Фільм розповідає про подальші долі героїв «Людини з мармуру». Наступником Матеуша Біркута стає його син, Мацєк Томчик, опозиційний діяч перед Польським серпнем і робітник Ґданської корабельні. Його доля також переплелася з долею головної героїні попереднього фільму, Аґнєшки, яка втратила роботу режисерки і, як і Томчик, долучилася до діяльності Вільних профспілок. У фільмі Томчик є одним із тих, хто подав сигнал до початку страйку корабельні, а його дружина Аґнєшка перебуває під вартою як прихильниця протесту. Про їхні долі та про минуле життя цієї родини, зокрема про смерть Матеуша Біркута у грудні 1970 року, ми дізнаємося завдяки тележурналісту Вінкелю, якому доручено дискредитувати Томчика. Однак з Вінкелем відбуваються метаморфози. Він стає на бік страйкарів суднобудівного заводу. Разом з усіма журналіст радий підписаній угоді, але його участь розкриває один із колег. Демаскований Вінкель зустрічає відомого партійного активіста (Бадецького), який пригашує ентузіазм журналіста, пророчо натякаючи, що влада може не дотриматися підписаних угод.
«Людина з заліза» – це пам’ятник Польському серпню, що прирівнюється до Пам’ятника загиблим робітникам корабельні (три ґданські хрести, встановлені перед сьогодні «мертвою» брамою № 2 Ґданської корабельні, тодішньої Ґданської корабельні ім. Леніна). І фільм, і пам’ятник створювали у шаленому темпі, користаючи з тимчасової відлиги, яка настала після підписання Серпневих угод 1980 року. І пам’ятник, і фільм Вайди є даниною поваги, а також свідченням зусиль і ціни, яку польські робітники мусили заплатити за опір владі. Обидва фільми також передають образ страйку на Ґданській корабельні, а також показують джерела грамотного протесту польських кораблебудівників у 1980 році. Цей образ, як це часто буває з монументальними посланнями, зафіксований на роки й передається наступним поколінням.
Після прем'єри фільму на сторінках журналу «Kino» (8/1981) Малґожата Шпаковська зазначила:
«Людина з заліза» Вайди – це більше, ніж фільм; це суспільний факт, значення якого ще треба усвідомити (...) Ніколи раніше в нашому кінематографі історичні події епохального значення не ставали in statu nascendi (з лат. «у стані народження») темою фільму. Не документального, а художнього фільму. Вайда вступив у перегони з живою людською пам'яттю (...). Він боровся з часом. (...) Зумів. Йому вдалося наздогнати історію. Він перевершив письменників, поетів і драматургів. Він створив перший збірний образ Польського серпня, який з'явився поза публіцистикою. Він нав'язав своє бачення, перш ніж хтось ще запропонував інше. Він не лише подав власну версію подій; першість Вайди-режисера зробила його їх співтворцем. Важко уявити, що за допомогою кіно можна було б досягти більшого.
Сьогодні важко уявити собі поспіх, у якому знімали фільм, що наступного року став найбільш резонансною стрічкою у Каннах; першим польським фільмом після війни, який отримав найвищу нагороду цього фестивалю. 29 серпня 1980 року Вайда прибув на Ґданський суднобудівний завод імені Леніна, який страйкував, і вів переговори з партійним керівництвом ПНР. Саме там він отримав «замовлення» на зйомки продовження «Людини з мармуру», найвідомішого фільму 1970-х років. «Замовлення» надійшло від робітника, охоронця корабельні, який проводив режисера на завод. Цей робітник не лише хотів, аби історія про Біркута мала продовження, а й навіть запропонував Вайді готову назву фільму: «Людина з заліза».
Анна Валентинович, 1981, «Людина з заліза», режисер Анджей Вайда, фот. Ренати Пайхель / Кіностудія «Зебра» / Національна фільмотека / www.fototeka.fn.org.pl
Режисер серйозно поставився до прохання і вже на початку вересня переадресував його сценаристу попереднього фільму Александрові Сцібору-Рильському, який одразу ж почав роботу над сценарієм. Він зробив головними героями сина Матеуша Біркута, Мацєя Томчика, і героїню першого фільму, Аґнєшку, а також провладного запроданця, але совісного журналіста Вінкеля, який за дорученням влади збирає матеріали для дискредитації сина Біркута. Перебування на корабельні й ознайомлення з життям героїв драми спонукає Вінкеля стати на їхній бік. У фільмі використано автентичні кіно- та фотоматеріали, пісні, вірші, документи (іноді також документальні реконструкції подій), а також розповіді багатьох учасників страйку на Ґданській корабельні. Як наслідок, попри те, що у фільмі є вигадані персонажі, його переглядають як документальне кіно. До кінця листопада 1980 року сценарій був готовий. Зйомки розпочалися на початку 1981 року, завершилися у квітні, а вже 6 травня фільм показали на Варшавській студії документального кіно. Часу на виправлення, доопрацювання, зміни не було. Найбільшу перешкоду вдалося подолати – опір влади – і фільм в останню хвилину потрапив до Канн, де став сенсацією.
Такий метод кіновиробництва мав як переваги, так і недоліки. Перевагою було те, що фільм по гарячих слідах зумів зафіксувати тодішні події в Польщі.
Александр Яцкевич, великий прихильник «Людини з заліза», у своїй книжці «Моя фільмотека. Польське кіно» (Варшава, 1983) писав, що «коли хтось колись захоче дізнатися, що насправді сталося, то звернеться до цього фільму. (...) Тому що найважливіші не так звані об’єктивні свідчення, а живі свідчення, де можна почути гамір подій і задиханий, автентичний, неналаштований голос репортера».
Однак критики, зокрема Малґожата Шпаковська (також активістка досерпневої опозиції), зазначали, що у фільмі не обійшлося без спрощень, пафосу, сентиментальності й штучності головних героїв, які ніби викувані з бронзи («Kino», 8/1981). Крім того, на відміну від першої частини, в якій ішлося про життя Матеуша Біркута, автори фільму використали типову соцреалістичну схему, в якій світ зображений без нюансів, відтінків сірого, а лише в чорно-білих тонах. Такими є Аґнєшка та Мацєк Томчик: одновимірні, до болю шляхетні, але водночас... нецікаві. Вони зображені як монументальні постаті, подібні до трьох хрестів, що височіють над брамою №2 у Ґданську.
