Зосереджуючись на постаті Веслави, Собєщанський робить демонстративно антикінематографічний жест. Він не шукає способів зробити історію зародження почуття ефектнішою і не накручує емоційну напругу, а навпаки – свідомо охолоджує оповідь. В одному з епізодів більш ніж на двадцять хвилин залишає нас сам на сам із самотньою дівчиною, яка сидить на тюремних нарах, вистукує чергові слова й чекає відповіді з іншого боку стіни.
Може здатися, що такий спосіб розповідати історію – прямий шлях до кінематографічної катастрофи. І справді, у перші кілька хвилин нелегко пристосуватися до цього незвичного ритму. У часи дофамінового голоду, соцмереж і стримінгових серіалів, побудованих на нескінченних сюжетних поворотах, двадцять хвилин із молодою жінкою, замкненою в камері, можуть видатися абсурдом. Але саме тут і стається магія кіно. Уже за кілька кадрів ми підлаштовуємося під запропонований темп і стаємо свідками народження кохання. Коли в якийсь момент героїня вистукує чергове запитання й отримує відповідь, на її обличчі з’являється усмішка закоханої людини. Завдяки Собєщанському та блискучій грі Марії Дембської ми стаємо свідками цього надзвичайно інтимного моменту.
Такий наративний вибір – зосередитися на одній героїні – перетворює «Крізь стіну» на справжній бенефіс однієї акторки. Дембська майже не зникає з екрана й цілковито ним володіє, розкриваючи різні грані своєї героїні. Вона буває і зневіреною в’язнею, яку перемелює система, і закоханою дівчиною, що тужить за спорідненою душею. Вона кохає, боїться, намагається жити на повну. Водночас вона крихка і з характером. Дембська бездоганна в кожному з цих образів – зворушує, викликає симпатію, а часом і зачаровує, хоча режисер навмисно позбавляє її всього блиску й гламуру, з якими частина глядачів може її асоціювати.
