Вайда не сумнівався, що саме книжковий Мацєк міг бути його porte-parole – так само, як і він сам був хлопцем із Армії Крайової. На сторінках видання «Kwartalnik Filmowy» (1996/97) режисер згадував:
Доля хлопців із «Каналу», Тадеуша з «Краєвиду після битви», Марціна з «Перстенця з орлом у короні», а також Мацєка Хелміцького з «Попелу та діаманту» могла бути моєю. Мені просто пощастило більше. Випадково я не опинився в їхньому становищі, тому моїм обов’язком було розповісти про їхні долі, наскільки дозволить талант, здібності й можливості.
Спочатку Вайда хотів запропонувати головну роль Тадеушеві Янчару (до речі, саме Янчар подав йому ідею екранізувати «Попіл і діамант»), але другий режисер Януш Морґенштерн переконав його взяти на цю роль Збіґнєва Цибульського. Це рішення мало визначальне значення для майбутнього фільму. Цибульський створив свого персонажа досить нетрадиційно: він не був схожий на героїв повоєнних років. Актор з'явився на знімальному майданчику у власному одязі: джинсах, військовій куртці й характерних тонованих окулярах. У фільмі, який міг стати історичним, він виглядав цілком сучасним персонажем, який оживив розповідь і, як наслідок, став іконою польської кіношколи. «Це була фантастична гра Цибульського, який [...] повністю присвятив себе цьому фільму, з такою уявою, відкритістю», – згадував Вайда. Режисер повністю довірився таланту та інтуїції головного актора, що спричинилося до появи сцен, які назавжди увійшли в історію польського кіно, як-от придумана Цибульським сцена з палаючими склянками горілки. «Попіл і діаманти» принесли до того маловідомому акторові широке визнання. Його називали «польським Джеймсом Діном», а глядачі його полюбили.
Свій внесок в успіх фільму також зробили й інші члени знімальної групи: оператор Єжи Вуйцік, художник-постановник Роман Манн, чудові актори другого плану Адам Павліковський, Єва Кшижевська, Богуміл Кобеля, Станіслав Мільський та Ян Цецерський, а також Ірена Ожецька й Барбара Крафтувна, які зіграли епізодичні ролі.
Сюжет
Дія фільму відбувається у травні 1945 року, в останні дні війни. Солдатам Армії Крайової Мацєку й Анджею наказують убити Щуку, комуніста, секретаря Польської робітничої партії, представника нав'язаного Радянським Союзом уряду, який має відвідати місто. Вони влаштовують засідку біля невеликої каплички й стріляють у військовий автомобіль, що наближався. Як виявилося, в машині загинули двоє робітників цементного заводу. Через помилку вояків АК Щука, який їхав ідентичним автомобілем, уникнув смерті.
У готелі «Монополь», де зупинився Щука, триває підготовка до бенкету з нагоди перемоги. В готельному барі Мацєк та Анджей згадують своїх загиблих колег з підпілля. Секретар міського голови Древновський влаштовує скандал, надмірно хильнувши ще перед початком бенкету. Анджей знову переказує Мацєку наказ вбити Щуку. Обидва ставлять під сумнів його доцільність, але присяга підпільників не залишає їм вибору.
Мацєку подобається барменка Кристина. Він проводить з нею ніч. Починає мріяти про нормальне життя, вільне від підпілля, вбивств. Тим часом у готелі триває бал. Щука, дізнавшись, що його сімнадцятирічного сина захопило Управління безпеки (УБ) під час ліквідації підрозділу Вілька, який боровся з комуністами, залишає бал і сам прямує до приміщення УБ. Саме тоді у нього влучають кулі Мацєка. У небо вистрілюють переможні сигнальні ракети. На зворотному шляху Мацєк натрапляє на військовий патруль. Він ігнорує вимогу зупинитися. Солдати стріляють у хлопця, який тікає..
Смерть на смітнику
Адаптація Вайди отримала схвальні відгуки як від комуністичної влади, так і від її ворогів. Лише фінальна сцена викликала підозру цензорів, але вони погодилися залишити її: солдат Армії Крайової гине на «смітнику історії». Однак глядачі по-різному інтерпретували цю сцену, вбачаючи в ній смерть героя війни, якого на смітнику вбила нова влада.
На сторінках видання «Kwartalnik Filmowy» (1996/97) режисер згадував:
Нескінченна дискусія навколо того, чим є «Попіл і діамант» як роман, а чим – його екранізація, не чітко визначає доволі засадничий мотив. У романі Єжи Анджеєвський шукав шляхи національного примирення, намагаючись переконати читачів, що, хоча Польща політично пошматована, з глибокими поділами, примирення необхідне. Це послання найчіткіше передає фінальна сцена роману, коли Мацєк Хелміцький падає, солдати підбігають і кажуть: «Хлопче, чому ти намагався втекти?» Для Анджеєвського це питання все ще було реальним. «Чому ти тікав?» Якби ти не тікав, ти б, мабуть, залишився живий, ти міг би вижити. Коли ми знімали фільм у 1957 році, ми вже знали, що означають ці слова. І Збишек Цибульський, і я чудово знали, чому Мацєк тікає, ми знали, що він мусів тікати. Ми розуміли, що прагнення до національного примирення нема, а спроба примирення неможлива.
«Попіл і діамант», Польща, 1958. Режисер Анджей Вайда. Сценарій за романом Єжи Анджеєвського: Анджей Вайда, Єжи Анджеєвський, оператор: Єжи Вуйцік. Монтаж: Галіна Навроцька, звукорежисер: Богдан Бєньковський, музика: Ян Кренц, Міхал Клеофас Огінський (полонез), художник-постановник: Роман Манн, головний продюсер: Станіслав Адлер. У ролях: Збіґнєв Цибульський (Мацєк Хелміцький), Єва Кшижевська (Кристина), Адам Павліковський (Анджей Коссецький), Вацлав Застшежинський (Щука), Богуміл Кобеля (Древновський), Ян Цецерський (швейцар), Станіслав Мільський (Пєньонжек), Артур Млодніцький (Котович), Галина Квятковська (Станевичова), Іґнацій Маховський (Ваґа), Збіґнєв Сковронський (Сломка), Барбара Крафтувна (Стефка), Александр Севрук (Сьвєнцький). Виробництво: Спілка кіноавторів KADR, Варшава. Чорно-білий, 35 мм, тривалість: 108 хв.
Нагороди:
1958 – Золота качка – читацька нагорода тижневика «Film» за найкращий фільм року;
1959 – Нагорода Міжнародної федерації кінокритики FIPRESCI на ХХ Венеційському міжнародному кінофестивалі; Відзнака британського щомісячника «Films and Filming» за найкращу режисуру на ХХ Венеційському міжнародному кінофестивалі;
1960 – Нагорода Канадської федерації кінотовариств на ІІІ Ванкуверському міжнародному кінофестивалі за «видатні досягнення у використанні виражальних засобів і високий рівень кінотехніки»; Кришталева зірка Французької кіноакадемії для Єви Кшижевської;
1961 – Диплом визнання на Ібаданському міжнародному кінофестивалі;
1962 – Срібний лавр Девіда Сельцника; Нагорода кінокритиків Федеративної Республіки Німеччини;
1965 – Нагорода чехословацьких кінокритиків.
Переклад: Тарас Лильо
