Роман «Транс-Атлантик» видав Літературний інститут у Парижі в 1953 році разом із п’єсою «Шлюб». У Польщі він вперше побачив світ через чотири роки у видавництві «Czytelnik».
Проза «Транс-Атлантика» гротескно відображає початок аргентинського життєвого шляху автора. Запрошений до участі в першому рейсі трансатлантичного лайнера «MS Chrobry», Ґомбрович прибув до Буенос-Айреса 21 серпня 1939 року. Через кілька днів корабель повернувся до Європи, але без письменника.
У творі «Транс-Атлантик» Вітольд Ґомбрович блискуче описав свою ситуацію самотності та відриву від країни, зануреної у війну, одночасно висміюючи пустослів’я, пафос і самовпевненість нових польських знайомих, які були повністю відірвані водночас і від рідної землі, і від реалій життя за океаном. Гостру іронію письменника підкреслює формальний прийом — есеїстичний характер його прози, стилізованої під «склероз» мови барокових щоденників у дусі «Спогадів» Яна-Хризостома Пасека: «Відчуваю потребу повідомити Родині, моїм родичам і друзям про отакий собі початок моїх пригод, уже десятирічної давності, в аргентинській столиці».
Однак автор «Фердидурке» не був би собою, якби не влаштував зіткнення з літературною спадщиною (або тягарем) романтизму. У творі не бракує насмішливо стилізованих посилань на «Пана Тадеуша» і «Дзяди» Адама Міцкевича чи «Кордіана» Юліуша Словацького.
Оповідач, який також є головним героєм роману, носить ім’я автора — Вітольд Ґомбрович. Він починає з того, що намагається впорядкувати свій статус воєнного емігранта в польському посольстві. Проте там зустрічає наляканих представників підкореної держави, які так само, як і він, почуваються непевно. Вони намагаються підтримати свій статус через показове виконання своїх обов’язків, що видно з таких, наприклад, слів посла Косюбідзького:
Треба мені вам, Пане Добродію, на допомогу прийти, бо я свій обов’язок перед Письменством нашим Національним знаю і як міністр до тебе на допомогу прийти повинен. А позаяк ти письменник, я би тобі доручив писати статті до тутешніх газет — уславляти і вихваляти Великих Письменників і Геніїв наших […] Коперника, Шопена або Міцкевича ти вихваляти можеш… Побійся Бога, адже ми Своє вихваляти мусимо, бо нас з’їдять! […] це і для мене як Міністра Найправильніше, і для тебе як Письменника.
Але я кажу: — Дякую, ні, ні. Він запитав: — Як так? Ти не хочеш вихваляти? Я промовив: — А якщо мені соромно. Він у крик: — Як це тобі соромно? Я кажу: — Соромно, бо це своє. А він оком глип-глип-глип! — Чого соромишся, г…! — заволав він. — Якщо свого не хвалитимеш, то хто тебе похвалить?
Однак героєві таки доводиться боронити біло-червоні барви, коли польські знайомі змушують його взяти участь у літературному поєдинку на словах із аргентинським майстром пера (натяк на Хорхе Луїса Борхеса). «Взяти його, бо соромно, бо це їхній Найзнаменитіший Письменник, і не може бути, щоб його тут Возвеличували, коли Великий Письменник Польський Геній є в залі! Вкуси його, заср…цю, генію, вкуси, бо якщо ні, то ми тебе вкусимо!..». Справа в тому, що допущений у салони маловідомий новоприбулий своїми нахабними словесними провокаціями викликає певне пожвавлення лише на деякий час — коли з’ясовується, що він поляк, настає замішання.
Єдиним, хоча й сумнівним, досягненням Вітольда після цього зіткнення стає несподівано запропонована йому «дружба» якогось Ґонсала — «чоловіка, що чоловіком бувши, чоловіком бути не хоче, а за чоловіками волочиться і за ними бігає». Витончений і розбещений аргентинський мільйонер втягує героя в мережу інтриг, що мають на меті здобуття прихильності одного з уподобаних ним юнаків, поляка Іґнася. Батько хлопця, відставний майор Томаш Кобжицький, саме відряджає його до війська в Англії чи Франції.
Невгамовна запальність Ґонсала стає причиною товариського конфлікту, який старий вояка хоче вирішити зі зброєю в руках. Відповідно до канонів кодексу честі, противники сходяться на світанку на втоптаній землі, стріляючи один в одного по черзі з пістолетів «до першої крові». В той же час польське посольство вирішує організувати поблизу полювання «на зайця» (байдуже, що без зайців), щоб кортеж іноземних дам і кавалерів, що проїжджатиме неподалік, міг оніміти, «випадково» побачивши польську мужність.
Сум’яття, викликане мисливськими собаками, однак, призводить до того, що дуель залишається нерозв’язаною. Обох суперників зрештою примиряє спонтанний жест Ґонсала, який кидається під вищерені собачі ікла, захищаючи атакованого Іґнася. Псів відтягують, дуелянти кидаються один одному в обійми, не забуваючи й про врятованого хлопця.
«Нібито все в порядку, цей Чоловік нібито гідно себе показав і Сина мого від вірної смерті порятував, але щось мені не смакує оце його запрошення…» — бурчить майор. Однак почуття власної гідності не дозволяє йому відмовитися від гостини в замку мільйонера. Там він дізнається від Вітольда, що за намовою Ґонсала дуель відбулася без куль (під час заряджання зброї підлі секунданти випускали їх у рукави).
Томаш, принижений учинком суперника, чия немужня поведінка позбавила його можливості дотриматися кодексу, присуджує помститися за образу. Військовий формаліст, одержимий хибним розумінням честі, вирішує, що єдиний спосіб змити власну ганьбу та позбутися тавра посміховиська — це вбивство... власного сина. Марно Вітольд намагається переконати його здоровими аргументами та емоційними протестами: висміяний старець прагне стати старцем жорстоким.
У відповідь на наміри майора Ґонсало вигадує хитрий план зі зміною ролей: замість убивства сина замислює батьковбивство. А тоді проголошує кінець тиранії батьків і батьківщин, оскільки відтепер почнуть панувати сини: «І тоді він крикнув: — Синчизна, Синчизна! Я онімів. А він знову: — Синчизна, Синчизна, Синчизна! — крикнув він на повен голос, аж слово це весь дім, здається, наповнило і на Ліси, на Поля перекотилось; і знову “Синчизна” він кричав, як одержимий…»
Посольство тим часом не припиняє спроб приховати від світу ганебну поразку Польщі, переможеної арміями двох сусідніх режимів. З цією метою воно організовує прийоми, танці, а навіть куліґи (неважливо, що без снігу). Серце Вітольда завмирало від надії:
І кажу я Радникові Подсроцькому, який поруч пляшку відкорковував: — Побійтеся Бога, це ж, либонь, якісь новини радісні прийшли, про які я не знаю, бо така несамовита радість усіх Земляків під проводом самого Посла не може з іншої причини бути, окрім перемоги над ворогом. А я в газетах читав, що вже кінець усьому і ми програли. А він і відповідає: — Мовчи, мовчи. Авжеж, розгром, поразка, кінець, і ми вже на обох лопатках лежимо! Але ми з Ясновельможним Послом це придумали, щоб нічим себе не виказати, а якраз навпаки — Кортежем і Змійкою! Хоч життя положи, та себе покажи!
Інші польські знайомі оповідача — Барон, Пицкаль, Цюмкала і Рахівник — викрадають його до підвалу, де у створеній ними Спілці Кавалерів Остроги вони жорстоко мучаться, ранячи один одного острогами, щоб «долю нашу прокляту подолати і ворожість природи зґвалтувати й відвернути!»
Зрештою, настає момент, коли підступний план Ґонсала досягає своєї кульмінації, і для тріумфу синчизни потрібен лише останній, потужний акорд. У загальній танцювальній метушні, зненацька відштовхнутий Томаш (із ножем, підступно прихованим у кишені сюртука) опиняється на підлозі — тож для Іґнася настає зручний момент. Але замість того, щоб покінчити з батьком, він просто перескакує через нього й вибухає нестримним сміхом. Після нього й решта хапаються за животи: «І так від Сміху, до Сміху, Сміхом бах, бух, бух Бухають!..».
На цьому завершується сюжет «Транс-Атлантика» Ґомбровича, гротескної стилізації під шляхетську гавенду, а водночас пародії на національну поему. Письменник не приховував, що його наміром було створити «анти-"Пана Тадеуша"». У цьому «зем’янському романі» можна знайти численні відголоски романтичного епосу, починаючи з полювання на зайців, через конфлікти, словесні дуелі, ради, куліґи, змови і заїзди, аж до фінального: «Кохаймося!».
У Міцкевича всі ці елементи служили для оптимістичної стилізації Польщі як досконалої спільноти, поставленої, часом усупереч правді, у критичну для народу ситуацію. Ґомбрович розглядав «Пана Тадеуша» в категоріях сарматського ритуалу, що дратував його своїм ідилічним патріотизмом та «утопією феєричної реальності». Його «Транс-Атлантик» був задуманий як розширена літературна алюзія на шляхетський епос Міцкевича чи сарматські казки Сенкевича.
Ґомбрович боровся з одвічною манією підпорядкування польським мартирологічним міфам. У муках ув’язнення, що нібито мали б змінити польську долю, він бачив хибно зрозумілу «визвольну жертовність» (що, втім, не вкладається в жодні категорії логіки). Натомість у стереотипі смерті як постійного визначника польської долі він побачив патологію колективної свідомості.
Зображена в романі Спілка Кавалерів Остроги, яка представляє вироджену версію «мазохістичного патріотизму», є полемічною відсилкою до таємної змови курсантів у підземеллях варшавського кафедрального собору св. Яна (мотив з III акту «Кордіана» Словацького). Притаманний романтичному етосу Конрадів і Кордіанів імператив місії носив у собі, наприклад, Іґнась, який очікував відправки на фронт війни.
Одержимість постійним переживанням польської долі Ґомбрович суттєво компрометує через постать Томаша, який сповідує карикатурні уявлення про честь і гідність. Можливої втрати життя сина під час захисту батьківщини ніяк не можна порівняти з продиктованою хворобливими амбіціями спробою відновити добре ім’я через пролиття його крові чи будь-кого іншого. Батько, який переконаний, що може ототожнювати себе з батьківщиною, є жалюгідною пародією на патріотизм.
У центрі цієї багаторівневої інтриги опинився Вітольд, ні в чому не винний оповідач. Герой, частково запозичений з просвітницьких філософських оповідок, майже простак — можливо, наївний, але не обов’язково безпорадний. Він стає довіреною особою постійно ворогуючих стихій, колективних та індивідуальних. Його противники (Посол, Томаш, Ґонсало та Рахівник) організовують смертельні ритуали, а він об’єднується з ними, але потім поступово зраджує їх, що зрештою перешкоджає здійсненню запланованих убивств.
У «Транс-Атлантику» прийом стилізації світу XX століття під шляхетський чудово виконав своє завдання. Він оголив анахронізм повернення до утопії сарматської моралі. Показав провал героїзації нації на тлі польської байдужості до культурних явищ Європи та світу.
Вітольд Ґомбрович — це письменник, чия творчість не підвладна часу. Натомість уміло прочитаний «Транс-Атлантик» необхідний нинішнім полякам як дзеркало, в якому особливо виразно вимальовуються їхні не завжди приємні національні риси, фобії чи манії. Письменник підносить нам дзеркало, щоб ми могли в ньому побачити себе, і його рука навіть не здригнеться.
Переклад Марії Шагурі
Цитати з «Транс-Атлантика» подано за виданням: Вітольд Ґомбрович. Транс-Атлантик. Переклад з польської: Андрій Бондар. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015
