Розповідаючи про діяльність КОРу та «Солідарності», Домалевський намагається уникати надмірного пафосу й мартирологічного тону. Це вдається не завжди – другорядні постаті опозиційних діячів тут ідеалізовані й позбавлені життєвості, а репліки про необхідність боротьби з комуністичним режимом і простягнення руки трудовому народові звучать неприродно, наче списані з паперу. Та навіть вони час від часу оживають – особливо тоді, коли їх промовляє Аркадіуш Якубік, який майстерно маскує їхню ніякову піднесеність невимушеністю й гумором.
Якубік – пульсуюче серце цього фільму. Актор, у жилах якого замість крові, здається, тече емпатія, наповнює нею кожну стрічку, в якій знімається. Так само і в «Нашій революції», де Якубік вибудовує свою роль одразу у двох площинах. Він створює портрет вразливого героя, який мужньо протистоїть режимові, але не може жити без своєї Ґайки. Водночас, ніби паралельно до цього акторського завдання, Якубік вдається до своєрідної мімікрії: від сцени до сцени дедалі більше уподібнюється до свого героя.
Коли в одній зі сцен ми чуємо знайомий, клекітливий голос Яцека Куроня, а за мить бачимо його на тюремних сходах, мимохіть виникає думка, що хтось «вклеїв» – як сказали б фахівці зі спецефектів – документальні кадри в художню тканину фільму. Якубік демонструє тут справжню магію акторства. Він настільки стає Куронем, що ми віримо кожному його слову, погляду й кожній сльозі.
