Як плакат ставав мистецтвом
Протягом майже шести десятиліть Міжнародне бієнале плаката є важливою подією на міжнародній мистецькій сцені. Цьогоріч відбулася 29-та виставка. Але у світі мистецтва плакату не завжди приділяли належну увагу.
Серед подій, що відбувалися в рамках відкриття 29-го Міжнародного бієнале плаката у Варшаві, була презентація книжки Катажини Матул «Мистецька легітимація плаката в ПНР 1944–1968». Це стало доброю нагодою представити твір, присвячений тому, як у складних повоєнних реаліях середовище графічних художників намагалося домовитися з владою про художню самобутність плаката та його зарахування до мистецтва. Перше Міжнародне бієнале плаката в 1966 році стало одним із результатів докладених у 1950-х роках зусиль. Шістдесят років потому ця подія зберігає високий статус.
Катажина Матул, історикиня мистецтва та колишня кураторка Бієнале, взялася простежити – у широкому ідеологічному, політичному та міжнародному контекстах – трансформації, які не лише змінили становище плаката у світі мистецтва, а й дозволили розвинутися оповитому міфом і ледь не культом явищу, знаному як польська школа плаката.
Катажина Матул, «Мистецька легітимація плаката в ПНР 1944–1968», фот. Universitas
«Я поставила собі такі запитання: як у ПНР плакат набуває статусу твору мистецтва, а плакатник – статусу митця? Який вплив на цей процес має нова конфігурація політичного простору з його ідеологією, політичною системою, культурною політикою, економікою без вільного ринку та специфічною мистецькою ситуацією? І детальніше: як організована система мистецької легітимації та освячення плаката? Хто відповідає за цей процес, і які ролі в ньому відіграють різні категорії акторів, як індивідуальні, так і колективні, які є взаємозалежними: художники, замовники, політики, критики та історики мистецтва, куратори музеїв, видавці та викладачі? Які ідеологічні та мистецькі дискурси супроводжують зміну статусу плаката? Зрештою, який тип плаката здобув найбільше визнання і чому?» – перераховує авторка.
Як виявилося, польська школа плаката, а також специфічний політичний контекст розвитку цього виду мистецтва в Польщі, розбудова його незалежності та мистецького статусу, а також безпрецедентне створення Музею плаката у Варшаві в 1968 році – це теми, які викликають зацікавлення й за межами Польщі. Добре ілюстроване видання «Мистецька легітимація плаката в ПНР 1944–1968» є книжковою версією докторської дисертації Матул, яку вона захистила в 2018 році в Лозаннському університеті. Це також друга публікація авторки. Перша, опублікована у 2015 році у тому ж видавництві «Universitas», висвітлювала закулісся організації першого Міжнародного бієнале плаката у Варшаві 1966 року. Тому обидві книжки стосуються дуже неординарного часу, коли, незважаючи на політичну ситуацію, переважно завдяки зусиллям самих художників, на противагу панівним стильовим течіям, вдалося не лише утвердити статус плаката як твору мистецтва та забезпечити простір для розвитку сучасних, навіть авангардних, форм презентації, а й створити інституційні структури, в яких почав функціонувати плакат.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Дизайн Тадеуша Луціяна Ґроновського, фот. Muzeum Plakatu w Wilanowie, Oddział MNW
Picture image
Tadeusz Lucjan Gronowski, fot. Muzeum Plakatu w Wilanowie, Oddział MNW
Плакат виникає у першій половині XIX століття. Раніше з'являлися вуличні афіші та оголошення, але твори, в яких повідомлення було вбудоване в графічну композицію, створену спеціально з цією метою, є винаходом сучасності. Це вимагало, зокрема, вдосконалених технік друку, таких як кольоровий друк, та можливості створювати великоформатні відбитки.
У міжвоєнний період плакатом зайнялися найвідоміші художники, у тому числі й представники авангарду, що відчинило двері для розвитку цього виду мистецтва. Саме тоді було закладено основи для абсолютно нової, авторської, нетрадиційної образотворчої мови плаката. Право спиратися на цю спадщину було одним із постулатів польських плакатників у 1950-х роках (комуністичний уряд епохи соцреалізму забороняв апелювати до доробку міжвоєнного періоду, який вважав «неправильним»: капіталістичним, комерційним та безідейним).
Катажина Матул описала три середовища, в яких створювалися основи для самобутності плаката та його мистецької легітимації. Одним із них була художня критика. Ключовою постаттю тут став Ян Леніца, який у своїх критичних працях приділяв значну увагу плакату (Матул прямо називає його «критиком плаката»).
Picture display
standardowy (864px desktop)
Обкладинка щомісячного журналу «Polska», 1975, фот. https://kwadryga.com/produkt/miesiecznik-polska-250-8-1975
Picture image
polska-250_miesiecznik.jpg
Для масового тиражування важливу роль відігравали репродукції плакатів у кольорових журналах, таких як багатомовний журнал «Polska». Для світу мистецтва позиція плаката не лише як оригінального твору, а й як зразка цілком сучасного мистецтва була посилена публікаціями в щомісячному журналі «Projekt», який виходив з 1956 року.
З появою плаката у пресі тісно пов'язана його присутність в академічному середовищі. Матул дуже цікаво відтворює настрій у Варшавській академії мистецтв після Другої світової війни, коли тривали довгі дискусії про місце декоративно-прикладного мистецтва, графіки та архітектури в структурі навчального закладу. У міжвоєнні роки, наслідуючи приклад міжнародного руху «Arts&Crafts», вони набули свого значення, їх оцінили. Однак після війни для них знову почали шукати місце. Ось як Матул пише про ситуацію на межі 1940-х і 1950-х років: «У той час зіткнулися дві концепції художньої багатогранності Академії: одна відстоювала графіку, інша – домінуючу роль «чистих» мистецтв, особливо живопису». Переломним був 1951 рік, коли ректором академії став Мар’ян Внук. Саме він вирішив створити дві майстерні «масової» графіки: майстерні плаката під керівництвом Генрика Томашевського та майстерню прикладної графіки під керівництвом Юзефа Мрощака. Призначення на згадані посади цих двох художників не було випадковим – це були ключові постаті в процесі мистецької легітимації плаката.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Генрик Томашевський, Цирк, 1961, фот. люб'язно надав Філіп Паґовський
Picture image
Henryk Tomaszewski, Cyrk, 1961, dzięki uprzejmości Filipa Pągowskiego
У своєму дослідженні Матул доводить, що сучасний плакат (як і польську школу плакату) творили в умовах і в контексті соцреалізму. Поширеною є думка, що найцінніші, авторські польські плакати почали з'являтися лише після відлиги 1956 року. Однак саме комуністичний режим та його декретована естетика спонукали графіків до багатогранної, іноді відкритої, іноді підступної гри з владою, спрямованої на звільнення плаката від кайданів політичного регламентування. Ситуація тому сприяла, оскільки плакат – як універсальний, зрозумілий кожному засіб – влада сприймала легше, ніж, наприклад, живопис. Останній асоціювався з чимось елітним, а плакат – із доступністю для робітничого класу, як за змістом, так і за формою.
Picture display
standardowy (864px desktop)
29-те Міжнародне бієнале плаката у Варшаві, фот. Akademia Sztuk Pięknych w Warszawie
Picture image
biennale_plakatu_warszwa_asp_otwarcie-2-1440x960.jpg
Окрім навчальних закладів і світу мистецтвознавства, Матул описує ще одну сферу, в якій відбувалося мистецьке освячення плаката: галереї та музеї. Хоча природним середовищем для нього є вулиця, стовп чи дошка оголошень, саме поява цих робіт в інтер'єрах виставкових закладів мала чітко підкреслити їхню мистецьку цінність. Однак цей шлях виявився тернистим, і самі автори не були в цьому переконані. Як розповідає авторка книжки, графічні роботи «трактували як щось маргінальне на найбільших і найпрестижніших виставках соцреалістичного мистецтва, що відбувалися у 1950-1954 роках. Зокрема на Національній виставці образотворчого мистецтва твори поділяли на три групи: живопис, скульптура та графіка, а плакати належали до цієї третьої категорії. У той час як деякі художники, такі як Юзеф Мрощак, виставляли там свої плакати, інші, на зразок Войцеха Фанґора і Яна Леніца, воліли показувати роботи, створені в інших техніках, таких як олія на полотні, рисунок, гуаш чи акварель. Попри обіцянку покінчити з «буржуазною» ієрархією мистецтв, насправді ці техніки все ще цінували більше».
Picture display
standardowy (864px desktop)
Войцех Фанґор, плакат до фільму «Чорна Кармен», режисер Отто Премінґер, 1959, фот. Muzeum Plakatu w Wilanowie
Picture image
w_fangor_czarna_carmen_1959_7121919.jpg
Хоча самі художники докладали зусиль для підвищення статусу плаката, подекуди зміни відбувалися не так швидко. Тим більше, що ні куратори, ні поважні експерти не мали чіткого уявлення про місце плаката в музейних залах. Катажина Матул наводить аргумент Яна Бялостоцького, одного з найважливіших істориків мистецтва та тогочасних авторитетів, який сам не міг знайти однозначну відповідь на запитання, чи плакат як «швидкоплинне мистецтво» повинен зайняти місце поряд із живописом як «мистецтвом вічним» (хоча він вважав цей поділ застарілим).
З одного боку, Бялостоцький бачив плакат у залах Національного музею, але недоліком він вважав його швидкоплинність та змінність, зокрема техніки, яку використовували для створення плаката: тиражування, використання фотографії.
Проте на шляху до художньої легітимації плаката було ще багато перешкод.
Плакат І Міжнародного бієнале плаката, фот. CC 3.0
Попри це, вже в 1950-х роках плакат породив явище, яке – що вже доведено у багатьох опублікованих дослідженнях – можливо, не було унікальним у світі, але у польському політичному, суспільному та економічному контексті мало велике значення: польську школу плаката. Цей унікальний метод образотворення та комунікації, що має стільки облич, скільки було пов’язаних із ним художників, але попри це зумів влитися у єдину течію, безсумнівно, є безцінним наслідком повоєнного процесу зміни місця плаката у світі мистецтва. Результатом цих змін стало Міжнародне бієнале плаката – перший у світі відкритий конкурс такого роду, який, як писали самі автори, «мав на меті протиставити традицію «польської школи плаката» іноземним роботам. Водночас наміром ініціаторів було показати плакат як матеріал для оригінальної творчості».
Picture display
standardowy (864px desktop)
Музей плаката у Вілянові, 2023, фот. Wikipedia
Picture image
muzeum_plakatu_w_wilanowie_2023.jpg
У 1968 році поряд із Вілянівським палацом відкрили Музей плаката. На цій даті Катажина Матул завершує свою книжку, вважаючи цю подію (разом із Бієнале) однією із останніх подій цього періоду повоєнних змагань плакатників із політичною системою, владою та світом мистецтва. Варшавський музей плаката був першим закладом у світі, повністю присвяченим цьому виду мистецтва, що можна вважати результатом боротьби за його автономію та мистецьке визнання. Водночас створення цієї установи можна трактувати як жест, що остаточно відокремлює плакат від «справжніх» музейних залів, від основних мистецьких колекцій.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Музей плаката у Вілянові, фот. Anna Cymer
Picture image
muzeum_plakatu_fot_anna_cymer_p1100459.jpg
Плакати досі нечасто з'являються на виставках сучасного мистецтва. Хоча кожне Бієнале плаката є важливою міжнародною подією, навіть там роботи щільно розміщені на стінах, у розсіяному світлі (на відміну від музейних залів). Книжка Катажини Матул закінчується 1968 роком, а процес мистецької легітимації плаката, здається, все ще триває.
Автор: Анна Цимер
Переклад: Тарас Лильо
