Здзіслав дивиться на світ холодним поглядом, він розуміє його розумом, а не серцем. Головний герой навіть до своєї родини ставиться як біхевіорист, наче до об’єкта спостереження. Він аналізує звичаї, намагається їх зрозуміти та назвати. Здзіслав увесь час фотографує. Коли він придбав свій перший фотоапарат, то фотографував навіть сімейні сварки. Розмови з домочадцями записував на магнітофон.
Томек є протилежністю свого емоційно замкнутого батька. «Кохання — чудове почуття, але при всьому цьому воно виснажує. Не знаю чому, але я завжди віддаю забагато себе», – писав він у відомому листі до Еви Кікти. Вразливий хлопець, який виріс у тіні відомого батька, водночас наляканий і зацікавлений світом, живе на межі між депресією та істерією. Нав'язливо думає про сміття. Багато років він шантажував батьків погрозами самогубства та кілька разів намагався покінчити з собою.
Польська любов
«Блискучий батько і блискучий син», – каже молодий Пьотр Дмоховський (Анджей Хира) під час свого першого візиту до дому Бексіньських. «І Святий Дух», – жартома додає пані Бексіньська (Зофія Перчинська).
Дотепність Зофії говорить все про її характер. В інтерпретації Олександри Конєчної вона є добрим духом родинного дому та найважливішим елементом, що тримає сім’ю разом. Ця романістка одночасно і посередник, і любляча дружина, і турботлива мати, і доглядальниця, і прибиральниця, і кухарка, і водійка.
Ostatnia Rodzina - teaser з Culture.pl на Vimeo.
Виняткова роль Конєчної тільки на перший погляд зникає в безлічі особливостей та ексцентричних жестів Северина й Оґродніка. Конєчна стоїть у тіні, але чітко виявляє свою присутність. Її героїня, як «польське кохання» з пісні Войцеха Млинарського, погоджується заплатити будь-яку ціну за щастя своїх близьких. Саме вона готує «Здзісеку» каву, без якої він не може працювати, вона прибирає його квартиру, коли Томека немає, а коли син приходить вечеряти, ставить біля гарячої картоплі маленький вітрячок, щоб їжа швидше охолола. Завдяки Конєчній характер Зофії стає зворушливо крихким, звичайним і водночас найнезвичайнішим серед трьох.
Акторська амбівалентність визначає велич фільму Матушинського – Анджей Северин, який легко зміг перетворити Бексінського на дивака-психопата, пропонує чудове розуміння намірів і переконань митця. Зокрема й тоді, коли переконує лікаря не рятувати його сина після спроби самогубства і коли безпристрасно дивиться на померлу матір.
На тлі стриманого Северина образ Давіда Оґродніка виглядає надто експресивним. Молодий актор вкотре показує, що може загубитися в ролі. Він не грає Томека Бексіньського, а стає ним. Він заряджає і дратує, іноді наближаючись до форм карикатури, але не переступає їх.
Смерть на п'ятірку
Фільм Матушинського межує з шедевром, але це не шедевр. Переважно тому, що тут драматургія відстає від психології. Матушинський показує своїх героїв як пішаків, яких на дошці життя пересуває темна сила, якийсь Злий Деміург. Якщо в класичній кінодрамі завдання героя – боротися з лихом і вирушити в подорож, яка все змінить, то герої Матушинського — жертви долі. Вони ні на мить не можуть контролювати своє життя. Вони можуть лише приймати удари. Смерть неминуча, тому вона не викликає емоцій.
