У гірському Підгаллі традиційні танці – навприсядки, зі стрибками у вовняних штанях, а також бої на сокирах-чупагах – були демонстрацією спритності, сили та темпераменту гуралів. У давні часи розбійники танцювали, де тільки могли: на скалі, на високогірному пасовищі… Що вище, то краще. Для цього їм не потрібен був великий простір чи спеціальне місце в корчмі, аби спонтанно виконувати гуральські стрибки, вистачало лише кобзи, гуслів та чупаги. Кажуть, що музика в гуралів у крові, а танець у ногах. Станіслав Іґнацій Віткевич, вражений гуральськими танцями, писав:
Ніщо не може зрівнятися з силою, пристрастю та запалом цього романсу, вираженого через танець.
Знавець Татр і Закопаного Титус Халубінський із захопленням зазначав:
Мабуть, у цьому танці є щось одержиме. У ньому і дикість, і первісність, а скільки в ньому польоту, швидкості, фантазії, темпераменту, стихії! Що роблять танцюристи? Вони все швидше і швидше тупотять по колу, ритм танцю пришвидшується, музика зависає на струнах тоненьким писком. Татранський розбійник (harnaś) безупинно кружляє навколо своєї чупаги. У нього свій, особливий ритм у цій музиці. Молоді пастухи (juhasi) свистять на пальцях, зупиняються. Стають у три пари один навпроти одного, з присядки підстрибуючи один до одного. Простягають озброєні палицями руки, імітуючи поєдинок. Знову шикуються в шеренгу, тупотять – темп пришвидшується, атмосфера напружується. Щомиті хтось із них високо підстрибує. Коло замикається, музика стає шаленою, напрочуд швидкою. Пастухи оточують розбійника, який, потрапивши в глухий кут, вириває із землі чупагу і піднімає її високо над головою. Пастухи присідають, простягнувши до чупаги палиці. Музика зупиняється, і разом із нею на піку швидкості й шаленства обривається танець.
