Моє близьке знайомство з польським театром відбулося на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий лев» у Львові. Саме там я, будучи студенткою театрального інституту, подивилася більшість вистав, які художній керівник і режисер фестивалю Ярослав Федоришин запрошував з Польщі. Саме на «Золотому леві» я відкрила для себе цілий жанровий пласт вистав вуличного театру. І в контексті цього напрямку завжди згадую вуличний «Театр Снів», «Бюро Подорожей» й, звісно ж, багаторічного партнера «Золотого Лева» — Театр КТО Єжи Зоня. Власне, свого часу, мені навіть пощастило побувати на Міжнародному фестивалі вуличних театрів у Кракові, який влаштував Єжи Зонь.
Мабуть не буду оригінальною, якщо скажу, що польський театр у мене асоціюється з двома культовими іменами польської сцени ХХ століття — Тадеуша Кантора та Єжи Ґротовського. Сьогодні я намагаюся стежити за роботами ще одного культового театрального та оперного режисера —Кшиштофа Варліковського. Не перестаю захоплюватись історією заснування та діяльності Театрального інститу імені Збіґнєва Рашевського у Варшаві, який поєднує архів, театр, наукову базу та найбільший у світі інтернет-портал про театр. Це саме те, чого так не вистачає українському театру. Вважаю, що збудувавши таку потужну і сучасну інституцію на початку 2000-их, яка руйнує уявлення про традиційну організацію, але напрочуд ефективно працює у новітньому форматі — те, чого має прагнути українська театральна спільнота. До речі, одним із моїх останніх вражень стала виставка «Зміна налаштування. Польська театральна та соціальна сценографія ХХ-ХXІ століття» у Варшаві. Для мене це був справжній подарунок — наочно побачити те, про що я, здебільшого, читала. Ця виставка виявилася блискуче організованою у просторі —панорамою польської сценографії останніх 120 років в контексті усіх соціальних катаклізмів: сценографія у художньому просторі у позахудожній реальності. Загалом, польський театр завжди дуже швидко реагує на соціальні та політичні зміни. Це є його традицією. В якійсь мірі це вельми схоже із процесами, які відбуваються і в українському театрі, особливо після початку війни 2014 року. Єдине, ми, як театральна спільнота, на відміну від польської, все ще не в змозі консолідуватись, через що наші змінні процеси відбуваються повільно і тільки певними спалахами — там, де з’являється лідер і харизматична особистість. У нас, на жаль, нема системного підходу. Того, що є у польського театру і ми бачимо як це ефективно працює.
Наразі мені дуже не вистачає присутності в Україні польського театру. Маю надію, що з перемогою наші обміни в рази збільшаться, а польські практики театру допоможуть нам знайти свої внутрішні ресурси для створення Інституту театру і поділяться своїм дієвим досвідом у формуванні нових контекстів змін.
А ще, маю завдячити саме польському театру, який буквально прийняв моїх 12-річних дітей, які на початку повномасштабного вторгнення подорожували абсолютно самостійно до Франції. Крім того, що їх прийняв до себе актор Театру імені Юліуша Словацького Кароль Кубасєвич, його колега Аґата Швайґер запросила моїх дітей на виставу «Різдвяна історія» за Дікенсом у Театру імені Юліуша Словацького, Scena MOS. Саме так польські театрали відновлювали психологічний стан українських дітей-переселенців: спеціально для них зробили послідовний український переклад, щоби юні глядачі змогли вповні насолодитись та відволіктись яскраво костюмованою, музичною виставою за твором зі шкільної програми.
Тож, як ви зрозуміли, мене із польським театром пов’язують буквально особисті стосунки і я буду вічно за це вдячна усій польській театральній спільноті.