Друга половина 1980-х років. У той самий день і в ту саму годину народжуються дві дивовижно схожі дівчинки. У Польщі – Вероніка, а у Франції – Веронік. Дівчата є двійничками: подібні як фізично, так і психічно, обидві наділені музичним талантом. У їхніх долях є чимало інших схожих рис, але важливішими стають відмінності, адже саме про них розповідає історія, показана у фільмі Кшиштофа Кєсльовського. Дівчата не знайомі, живуть далеко одна від одної. Лише раз вони мимохідь перетинаються. Полька помічає француженку у вікні туристичного автобуса в Кракові, не будучи впевненою в тому, що саме вона побачила. Француженка значно пізніше побачить свою двійничку на випадково зробленій у той момент фотографії.
«Подвійне життя Вероніки» – перший закордонний фільм Кшиштофа Кєсльовського, створений після несподіваного світового успіху «Декалогу». Уже «Декалог» у Польщі був прийнятий не так добре, як у Західній Європі. Сприйняття «Вероніки» в Польщі також було дещо стриманішим, ніж за кордоном. Польська критика намагалася прочитувати фільм у політичному контексті, оскільки була призвичаєна до таких інтерпретацій. Це було також наслідком певної плутанини, спричиненої тим, що одна з героїнь була француженкою, а друга – полькою. Порівняння їхніх доль, вигаданих сценаристами Кєсльовським і Пєсєвичем, ніби нав’язувало таке тлумачення. Нижча якість «польського варіанта» – смерть героїні, яка наче була «створена на пробу», експериментально, якимось невідомим деміургом – пояснювалася її національністю. Просто так: польське – а отже, гірше. Протягом багатьох років ми звикли думати таким чином про все, що нас оточує, і навіть про самих себе. Отже, реакція критики була не безпідставною. У Польщі жила «гірша» Вероніка – та, яку можна знищити, щоб французькій було краще.
Однак Кєсльовський відмежовувався від такої інтерпретації. Багатозначність тлумачень у цьому випадку стала нормою. Це явище було настільки помітним і значущим, що саме сприйняття фільму стало предметом аналізу у статті ґданського кінознавця Мирослава Пшиліп’яка.
«Подвійне життя Вероніки» викликало багато суперечок щодо його послання. Згідно з найпоширенішою думкою прихильників фільму, він стосувався невловимих вимірів людського існування. Критики, налаштовані скептично, натомість, закидали йому відсутність чіткої смислової лінії, ухиляння від ясності та імітацію глибини. Іноді фільм також критикували за казковість і надмірну сентиментальність. У критичних оглядах багато уваги приділялося відносинам між Польщею та Європою, які розглядалися у двох аспектах. З одного боку, аналізували (ймовірно) краще прийняття фільму на Заході, ніж у Польщі, і робили висновок або про упередженість (чи некомпетентність) польської критики, або про духовний голод західної публіки, яка з ентузіазмом сприймає все, що здається таким, що містить «елемент духовності». Також вважалося, що відносини між Веронікою і Веронік можуть бути метафорою відносин між Польщею та Францією або ширше – між Польщею і рештою Європи. Майже одностайно хвалили формальну сторону фільму: захоплювалися операторською роботою, музикою, грою головної акторки та гармонією всього твору, хоча водночас деякі вважали, що краса фільму приховує його порожнечу.
Мирослав Пшиліп’як, , "Kwartalnik Filmowy" 24/1998
Сам Кєсльовський також висловлювався з цього приводу:
У Польщі я «віддавна» маю конфлікт із кінокритиками і, мабуть, матиму його до кінця життя. (...) Але на сприйняття «Вероніки» критиками абсолютно не можу скаржитися, хоча навіть якщо фільм їм подобався, вони писали: «Це красивий фільм – здається, навіть занадто красивий», «Це такий зворушливий фільм – не впевнений, чи не надто зворушливий», «щось тут смердить комерцією», «Він занадто красивий, занадто зворушливий», «Ця героїня занадто добра», «Ця акторка занадто тепла». Такі відчуття серйозної критики, і часто – роздратування через те, що фільм не про Польщу і наші справи, не про польську історію і сучасність.
Кшиштоф Кєсльовський, «Автобіографія. Про себе», Znak, Краків, 1997
Були також зауваження щодо формальної сторони фільму. Марія Малятинська писала:
Попри спільну акторку і висловлене в тексті фільму припущення, що ці дівчата та їхні долі є своєрідною дзеркальною паралеллю, у фільмі відчувається повна відокремленість однієї і другої історії. Більше того, відчувається певна наполегливість уже в самій мові кіно, щоб створити цю спільність «силоміць». Її формують не лише завдяки спільній акторці, а й завдяки стилістичній єдності кадрів. Трохи нереалістичних, представлених в подібній кольоровій тональності – золотисто-жовтій і свідомо затемненій – що створює враження внутрішнього образу… (…) Але стається дивна річ: цей «примус» і «напруженість» спричиняють те, що під усім онейризмом ми починаємо підозрювати порожнечу, а під правом митця на «позарeальність» атмосфери – справжню штучність усього задуму.
«Echo Krakowa», №3, листопад 1991
Отже, «Подвійне життя Вероніки» – якщо сам автор не хоче такого тлумачення – не є метафорою невдалого польського життя. Це – для одних чарівна, для інших штучна – ще одна після «Випадку» спроба визначити людський стан у його найбільш екзистенційному сенсі. Як і в попередньому фільмі, Кєсльовський знову прагне бачити людину як актора, що виконує написаний для нього сценарій (або його варіанти), авторство якого перебуває у сфері метафізики, що перевищує можливості раціонального розуміння.
Фільм говорить, – писав Мацєй Павліцький, – про необхідність вибору, перед яким ми постійно постаємо. Він говорить про подвійність душі, про таємницю нашої природи, про закутки свідомості, до яких часом ніколи не вдається дістатися. Про дивні, таємничі зв’язки між людьми. «Вероніка» – це також фільм про Короля і Жебрака, яких багато що розділяє, але ще більше поєднує. І лише від нас залежить, кого ми визнаємо Королем, а кого Жебраком.
«Film», № 51–52/1992
Людина в песимістичному баченні Кшиштофа Кєсльовського є істотою безмежно малою і безсилою. Таким є Вітек Длуґош у фільмі «Випадок» і такою є Вероніка у «Подвійному житті». Сценарій, передбачений для Вероніки, не є оптимістичним: через дрібний випадок (травму пальця) дівчина втрачає шанс на кар’єру піаністки, але її прекрасний голос привертає увагу, і героїня отримує місце у хорі Краківської філармонії. Мистецтво для неї важливіше за все інше. Вероніка легковажно ставиться до почуття, яке починає виникати між нею та Антеком, хлопцем із її рідного містечка. З погляду долі вона робить неправильний вибір. Знехтувана нею хвороба серця призводить до того, що Вероніка помирає під час першого концерту хору.
Вітек Длуґош, герой «Випадку», проживає три різні варіанти свого життя. У «Подвійному житті Вероніки» варіанти існують паралельно – є дві дівчини, дві ляльки розігрують дві версії долі. Одна з них виявляється менш вдалою, і саме ця лялька є лише пробною версією, яку Великий Режисер людських доль – ким би він не був – створив лише для того, щоб наступна виявилася більш вдалою.
Доля польської Вероніки майже паралельна до долі французької, лише випереджає її на частку життя. Польська Вероніка робить помилки і платить за них. Цих помилок (травма пальця, смерть через хворобу серця) уникає французька Веронік. Якимось таємничим чином вона інтуїтивно відчуває сигнали, які змушують її діяти інакше, ніж її «пробна версія». Їх поєднує нерозривний зв’язок, тому після смерті польської Вероніки Веронік переживає дивне, метафізичне відчуття втрати і тривоги.
Чітку підказку до такого тлумачення можна знайти й у самому фільмі. Одного дня Веронік знайомиться з Александром, автором книжок і режисером лялькових вистав для дітей. Його постать має особливе значення у фільмі. Веронік працює вчителькою музики в Парижі: навчає дітей і сама бере уроки співу. Вона веде спокійне життя, наповнене щоденними справами. У школі, де вона працює, разом із дітьми як глядачка відвідує виставу мандрівного лялькового театру. Веронік зачарована історією про балерину, яка ламає ногу, помирає і в другому житті отримує крила метелика. З’ясовується, що автором цієї вистави є керівник театру – Александр, своєрідний деміург лялькового світу.
Веронік дивується, чому для наступної вистави чоловік підготував дві однакові ляльки. Вона дізнається, що Александр навмисно зробив двох ляльок-близнючок, двох співачок. На запитання Веронік, чому він так зробив, Александр відповідає, що ляльки легко псуються під час вистав, тому одна є запасною.
Таким чином молодий чоловік постає своєрідним посланцем, який відкриває Веронік частину таємниці. Завдяки йому дівчина починає розуміти, що сама є кимось на кшталт балерини з його вистави. І, ймовірно, так воно і є, бо в сцені, яка ніби підсумовує історію двох Веронік, французька Веронік грається обома ляльками і наспівує твір, який полька не змогла завершити.
Авторка: Ева Навуй Переклад Марії Шагурі
- «Подвійне життя Вероніки» (La double vie de Véronique)
Франція, Норвегія, Польща, 1991
- Режисер: Кшиштоф Кєсльовський
Сценарій: Кшиштоф Кєсльовський, Кшиштоф Пєсєвич
Оператор: Славомір Ідзяк
Сценографія: Патріс Мерсьє, Галіна Добровольська
Музика: Збігнєв Прайснер
- У ролях:
Ірен Жакоб (Вероніка / Веронік),
Філіпп Вольтер (Александр Фабрі),
Каліна Єндрусік («Пстроката», керівниця хору в Кракові),
Александр Бардіні (диригент),
Владислав Ковальський (батько Вероніки),
Галіна Ґриґлашевська (тітка Вероніки),
Сандрін Дюма (Катрін),
Єжи Гудейко (Антек),
Януш Стернінський (адвокат),
Луї Дюкре (професор),
Клод Дюнетон (батько Веронік) та інші.
- Виробництво: Sideral Productions, Le Studio Canal+,
співпродукція: Studio Filmowe TOR.
Кольоровий фільм, 93 хв..
Нагороди:
- 1991 – Ірен Жакоб, Міжнародний кінофестиваль у Каннах, приз журі за найкращу жіночу роль;
Кшиштоф Кєсльовський – премія FIPRESCI та нагорода Американської асоціації кінокритиків.
- 1992 – «Золота стрічка» Кола письменників Спілки польських кінематографістів;
«Золота качка» журналу Film.
