Його зв’язок із культурою справді був дуже глибоким. Все, за що Яцек Куронь брався, він робив із характерним для нього запалом. Його з теплотою згадують у своїх художніх творах та спогадах митці. Куронь завжди підтримував найважливіші мистецькі ініціативи.
У текст пісні «Коханці з вулиці Камінної» Аґнєшка Осєцька виразила погляд на світ, який йому був особливо близький:
Як прийде день – із факелом в долоні
Підуть в похід – гидкі й голодні.
– Хочемо Ромео! – кричать дівчини, –
до Камінної нема вже стежини.
– Хочемо Джульєту! – волають хлопаки, –
Дайте Джульєтту, гади, лайдаки.
З шумом і криком всі мчать передмістям,
ганчірний амур там виблискує вістрям…
А потім – знов тиша, затемнення,
і на Камінну повернення.
Ця пісня, яку Яцек Куронь почув у Студентському театрі сатириків (СТС) у програмі «Бал-маскарад» (1958), справила на нього величезне враження. Вона поетичною мовою виражала все те, що було предметом його повсякденної турботи як громадського діяча, небайдужого до долі людей, умов їхньої праці та життя. Через роки, як подає Зофія Туровська у своїй книжці «Аґнєшкі. Пейзажі з Аґнєшкою Осєцькою» (Варшава 2000), пан Яцек згадував:
Я вперше почув цю пісню, коли наш рух за свободу помер. Що гірше, ми самі здалися і надмірно заполітизували цей Жовтень. У якийсь момент ми вирішили, що Ґомулка має таку велику підтримку суспільства, що наші шанси прирівнюються до нуля. А своєрідною епітафією нашого руху стали «Коханці з вулиці Камінної», пісня про хлопців і дівчат, які хочуть красивого кохання, але живуть на якійсь вулиці Камінній, де все брудне й жахливе. Одного разу вони виходять на вулицю, їхня активність зростає, посилюється... ганчірний амур виблискує вістрям і... раптом гасне світло і Еля Чижевська співає монотонним голосом: «А потім – знову тиша, затемнення, і на Камінну повернення..." Думаю, у багатьох людей у цій залі склалося враження, що це про нас і про все, що відбувалося навколо. Аґнєшка сказала, що кожна людина має право на прекрасне. І сьогодні для мене це пісня про кривду, яку можна завдати звичайній людині. І про те, що права людини постійно порушують.
Для своїх співрозмовників і читачів Яцек Куронь залишиться першокласним стилістом, який чітко аргументує свої погляди. І це варте подиву, бо він був дислектиком і в дитинстві постійно конфліктував із вчителями. Вже в дорослому віці Куронь казав, що школа для нього була гіршою за в'язницю.
Він прекрасно аргументував і дискутував, але важко писав – попри публіцистичні амбіції – не вмів зв’язно викладати думки на папері. Тут йому допомагали редактори. Однак, незважаючи на все це, у відвертому листуванні з дружиною – попри тюремну цензуру – демонстрував ідеальне володіння словом, у чому можна переконатися, читаючи видані 2014 року «Листи як дотик» Ґражини та Яцека Куронів.
Йому було під силу тактовно і делікатно — незважаючи на явний брак віртуозного володіння мовою – висловити свої почуття. З надзвичайною ніжністю, якої мало хто очікував від політичного діяча (Казімєж Брандис у своїх «Місяцях» дивувався: «Що такий хрипкий бульдозер робить із такою тендітною жінкою?»), він описав зародження свого почуття до Ґайки (Ґражини), свого найбільшого кохання й майбутньої дружини. У книжці «Віра і вина. До і від комунізму» (Варшава 1989) Яцек Куронь визнавав:
Вночі я приходив до жіночого намету, де всі зібралися, і розповідав історії. Так сталося, що я завжди сідав на ліжко Ґайки, брав її за косу (це були єдині пестощі, які я собі дозволяв) і розповідав свої історії ніби для всіх, а насправді – Ґайці. І так воно тривало. (…) У той момент, коли між людьми спалахує кохання, прилітає ангел, якого ніхто крім закоханих не бачить. Я відчував цього ангела, але мені бракувало сміливості визнати це. Я впирався, як міг. І єдиними пестощами було власне це тримання коси. Я не знаю, чи відчуває дівчина, що її тримають за косу. Ґайка відчувала, але, можливо, не цією косою, а якось по-іншому.
Ця та інші розповіді Яцека Куроня про Ґайку сьогодні читаються як сучасна «Пісня пісень». Серед борців із режимом ПНР така сильна любов між чоловіком і жінкою, помітна не лише для їхніх близьких друзів, була тоді рідкісним явищем. Ґражина Куронь була надійною опорою для свого постійно ув’язненого Яцека. Вона, на думку Яна Літинського, «забезпечувала йому комфорт існування. Без неї він був би безпорадним».
Підтримка людей доброї волі допомогла Яцеку Куроню пережити важкі часи переслідувань і репресій. Письменник Ігор Неверлі оформив його (фіктивно) на посаду особистого секретаря. Інші, знаючи про пристрасть Куроня до детективів, допомогли йому – за його ж спогадами – написати три-чотири книжки у цьому жанрі. За це він навіть отримав якісь гонорари, але пильні компетентні органи не дозволили друк. На жаль, ми не знаємо ні назв книжок, ні псевдонімів, під якими автор хотів опублікувати ці тексти.
З піснями йому пощастило більше. До компакт-диску під назвою «Це наш сигнал, гасло, зов...», який видали в 2003 році з нагоди 50-річчя гурту «Ґавенда» («Gawęda»), увійшло три пісні на слова Яцека Куроня: «Полюємо на пригоди» (музика Анджея Зиґєревича), «Пісня першовідкривачів» і «Харцерський посаг» (муз. Єжи Нєдзьвєцького).
Відома також його «Пісня про потребу в компасі». Іноді ці тексти потрапляли до гарцерських пісенників. Проте лише одна «Пісня першовідкривачів» була опублікована під іменем та прізвищем Яцека Куроня. Зазвичай авторство приховували, хоча Товариство захисту авторських прав виплачувало належні йому гонорари. А гарцери співали ці пісень біля багаття, навіть не підозрюючи, хто їх написав.
Твій смуток є нашим смутком.
I сміємося разом, ти знаєш.
Добре нам усім тут із вами,
Буває важко, але й разом важко теж.
Повертаючись до Студентського театру сатириків (СТС), необхідно нагадати, що у сірій дійсності часів Ґомулки цей театр був своєрідним мистецьким салоном. У книжці Павла Шляхетка та Януша Р. Ковальчика «СТС. Тут все почалося» (Варшава 2014)подано такий спомин актриси Ізабелли Олейнік::
СТС – це була стайня чи інкубатор Комітету захисту робітників. Тут бували Яцек Куронь і Адам Міхнік. Там вони вели незрозумілі для мене політичні розмови, під які я іноді дрімала на дивані, але я не хотіла пропустити жодну зустріч. Приходило багато євреїв, особливо після 1968 року. Тоді це все мені було важко збагнути.
Окрім участі у варшавському СТС-і, Яцек Куронь, наскільки дозволяв час, стежив за мистецьким життям країни. Часто відвідував Краків, де рік жив із батьками, після того, як Червона армія окупувала його рідний Львів влітку 1944 року. Тут його зачарувала атмосфера літературного кабаре «Пивниця під Баранами», яке він із задоволенням відвідував.