Ви згадали про часопис «Відрижка»... Які тексти в ньому з’явилися? Чи в Україну він теж потрапив?
Основа часопису з’явилася незабаром після дебюту «Оселедця». Ми взяли назву, яку запропонував Богдан Гук, а Лариса підготувала кілька колажів до текстів. Треба було скомпонувати якесь повідомлення про гурт, зробити кілька фото і перший випуск був би готовий. Але не був. Переважило застереження, що це може бути перше і останнє число, бо я ще не знав, з чим йти до людей, і не дуже впевнено розмовляв українською. Мені знадобилося ще два роки, щоб зрозуміти це, а прорив стався після шестимісячного перебування з Ларисою в Києві в 1988 році під час університетської практики.
Україна прокидалася від летаргії, що через три роки мало призвести до проголошення незалежності. Ще не було жодних ознак цього. Перебудова ніби витала, але її несміливі спалахи були ледве помітні. Незважаючи на шок, викликаний рівнем русифікації Києва, поїздка виявилася дуже плідною. Ми налагодили багато контактів з музикантами, художниками, звичайними фриками і не-фриками, познайомилися чи не з усією «елітою» молодих письменників, які сьогодні насолоджуються міжнародними тріумфами. Ми зібрали трохи матеріалів і, повернувшись, випустили перший номер журналу. Перший наклад в кількості близько ста примірників було надруковано в ... монастирі отців Василіянів у Варшаві – ну, доступ до копіювальних апаратів був дуже обмежений, а серед монахів також були прогресивні особи.
Загалом у «Відрижці» ми створили хаос – тут були божевільна поезія, трохи прози, інформація про українські гурти, передруки польських зінів про західні панк-гурти, щось про мистецтво, кілька авторських вкидів, маніфести, багато нонконформізму і жартів, чим в підсумку, показуючи наш стан душі, ми виправдали очікування багатьох. Особливо, коли йшлося про висміювання мучеництва та пафосу, які отруювали внутрішньоукраїнський дискурс.
Із конкретикою в руках було легше достукатися до нових творців, поки вони самі не почали доходити до нас. Наші візити до Києва стали регулярними, ми завозили туди десяток-другий примірників журналу. Перша більша партія (кілька десятків) потрапила в Україну досить незвичним шляхом. А саме Кузя (лідер гурту «Брати Гадюкіни») гонорар за виступ на «Українських вечорах» вклав у закупівлю всього тиражу, підготовленого для цього заходу. Він іронізував, що «не втримався, коли побачив вільне українське слово». На щастя, Кузя вчасно похвалився інвестицією, тож отримав повернення вкладених коштів ще й з прибутком – пожертвою, у вигляді раніше придбаних примірників.
Останні номери журналу потрапляли в Україну в кількості кількох сотень примірників – завдяки українським журналістам, які стажувалися в Польщі. У відповідь до нас доходили повідомлення, як те і те з «Відрижки» того і того надихнуло до чогось там, а інший захопився нашим дітищем. Нас це повністю задовольняло.
Загалом у 1988-1992 роках ми випустили 8 номерів, у тому числі один спарений номер. Спільно з Ларисою ми підготували шість із них, дизайн останнього розробив випускник Академії образотворчого мистецтва Андрій Марушечко, який також долучився до діяльності «КОКИ».
Як вам вдавалося налагодити контакти з іншими українськими гуртами і яка тоді була ситуація на музичній сцені? Перші касети «KOKИ» вийшли ще наприкінці СРСР ...
З польського погляду це було дивно, але в 1988 році рок-сцена в Україні щойно повзала. Рік перед нами у Києві був на курс старший колега з україністики. Ми попросили його схарактеризувати деякі україномовні групи, привезти записи... Ми вірили, що вони існують, але ми нічого не знали. Оскільки після Серпня залізна завіса стала щільнішою – контакти зменшувались до нуля, інформація не проникала... Однак нам звисли щелепи, коли після повернення колега повідомив, що, мабуть, у Києві є один (sic!) гурт, який намагається співати українською; єдине, що він приніс – це записи російської групи «Кіно» ...
Групою, яка «намагалася» співати українською, виявилися «Воплі Відоплясова» («ВВ»). На всій сцені кількамільйонного Києва можна було нарахувати заледве кільканадцять гуртів, які грали різний рок – хард-рок, метал, джаз-рок, поп-рок. Лише деякі з цих колективів можна було зарахувати до альтернативи, яка нас цікавила. Всі вони були російськомовними, і «Воплі» значною мірою теж. Це нас зачепило. Київ, столиця Київської Русі, виглядав як одна з провінцій імперії. Українська мова була переслідувана в імперії, особливо за совєтів. Десятиліттями люди втовкмачували, що це мова села, а культурна людина використовує російську. І люди купувалися на це: хтось через страх, хтось через нерішучість, а хтось через щире переконання – мотивації були різними.
Під час перебудови, на хвилі відлиги та нової кон’юнктури, людям насаджували теж російський рок. Це було елементом нової політики та ще одним інструментом русифікації. Тільки російські групи мали доступ до державних студій звукозапису, видавництв, друкарень, мереж розповсюдження, ЗМІ тощо. Це їхньою продукцією були завалені музичні магазини (при разючому браку української пропозиції). Їх просували, підносячи до рангу «зірок». Що гірше – вони створювали зразки, які надовго отруювали свідомість і смак. Минуло багато років поки українці усвідомили, як ними маніпулювали.
Ми, прибульці ззовні, побачили в цьому шахрайство. Я нічого не знайшов у цім російськім року! Роздутий пафос з жалюгідною стерильністю та конформізмом текстів (жоден з відомих мені навіть на верству не може наблизитися до бравади та радикалізму з польських сцен!). У музичному плані це було чимось дуже другосортним, інтуїтивно збите докупи: щось почерпнули із західної музики, а трохи з радянської естради, що вже особливо мене відштовхувало... Для багатьох, однак, це стало зразком для наслідування, і більшість гуртів просто копіювала ці зразки. На щастя, не всі.