Через вісім років після початку війни всі вони зустрічаються на сцені театру. Під керівництвом режисерки Рози Саркісян вони готують виставу за мотивами «Гамлета». Але цей «Гамлет» — не звичайна постановка. Це історія, зіткана з особистих спогадів і травм, з напружених драм і прихованого болю. На сцені кожному з них доводиться протистояти демонам війни: Роман з болем розповідає про терор, який супроводжував його на передовій, Славік – про суїцидальні думки, а Катя – про страх зґвалтування та про сексизм в армії. Бо оповідання, з яких складається «Синдром Гамлета», — це не лише драматичні спогади про злих загарбників і драму війни, а й гіркі роздуми про національне піднесення і самотність героїв. Герої Нєвєри та Росоловського сміливо говорять про гомофобію, сексизм українського суспільства та відсутність психологічної допомоги для тих, хто бачив і пережив занадто багато. Про те, як роль героя позбавляє права на страх, і про те, що втомлене війною суспільство часто бачило у ветеранах шкідників, які не дають змоги помиритися з окупантами.
«Синдром Гамлета» — це не та історія, яка розвеселить серця, а скоріше фільм, який, як п’єса, підготовлена героями, має спонукати до роздумів про націю, єдність, спільні ідеали та патріотизм, у межах якого можна відкрито говорити про складні речі. Таким чином, приватна терапія кількох акторів перетворюється на сеанс колективної психотерапії, що проводиться в дусі щирості та взаємної поваги.
