Назву «Кордіан», призначену для всієї трилогії, зазвичай уживають щодо першої частини драми Юліуша Словацького. Твір був викликом, кинутим Адамові Міцкевичу, і водночас окремим голосом у дискусії про найнагальніші справи народу. Він виявився радикальною полемікою з месіаністичним баченням історії польського народу, представленим у творі старшого колеги по перу.
Відповідно до канонів епохи Словацький зображує героя, який повстає проти втіленого зла й готується до рішучого вчинку. Однак у вирішальну мить його охоплює паралізуючий сумнів у правильності обраного шляху, що веде до мети через убивство.
Сцена з вистави «Кордіан» Юліуша Словацького в постановці Адама Ожеховського, 2020 рік, фот. Домінік Вернер / Театр «Вибжеже», Ґданськ.
Драма починається «Приготуванням». У ніч на 31 грудня 1799 року в Карпатських горах збираються нечисті сили: Сатана, Мефістофель, Астарот і відьми. Сатана провіщає настання великої миті для одного народу – поляків. Мефістофель пропонує: «сановників створім народу величавих». З огидних складників у казані один за одним постають керівники Листопадового повстання, приховані під умовними позначеннями: Юзеф Хлопіцький, Адам Єжи Чарторийський, Ян Зиґмунт Скшинецький, Юліан Урсин Нємцевич, Йоахім Лелевель, Ян Стефан Круковецький, а також офіцерський корпус і депутати сейму. Раптом з’являються ангели, щоб розігнати це диявольське зібрання.
У «Пролозі» три Особи представляють різні концепції національної літератури. Перша, яку ототожнюють із Міцкевичем, пропонує присипляючу месіаністичну поезію. Друга висловлює погляди його опонентів. Третя, яку ідентифікують зі Словацьким, провіщає поезію, що підніме «приспаний» народ до дії:
Ви прах мені з народної віддайте урни,
Люд з праху воскрешу, поставлю на котурни
Акторів маю вищих я за всі могили.
З воскреслих рицарів зірву убрання згниле,
Усіх обвію неба польського блакитом,
Всім душі освічу промінням, чистим світлом
Народжених надій – аж поки пройдуть перед вами,
Зустрінуті усмішками, проведені сльозами.
Акт I. Початковими словами «Себе убив юнак…» п’ятнадцятирічний хлопець Кордіан, ім’я якого походить від латинського cor («серце»), згадує самогубство свого друга. Так загинув Людвік Шпіцнаґель, приятель автора. Охоплений прагненням великого чину, герой розмовляє зі своїм слугою Ґжеґожем, старим наполеонівським ветераном, чиї оповіді лише поглиблюють смуток хлопця. Без взаємності закоханий у старшу за нього Лауру, він у пориві відчаю натискає на спусковий гачок зброї, спрямованої на самого себе.
Акт II – «Мандрівник». 1828 рік. Урятований юнак намагається знайти розраду, подорожуючи Європою. Мандри приносять йому переважно гіркі роздуми. Його розчаровує незаслужено висока роль грошей, які керують учинками можновладців цього світу, так само як розрахунок коханки та вороже ставлення Папи Римського до боротьби його народу: «Хай поляки моляться і царя шанують вірно…». Монолог Кордіана на вершині Монблану, що є відповідником «Великої імпровізації» у «Дзядах», утверджує його в переконанні, що необхідно повернутися на батьківщину й розпочати політичну діяльність відповідно до ідеї: «Польща – Вінкельрід народів!». Ідеться про наслідування легендарного героя швейцарської визвольної боротьби XIV століття, який у битві з австрійцями нібито схопив ворожі списи й спрямував їх на себе, таким чином утворивши пролом у їхніх лавах.
Масова сцена з вистави, фот. Ришард Корнецький / Національний Старий театр імені Гелени Моджеєвської.
Акт III – «Коронаційна змова». Травень 1829 року, Варшава, коронація царя Миколи I на польського короля. Саме тут міститься найкоротша сцена II у польській драматургії, що складається лише з однієї репліки царя: «Присягаю». Кордіан, тепер уже підхорунжий, приєднується до змови, метою якої є визволення країни з-під чужоземного поневолення. Йому не вдається переконати ані Голову змови – персонажа, образ якого відсилає до Нємцевича, – ані решту змовників узяти участь у знищенні царської родини. Його самотню спробу проникнути до спальні Миколи I зривають власні психічні схильності Кордіана – Страх і Уява.
Єдність змови руйнує не лише страх: її також підточують моральні сумніви щодо рішення вбити монарха. Кордіан вирішує діяти самотужки, так само як шляхетські революціонери – підхорунжі – самостійно ухвалили рішення розпочати повстання. Поет показує свого героя в конкретній дії, протиставляючи його таким чином міцкевичевому Конрадові, чия боротьба з Богом за долю народу була представлена в містичній площині. Уночі Кордіан стоїть на варті в Замку й має доступ до царя. Однак він не може його вбити, не може здійснити ч и н. Його сковує не лише Страх, а й Уява – мати поезії, що породжує жахливі видіння й руйнує здатність діяти. Кордіан непритомніє на порозі імператорської спальні.
[Марія Дерналович, «Юліуш Словацький», Варшава, 2009]
Pojmany i skierowany do szpitala wariatów odbywa w nim dysputę o wolności z Doktorem / Szatanem [analogie do sporu WСхоплений і відправлений до божевільні, він веде там суперечку про свободу з Лікарем, тобто Сатаною. Ця сцена має аналогії з диспутом Вацлава з Незнайомцем у творі Стефана Ґарчинського «Історія Вацлава». Під час військового параду на Саксонській площі засуджений до страти герой перестрибує через піраміду поставлених сторч рушниць із примкнутими багнетами. Завдяки цьому великий князь Костянтин, який цінує мужність підлеглих, дарує йому життя. Однак цар раніше вже виніс Кордіанові смертний вирок. Між Костянтином і його братом Миколою I відбувається гостра суперечка. Зрештою цар, якого шантажують, наказує помилувати засудженого. На Марсовому полі розстрільна команда спрямовує зброю на позбавленого шляхетства в’язня: «Над головою зараз кат ламає шпагу». На загнаному коні з’являється ад’ютант великого князя з наказом про помилування Кордіана. На жаль: «Його не бачить офіцер... Здіймає руку вгору».
На цьому драма обривається – ми не знаємо, чим усе закінчилося і чи вижив герой. Утім, плани наступних частин трилогії під спільною назвою «Кордіан» дають підстави припускати, що так. «Коронаційна змова» вийшла анонімно наприкінці лютого 1834 року в Парижі. Дехто приписував авторство Міцкевичу, однак звістка про те, хто насправді створив драму, досить швидко дійшла до найбільш зацікавлених осіб.
Поява «Кордіана» минула майже непоміченою. У тогочасній пресі з’явилося кілька зловтішних згадок, а стримана за тоном анонімна рецензія в журналі «Les Polonais» за 1834 рік, визнаючи за драмою певні переваги, закидала їй брак оригінальності й почуття, а також історичні помилки. Лише Зиґмунт Красінський у листах та Едвард Дембовський у друкованих працях висловили про твір схвальну думку.
[Маріан Бізан, «Польська література. Енциклопедичний путівник. Том I», Варшава, 1984, стаття «Кордіан»]
Непорозуміння у сприйнятті твору були також наслідком його незавершеності. Адже «Кордіан» від самого початку задумувався автором як трилогія. Тим часом і в «Приготуванні», і в «Пролозі» містяться алюзії, що стосуються всіх трьох частин драми, але їх важко пояснити, спираючись лише на доступну читачеві першу частину.
Сцена з вистави «Кордіан» Юліуша Словацького в постановці Адама Ожеховського, 2020 рік, фот. Домінік Вернер / Театр «Вибжеже», Ґданськ
Драма Словацького «представляє улюблену романтиками форму біографії юнака, романтичної сповіді “дитини віку”, адже вона дає змогу передати так високо цінований ними досвід юнацького бунту, злетів і розчарувань; вона вміщує всі моральні й політичні вагання покоління, справою якого стало повстання 1830–1831 років, а також усі антиномії романтичного чину»[Марія Яніон, «Польська література. Енциклопедичний путівник. Том II», Варшава, 1984, стаття «Романтизм»].
У сповненому політичної актуальності «Кордіані» Словацький зобразив покоління, яке готувало Листопадове повстання, водночас прагнучи осмислити причини його поразки. Головного героя наділено рисами шляхетського революціонера – трагічно розгубленого патріота, схожого на Конрада Валленрода, який, однак, відступає перед здійсненням чину. Серед дійових осіб драми, поряд зі змовниками, народом і великим князем Костянтином, з’являються також Страх і Уява, провіщаючи художню техніку символістської драми.
[М. Ґ. і М. Я. – Марія Ґрабовська та Марія Яніон, «Малий словник польських письменників», частина I, Варшава, 1969]
Романтична драма переживала пік сценічної популярності за часів Польської Народної Республіки. В умовах силоміць нав’язаної дружби зі «старшим братом» кожне непокірне слово національних пророків жадібно вловлювали зі сцени, що надавало їхньому сприйняттю зовсім іншої гостроти, ніж після перелому 1989 року. Утім, як показує нам зовсім недавня історія – краківські «Дзяди» Маї Клечевської 2021 року, – слово романтиків, вимовлене зі сцени, незмінно має дивну дієву силу, у якій «люди при владі» вбачають потенційну загрозу для себе.
Переклад Марії Шагурі
