Протягом цього часу тему поцілунку Вайс порушує по-різному. У 1899 р. він малює «Поцілунок серед маків». На цьому полотні декорації дещо чіткіші, ніж розмитий, візійний пейзаж із «Поцілунку в траві» — дія відбувається на зображеному попереду картини полі маків, на задньому плані ми бачимо пологі стшижувські пагорби та скупчення дерев, освітлених сонячним світлом, що м’яко просочується крізь хмари. Постаті закоханих, навпаки, втрачають на цій картині усі деталі, перетворюючись на різнокольорові плями, які злегка видніються здалеку. Вони стоять серед маків і схиляються в поцілунку, позбавлені реальних рис, нагадують радше снопи, ніж людські силуети.
У 1898 році Станіслав Пшибишевський приїхав до Кракова з Берліна, маючи, як згадував Тадеуш Бой-Желенський, «пакунки з картинами Мунка, скульптурами Віґеланда, гравюрами Гойї, бібліотекою творів про усілякі «сатанізми», чудовими художніми виданнями». Саме ознайомлення з творчістю Мунка завдяки Пшибишевському має вирішальне значення для живопису Вайса в цей період. Зображення пари, яка переплітається в поцілунку, є мотивом, що вже багато разів порушував норвезький художник. Тісний зв’язок героїв із пейзажем, який фактично є візуалізацією їхнього внутрішнього стану, – це саме те, що зближує Вайса з Мунком. Однак у цей же час митець вступає в абсолютно прямий діалог із норвезьким художником. Картина Вайса «Грішна дівчина» фактично є живописним парафразом «Наступного дня» Мунка. Твори «Закохані у хвилях» і «Вампір» безпосередньо натхненні роботами Мунка і навіть мають ідентичні назви.
Від цих останніх «Поцілунок у траві» відрізняється не лише формальною автономністю, а й своєю неоднозначністю. «Закохані у хвилях» і «Вампір» — це твори, які розкривають женоненависництво митців зламу століть, яке підживлювали тогочасні стрімкі суспільні зміни. Жінка тут набуває демонічного обличчя, вона спокусниця і вампір, що висмоктує кров чоловіка. В одній із версій «Поцілунку» Мунка Авґуст Стріндберґ, який не цурався відверто женоненависницьких думок, побачив сцену, на якій жінка пожирає чоловіка, що є втіленням характерного для його літературної творчості мотиву демонічної жінки-богомола. «Поцілунок у траві» в контексті культури межі століть також можна сприймати як сцену, пронизану цим типом насильницького напруження. Розтягнуті серед освітленого сонцем пейзажу закохані виглядають як люди в полоні сліпих, наближених до природних почуттів у тому сенсі, що ними керують прості потяги, як Адам і Єва в Едемському саду, але в декадентсько спотвореній версії. «На початку була хіть», як писав Пшибишевський у першому реченні «Requiem aeternam». За логікою молодопольського мистецтва, в якому радісні мотиви часто мали похмуре обличчя, танець перетворювався на dance macabre (танк смерті), а кожне народження супроводжувалося смертю, любовна сцена в літньому пейзажі може бути далеко не ідилічною.
