Система трудових таборів у Радянському Союзі була, на свій нелюдський спосіб, ідеальним організмом: саморегульованим і самодостатнім. Голодна людина рідко дискутувала, тому що була поглинута думками про те, як отримати зайву ложку їжі: «Якщо є Бог, хай він безжально покарає тих, хто ламає людей голодом». Розладнаний людський організм породжував імпульси, які переглядали усталені віками моральні принципи, тому слабші особини — в надії послабити рабське ярмо — доходили до того, що доносили на своїх супутників у нещасті (що пережив і сам автор, і то від людини, з якою він подружився).
І навпаки, в’язень із незламним характером і чітко визначеними духовними шляхами потрапляв у пастку самозвинувачення. Наприклад, його непокоїла будь-яка ознака кращого ставлення, що він сприймав як своєрідну зраду в стосунку до інших членів табірної громади. Він відчував докори сумління, коли йому доводилося кидати напризволяще своїх товаришів, які працювали понад свої сили, — рабів, зайнятих виснажливою лісорубкою, тобто вирубкою лісу за свідомо завищеними кількісними стандартами.
За час мого півторарічного перебування в Єрцеві лише один раз — 1 травня 1941 року — до нашого барака прийшов табірний бухгалтер із зарплатними відомостями. Я дістав на підпис величезний формуляр, з якого випливало, що мого заробітку за шість місяців ледве вистачало на покриття коштів утримання в таборі («ремонт» бараків, одяг, харчі, адміністративні витрати). Мені залишалося всього 10 рублів готівкою, тобто шість пенсів. Для мене було неабиякою втіхою, що я сам плачу за свою в’язницю — включно з видатками на охоронців, які мене стережуть, і на енкаведистів з Третього відділу, які пильно стежать, чи розмовами в таборі я не зароблю собі на другий термін.
Відомо, що «теорія совєтського права базується на положенні, що невинних людей не існує». Тим часом, дізнавшись про угоду Сікорського-Майського, яка передбачала амністію для всіх поляків у тодішніх (після 17 вересня 1939 року) кордонах СРСР, Ґустав Герлінґ-Грудзінський вирішив боротися за свої права. Завдяки оголошеному разом із кількома іншими польськими в’язнями голодуванню, яке спочатку лише посилило репресії проти них, найстійкішій трійці врешті вдалося отримати відповідну бумаґу, яка дозволяла їм залишити табір і рухатися строго визначеним маршрутом у межах Совєтського Союзу.
Перед амністованим в’язнем відкрився довгий шлях до Війська Польського, що саме формувалося під командуванням генерала Андерса, а в Єрцеві залишилися інші нещасні, переважно росіяни, але також євреї, українці, німці, фіни, вірмени — вся національно-етнічна суміш, яка становила утворення під назвою СРСР. Для автора «Іншого світу» духовним дороговказом у ньому були «Записки з Мертвого дому», довірливо вручені
йому росіянкою Наталією Львівною: «Шукати надії у Достоєвського!..», — вимушено додала вона в раптовому пориві подивування.
«Інший світ. Совєтські записки» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського є першою публікацією у світі, яка розкриває існування злочинної практики лаґєрєй — системи ефективно функціонуючих концтаборів — на «батьківщині світового пролетаріату». У країні, ґдє так вольно дишит чєловєк. Дійсно — як ніде більше.
Переклад: Марія Шагурі
Autor: Janusz R. Kowalczyk, sierpień 2018