях героя вів не до перемоги, а до поразки. Маленький наївний альтруїст занурювався у дедалі глибшу скруту, розорював країну, через що ув’язувався у війни і програвав. Бо — як відкрив маленькому правителеві Сумний король — благородні часто програють.
Януш Корчак, Старий Лікар з радіо, який навчав оптимізму в житті, позбувався ілюзій у літературі, надто добре знаючи виклики, пов’язані з неминучістю здійснення влади. Утім, читаючи його книжку «Король Матіуш Перший», варто поставити запитання: чи готовий світ дорослих до правління дітей? І чи діти будуть колись готові поділитися своєю владою зі світом дорослих?
Нехіть дитини до будь-яких клопітливих ситуацій, безсумнівно, є зрозумілою. Серед різноманітних вимог, які висували маленькі депутати, була досить сумнівна: «І щоб нас не цілували». Запитання дорослого журналіста: «Пане депутат, чому ви проти поцілунків?» отримало вичерпну відповідь: «Поглянув би я, що б ви сказали, якби у вас було стільки тіток, скільки в мене! Учора був день мого народження. Так вони до того мене всього обслинили, що навіть крем шоколадний в горло не поліз. Хай дорослі лижуться, якщо їм це подобається, а нас залиште у спокої».
Сьогодні, читаючи «Короля Матіуша Першого», зноски потрібні не тільки для забутого слова легуміна. Пригоди хлопчика, якому передчасно довелося стати королем, автор подав з усіма перевагами (або багажем) поглядів міжвоєнного періоду, коли про якусь політкоректність ще ніхто навіть не мріяв. Тому сьогодні ми можемо зауважити не лише (навмисну) наївність, але й недоречність деяких концепцій чи формулювань Корчака, особливо помітних у розмові двох монархів із контрастними кольорами шкіри
— Брате Бум-Друм, — сказав Матіуш, коли вони розмовляли в останній вечір, — я благаю тебе, перестань бути людожером.
Матіуш довго пояснював, що людей їсти погано, що іноземні королі ніколи їм не пробачать, що вони їдять людей, що він обов’язково повинен провести реформу, щоб цього не робити, і тоді сюди приїде багато білих людей, вони наведуть лад і неграм буде приємніше жити в їхній прекрасній країні.
Бум-Друм сумно вислухав Матіуша і відповів, що колись один король уже хотів так вчинити, але його за це отруїли, що це дуже важка реформа, але він про це ще подумає.
Те, як поводилися білі королі на чорному континенті (наприклад, бельгійський монарх Леопольд II у Конго, що на власні очі бачив, зокрема, Джозеф Конрад і зафіксував у своєму «Серці пітьми») у ті часи ні для кого не могло бути секретом. Безсумнівно, Старий Лікар на цьому також знався.
Його роман про Короля Матіуша був написаний мовою, почутою від дітей — у сеймі Дому сиріт і не тільки — і призначений спеціально для їхніх сердець, незаплямованих беззаконністю. Сьогодні можна дискутувати, чи вписується «Король Матіуш Перший» — фантастична повість про маленького правителя-реформатора — до жанру антиутопічної чи навіть дистопічної прози, і якщо так, то наскільки. Однак, озираючись навколо, складно не погодитися, що обидві версії видаються однаково можливими. Такому визначенню жодним чином не заважає проза міжвоєнного періоду.
Завдяки всім відомим фактам про життя і смерть Януша Корчака будь-які відступи щодо його творчості набувають іншого змісту. Ми можемо бути певні, що маленький герой, створений письменником, напевно переживе ще не один поворотний момент в історії. Він і надалі буде прикладом того, як справлятися з найскладнішими життєвими ситуаціями і як уникнути помилок: вибачних у підлітковому й ганебних у зрілому віці, про які, здається, не всі дорослі люди пам’ятають.
Переклад: Марія Шагурі