Новаторський погляд на повстання пропонувала виставка «Подорож героїнь. Повстання жінок», яку можна було оглянути два роки тому року в Музеї Варшавського повстання. «У пам'яті про війну, як і в історії загалом, не було місця на те, що стосувалося жінок – лише мужність давала перепустку до підручників, а жіноча чутливість асоціювалася з чимось малозначним», – написала кураторка виставки. «Боротьба жінок під час повстання була тотальною – вона тривала як на лінії вогню, так і в повсякденному житті».
Серед експонатів, представлених на виставці, було, наприклад, взуття, яке під час повстання носила одна зі зв'язкових. Якісне, на плоскій підошві. Таке взуття тоді було справжнім скарбом – багатьох жінок початок повстання застав у босоніжках чи туфлях на високих підборах, а від того, як швидко могла бігти зв'язкова, залежало не лише її життя. Шпилька та посвячений образок – це єдині пам’ятки, які залишилися після іншої зв’язкової, якій пощастило менше (можливо, вона мала гірше взуття) – загинула під завалами палаючого будинку, несучи повідомлення. Її тіло знайшли лише у 1951 році. Пошиті з тканини парашута сукні, годинники, які зупинялися в момент фатального обстрілу, кулони з іменами та фотографіями батьків, які маленькі діти носили на шиї, бо були занадто малі, щоб ідентифікувати їхні імена у разі смерті опікунів – ці та багато інших предметів повсякденного вжитку склали історію повстанок.
«Врятовані» («Ocalone»), резонансна монодрама 2024 року режисера Майї Клечевської, розповідає історію одного з найтрагічніших тижнів серпня 1944 року. Його жертви залишалися анонімними, а їхні страждання донедавна замовчуваними. У перші дні повстання на овочевому ринку, який варшав’яни називали «Зеленяком», згромадили вигнаних з їхніх домівок цивільних людей – у жахливих умовах, майже без доступу до їжі та води, на огородженій триметровою стіною території розміром 180 на 300 метрів. Трохи більше ніж за тиждень через «Зеленяк» пройшло понад 60 000 людей, яких пізніше депортували до німецьких таборів. Жінок та дітей тут брутально ґвалтували, грабували та били солдати з підрозділу СС РОНА, що складався переважно з дезертирів-червоноармійців.
Автор сценарію Пйотр Ровіцький зіткав історію головної героїні Ірени К. з уривків спогадів свідків та жертв. Як зауважив один з критиків, акторка Аґнєшка Пшепюрська «майстерно перетворює свою героїню з розбитої старої жінки, через скривджену дівчину, на божевільну від болю месницю». Виразну силу спектаклю посилюють візуалізації, які на основі архівних фотографій створив художник віртуальної реальності Кшиштоф Гарбачевський. Найбільш зворушлива частина вистави – це своєрідна перекличка загиблих. «Для «Зеленяка» характерно те, що ми не знаємо імен жертв, – зауважила акторка Аґнєшка Пшепюрська. – Ось чому в монодрамі я цитую спогади та розповіді, кажучи щось на кшталт: «ти, дівчинко, яка посивіла за ніч», «жінка, яка зварила курячий суп для дитини із вбитого собаки», «одинадцятирічна дівчинка, зґвалтована та вбита під стіною». Вистава – це не лише драма в «Зеленяку», а й універсальна історія жінок, які під час війни зазнали насилля. «Історія, яка актуальна скрізь, де відбуваються війни, а зґвалтування використовують як зброю», – заявляють її творці. Історія страждань тих, хто опинився у воєнних умовах, особливо яскраво резонує зараз, коли жорстока війна вже кілька років триває в Україні.
Варшавське повстання – це не лише один із найтрагічніших моментів в історії Польщі, але й тема, яка продовжує викликати емоції та суперечки. Тривають жваві дебати щодо його мети, як і національна жалоба за Варшавою, якої більше нема, а з травмами його жертв досі працюють, зокрема, митці.