Владислав Міцкевич – речник пророка
У «Мемуарах», вперше опублікованих одразу після його смерті, він прямо писав: «Моя єдина заслуга в тому, що я був сином великого батька». Так, відоме ім'я відчинило перед ним багато дверей, але він використав його, щоб реалізувати благородну мету. Відпустив довгу бороду, щоб його було легко впізнати на фотографіях. За своє досить довге життя (88 років) зіграв кілька важливих ролей.
Син поета. Адам Міцкевич наполягав на тому, щоб його нащадок жив безпечним, нерозчарованим життям ремісника. Мати Владислава (Целіна, уроджена Шимановська) була проти цього, тому хлопця зарахували до коледжу. Одне з домашніх завдань, яке полягало в тому, щоб у віршованій формі описати пожежу в Москві, за нього виконав батько. Роботу повернули з поміткою про «відсутність локального колориту».
Бібліофіл, видавець, перекладач. Проживаючи в Парижі, Владислав відкрив Люксембурзьку книгарню, яка популяризувала польську літературу. Видавав рідні книжки, особливо заборонені в період поділів Польщі. Піклуючись, щоб пам'ять про його славетного батька міцніла, він заснував у Парижі Музей Адама Міцкевича. Видав кілька томів його творів і листів, а також біографію пророка. Ходять легенди, що в будинку Міцкевича було заборонено вимовляти ім'я Юліуша Словацького. Проте Владислав видав його збірник поезій французькою мовою і згадав про нього у «Мемуарах». У них він колоритно описав еміграційну дійсність, не оминаючи подробиць із життя польських письменників, політиків і науковців.
Нарешті, соціальний працівник. У франкомовному журналі «L'Espérance», який він заснував, публікував патріотичні тексти для польських емігрантів і прихильників польської справи. У Швейцарії, де він перебував під час Першої світової війни, брав участь у роботі місцевого Генерального комітету допомоги жертвам війни в Польщі. Дожив до часу незалежної батьківщини, помер у 1926 році.
Джерела: Marek Borucki "Wybitne dzieci sławnych Polaków", polityka.pl, polskiemuzy.pl, "Ilustrowany Kurier Polski", 4-5 VIII 1958.
Переклад: Тарас Лильо