Багатоповерхівка як всесвіт
Реальність баготоповерхівки сюрреалістична. Смішність і абсурдність змішані з елементами, що нагадують кошмар – наприклад, з тупотом армійських черевиків у коридорі. Мешканці будинку, про яких дізнаємось завдяки Тадеушу, мають кумедні імена з аристократичним чи мистецьким підтекстом (Чарторийська, Потоцькі, Опалінські, Хелмонські, Ланцкоронська, Шостакович). З більшим чи меншим почуттям гумору, але найчастіше з сумною покорою, вони терплять численні незручності, такі як часті нестачі електрики та води. Ця постійна конфронтація з відсутністю приватності, матеріальністю речей і власною тілесністю, спричиненою частими поломками та несправностями, а також клаустрофобічними малими просторами, робить співіснування в блоці далеко не ідилічним і часто розкриває ті риси особистості мешканців, про які вони хотіли б краще не знати. Як каже Тадеуш:
Я не знаю, скільки людей жило в нашому будинку. Зважаючи на те, що він був майже нескінченним і йшов далеко на захід (не менше семисот сімдесяти семи метрів), їх було значно більше тисячі. Додайте до цього багато тисяч тварин, і ми побачимо його у формі ковчега, що мандрує серед каламутних хвиль, ям, заповнених дощовою водою, величезних калюж, перебитих колесами вантажівок, і порослих будяками та лопухами покинутих будівельних майданчиків, що спрямовані в небуття.
Не всі мешканці можуть витримати цю дивну реальність, в якій живуть. Тому величезною спокусою у високому кварталі є тривожні балкони, що ширяють у повітрі, підвішені в просторі:
Плювати можна було не тільки з балконів: звідти кидали торбинки з водою в обливаний понеділок, але й в інші, мирні часи, бо балкони були чистою спокусою скинути з них що-небудь. Іноді мешканці також падали з них, ті, хто не міг протистояти цій спокусі жодною життєвою енергією, яка дозволила б їм залишитися вгорі, у положенні відриву від земної поверхні.
Однак, як правило, відчай і розчарування виражаються менш різкими, більш приземленими способами. Мало того, що в цьому ковчезі, який є багатоквартирним будинком, нічого не працює як слід, але його мешканці постійно відчувають потребу руйнувати, підпалювати та чорнити поверхні (дверні ручки, сміттєві баки, ліфти, кнопки в ліфті, просто свіжо пофарбовані стіни). Коридори, якими мандрує наш герой, такі темні, адже в часи, коли найнеобхідніші товари дефіцитні, хтось постійно краде лампочки:
Лампочки (...) були викручені скрізь: на антресолях, на сходах, у коридорах, на поверхах, у підвалах і на горищах – одним словом: де тільки траплялися. Тому в осінньо-зимовий період, що характеризується швидкими і безнадійними у цих кліматичних умовах сутінками, переважна більшість життя громадського простору проходила в темряві, немов за часів перших християн, які ховалися в катакомби.
Перетворення вогню, або спокуса піроманії
Тадеуш сам відчуває дивні й таємничі спокуси піроманії: його захоплюють сірники та вогонь. Чутливого хлопця надзвичайно цікавить Геракліт Ефеський, меланхолійний античний філософ, який вважав, що світ «є і завжди буде вічно живим вогнем, що палає відповідно до міри і гасне відповідно до міри». Філософія Геракліта, про яку наш герой дізнався зі знайденої у сусіда Оссолінського книжки, служить виправданням його піроманських потягів і водночас є ключем до пошуку в порядку в постійних змінах, наданні сенсу хаотичній, непередбачуваній реальності.
Не забуваймо також, що одне з «темних», можливо, навмисне загадкових висловлювань Геракліта говорить: «навіть якщо ти блукаєш усіма шляхами, ти не відкриєш межі душі — настільки глибокий її логос». Мандрівка Тадеуша похмурими коридорами багатоповерхівки – це також мандрівка меандрами пам’яті. Його спогади — це переважно спогади з дошкільного віку та початкової школи, тобто з кінця 1970-х — початку 1980-х («Там була книжка, таємнича книжка з обкладинкою з обгорткового паперу (…) може, 1984 рік?»). Але інколи з’являються інші часові рамки, і ми чуємо дорослого персонажа, який із сумом згадує втрачений час, людей, почуття та речі, яких уже немає. Згадуючи про відсутність запасів води взимку, оповідач каже:
Крім того, брак води також спричинив холодні радіатори. Взимку було надзвичайно мальовничо – кілька днів без води і ми сиділи закутані в ковдри і пледи, одягнені в брудний одяг, змерзлі, засмаркані, немиті, не пили чай з липких склянок і не змивали після себе в унітазі. Так я це запам’ятав, бо найважливіші – це спогади дитинства.
Ностальгія у «Викрадачах лампочок» — це ностальгія за дитинством, за людьми, яких ти любиш, а не за ПНР. Реальність кінця 1970-х — початку 1980-х років у багатоквартирному будинку в Ополі, блискуче й неоднозначно зображена Ружицьким, часто подається в гумористичному й умовному ключі. Водночас у повітрі витає багато напруги, невисловлених трагедій, жаху. Здається, описана дійсність скоріше страшна, ніж смішна.