Це нелегка книжка, – зізнається Рафал Подраза, автор передмови та дослідник історії родини Коссаків. – Марія Павліковська-Ясножевська з ефемерної та еротичної поетки на очах читача перетворюється на прискіпливу документалістку своєї смертельної хвороби. Читач може відчути себе трохи непроханим гостем, що підглядє за інтимним життям Лільки. Павліковська розкриває свої найглибші таємниці, відкривається перед нами. Розповідає про голод, нелюдський біль, страждання, коментує зміни свого тіла. Це приголомшує. «При всьому цьому треба виглядати якнайкраще, – пише Лілька перед операцією в лютому 1945 року. - І одягнутися як до »театру«. Знизу шовкова комбінація, зверху рожева сорочка, ця з вовни, і рожевий шовковий кафтан, може, тьху-тьху, востаннє – сіточка на волосся...».
Марія Павліковська-Ясножевська мені не подобалася. Вона була для мене надто ефемерною, впорядкованою, ввічливою, писала про квіти, братки і кохання, – розповідає Подраза. – А тут раптом з'являється людина з плоті і крові, заповіт однієї з найвидатніших поеток ХХ-го століття. І я відчуваю її, кожен її нерв, прокльон, втому – все це можна знайти на сторінках її щоденників, і це також спричинило глибоку трансформацію в мені самому. Я відчув, що вона мені близька.
Перед самим початком війни Марія Павліковська-Ясножевська разом зі своїм третім чоловіком переїжджає з рідного Кракова до Варшави. Саме тут 2 вересня 1939 року перед аудиторією з десятка людей відбулася прем'єра її п'єси «Баба-Диво» – гострої атаки на нацистський тоталітаризм. Кажуть, що саме через це їй довелося покинути Польщу. Вона їде через Румунію – спочатку до Франції, а потім до Великої Британії. Разом зі своїм чоловіком Стефаном Єжи Ясножевським, «Льотеком», офіцером військово-повітряних сил, оселяється в Блекпулі на базі Королівських військово-повітряних сил (RAF). Воєнні спогади авторки «Блакитного мигдалю» – це також свідчення великого, хай часом і нелегкого кохання:
Льотек не дозволяє мені говорити з ним про політику, бо його аж корчить і скручуються нутрощі. [...] Льотек мене приручає, хоче переробити під себе. Він змушує мене до «-ання» – «прибирання» тощо. Він не дає мені заснути у моїй порі. І при цьому він такий розкішний і чарівний, – пише Лілька в січні 1943 року.
Коментує також політичну ситуацію, особливо в польських емігрантських колах, і не боїться різких суджень як на адресу зірок лондонської еміграції на чолі з генералом Сікорським, так і на адресу інших співвітчизників, про яких пише презирливо «полячки». Не жаліє нікого. «Я не боюся війни, я боюся своїх», – зазначає восени 1940 року.
Про смерть улюбленого батька, художника Войцєха Коссака, Марія дізнається з радіо; смерть матері довго приховує від неї сестра, яка підробляє підписи на її ніжних листах. Спогади про безпечний родинний дім Коссаків, сад, повний малини, кінні прогулянки до краківської Блоні безупинно повертаються до неї в еміграційній самотності.
Не можу витримати туги за Татком – пише 17 січня 1943 року. Не можу перестати його оплакувати – сонце нашого життя, родоначальника і творця нашого стилю й наших чеснот. Тривога за Маму – страшна й по-шопенівськи роздираюча.
Уривки воєнних спогадів Лільки вже публікувалися раніше, через кілька років після її смерті їх відкрив для читачів друг поетки Тимон Терлецький. Він зробив це попри заперечення Маґдалени Самозванець. У 1980-х роках світ побачило ще більше фрагментів інтимних нотаток – цього разу завдяки Казімєжу Ольшанському. Рафал Подраза об'єднав їх і доповнив фотографіями з родинного архіву та ніколи раніше не публікованими віршами поетки, що мали скласти її останню, емігрантську збірку. Автор не сумнівається, що поетка не хотіла б цієї публікації. – Вона була надто гордою, щоб визнати слабкість і тілесну хворобу. Перед нами емоційний щоденник переживань Лільки. У ньому немає ані почуття гумору, ані, тим паче, жодних слідів поезії. Діагноз – рак шийки матки – приходить у 1944 році.
Моя Мадзю, яку ж ти сьогодні маєш змарнілу сестру! Обідранку під костел! […] Я – мов покладене поле, прибите градом, поламане. Все в мені хворе, спалене, приголомшене. О, Мадзюсю, як добре, що ти про ці речі не знаєш, – пише вона в червні 1945 року.
Через кілька днів, вже востаннє, додає: «Здається, я вже не можу. Жахлива слабкість". Марія Павліковська-Ясножевська помирає 9 липня 1945 року. Її поховали в Манчестері біля онкологічної лікарні.
Рафал Подраза – журналіст, письменник, поет і автор пісень. Двоюрідний онук Маґдалени Самозванець, дослідник історії роду Коссаків. Опублікував кілька збірок поезії та три книжки: «Маґдалена, донька Коссака» (2007), «Войцєх Коссак» (2012), «Донька Коссака. Спогади про Маґдалену Самозванець» (2012). Упорядкував і видав дві досі невідомі книжки Маґдалени Самозванець: «Зі щоденника немолодої вже заміжньої жінки» (2009) та «Моя сестра поетка» (2010). Автор передмови до воєнних щоденників Марії Павліковської-Ясножевської «Війну зродив диявол», що вийшла друком у видавництві «Agora».
Maria Pawlikowska-Jasnorzewska, "Wojnę szatan spłodził. Zapiski 1939–1945"
видавництво: Agora, Варшава, 2012
серія: Biblioteka „Gazety Wyborczej”
формат: 195 x 250 мм
обкладинка: тверда
кількість сторінок: 184
ISBN: 9788326807787
