В контексті як теми виставки, так і специфіки самих робіт цей художній прийом є вдалим рішенням — таку зміну розміру можна вважати певним субститутом дотику, що виводить сприйняття скульптур поза межі візуальності. Тактильний контакт є важливим, коли мова йде про дерев’яні скульптури: автор в процесі створення роботи надає їй потрібної форми через дотик, а невеликий, «іграшковий» формат скульптурних композицій, типовий для народного мистецтва, передбачає можливість брати роботу до рук, торкатися її. Деякі роботи, як, наприклад, робота Францішка Скоча, складається з постатей, що стоять на окремих підставках. Таке виконання залишає можливість не тільки брати окремі фігурки до рук, а й розставляти, компонувати їх на свій розсуд. З очевидних причин відвідувачі виставки позбавлені такої можливості — встановити контакт з експонатами на тілесному рівні допомагає «Збільшення».
Збільшені в десятки разів обличчя вирізьблених нацистів, в’язнів концтаборів, євреїв у позначеному жовтими зірками Давида одязі дозволяють глядачеві роздивитися те, що не завжди вдасться помітити неозброєним оком. Зір неминучо вихоплює незручні подробиці: слабку техніку виконання, помилки (на одній з робіт автор зобразив зірку Давида з п’ятьма променями), очевидну подібність до історичних фотографій (бачимо теж роботу, яка відтворює іконічну фотографію звільнення Бухенвальду авторства Марґарет Бурке-Вайт). Багато інформації надають також експлікації до світлин, які цитують оригінальні назви робіт, наприклад: «Фрагмент скульптури, Владислав Хаєц, Гьос, комендант Аушвіцу, жахливо мордує в’язнів». На фотографії ми бачимо лише фрагмент композиції — самого Гьоса зі зброєю — та процитована назва дає можливість нашій уяві самостійно додати відсутні елементи. Отож, такий погляд, який вбирає більше деталей, ніж, можливо, був готовий побачити той, хто дивиться, справді стає поглядом з занадто близької відстані.