Лозінський швидко адаптувався до нової реальності часів Covid-19. На балконі своєї квартири він встановив камеру і прикріпив до неї кілька мікрофонів. Цього вистачило для створення знімального майданчика. Спочатку до режисера ставилися з недовірою, але з часом він став елементом сусідського ландшафту, а сусіди, звикнувши до його присутності, все частіше зупинялися, щоб поговорити про своє життя, наповнене маленькими і великими драмами.
На створення фільму в Лозінського пішло два з половиною роки і 165 знімальних днів. Режисер записав понад дві тисячі розмов, з яких урешті склав 100-хвилинну кіномозаїку. Його фільм «Балконне кіно» виявився не просто документальним експериментом. Завдяки Лозінському кінорозповідь про Саську Кемпу та її мешканців перетворилася на історію про потребу в розмові. В інтерв’ю Culture.pl після прем’єри «Ти навіть не знаєш, як міцно я тебе кохаю» режисер сказав:
Після «Батька і сина» мені потрібен був доказ того, що існує такий різновид розмови, який полегшує людям співіснування і життя кожного з них окремо.
Його «Балконне кіно» — це запис пошуків іншої людини з її власною правдою, таємницями, радістю та болем. На варшавській вулиці зустрічаються іммігранти й турбопатріоти, представники сексуальних меншин і захисники традиційної моделі сім’ї, дівчина в молитві та режисер-агностик, успішні люди й ті, хто почувається нереалізованим. У Лозінського кожне з них зберігає самостійність, і водночас його портрет стає елементом більшої картини.
