Це не був польський «Stonewall». Гіацинт, або Урок квір-(не)емансипації
Ганебну операцію «Гіацинт» 1980-х років вважають однією з найважливіших подій в історії польського квіру. Масковане під захист гомосексуалів від «криміногенних елементів» переслідування геїв з боку міліції було відвертим зловживанням владою. Однак сьогодні ці гоніння виявляються істотним, хоч і проблематичним, поворотним моментом для ЛГБТК+ спільноти.
«Гіацинт» (1985–1987) закарбувався у пам’яті як явище, яке формувало ціле покоління. Саме тоді, всупереч репресіям, зародився польський рух за квір-емансипацію. Безсумнівно, для багатьох активістів «Гіацинт» був сигналом до дії, навіть якщо й сигналом зі знаком «мінус». Попри це, трактування міліцейської операції як основоположної події для польського квіру сьогодні є неймовірно проблематичним. Втомлені від мученицьких, героїчних наративів, ми потребуємо наративи, що надають сили, зосереджуються не на квір-несправедливості, а на житті; не на приниженні, а на радості й насолоді. Зрештою, нам потрібна нова призма, не та, в якій негетеронормативності відведено лише місце пасивної жертви подій і процесів.
Щоб уявити таке майбутнє, ми повинні спочатку повернутися назад – навіть далі, ніж у 1980-ті роки. Але ж як розпочати цю розповідь, яка так тісно переплетена з міфологічною фантазією, швидкоплинними спогадами, гомофобним опором влади й традиційними упередженнями?
Як почався «Гіацинт»? Проблеми з рамкою
Початок цієї історії міг би мати чотири варіанти. У першому, найбільш відповідному жанровим вимогам кримінального роману, все почалося б із убивства або навіть серії вбивств. За підрахунками журналістів у 1980-х, впродовж 1975-1985 років сталося понад 80 вбивств, у яких значну роль відігравала гомосексуальність жертви. Згідно з версією Громадянської міліції, найчастіше це відбувалося так: чоловік середнього або старшого віку йшов до громадського туалету, бару або пікєти (місце для зустрічі і сексу гомосексуальних чоловіків), звідки повертався додому з одним або кількома молодшими чоловіками. Останні швидко визначали, які речі в помешканні є цінними, оглушали або вбивали слабшу жертву і тікали з дороговартісними речами. Ці інциденти особливо дошкуляли службам Громадянської міліції – у галузевих журналах, таких як «W Służbie Narodu» («На службі народу») та «Prawo i Życie» («Закон і життя»), поліцейські скаржилися на низький рівень розкриття злочинів, зокрема через те, що самі геї не довіряли функціонерам настільки, щоб повідомляти про злочини, жертвами яких вони стали. Звідси й виникла ідея залучити ЛГБТК+ спільноти до опікунської або навіть опікунсько-виховної операції.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Міліція блокує варшавське кільце під час протестів незалежної профспілки «Солідарність», 1981 рік, фот. Grzegorz Rogiński/PAP
Другий, менш видовищний, хоча, можливо, більш самаритянський спосіб почати історію: СНІД. Нова хвороба, що, як вважалося, поширювалася насамперед серед гомосексуалів (перші випадки ВІЛ-інфекції в Польщі були виявлені в 1985 році, а перший випадок СНІДу – рік потому), відсутність лікування, а також профілактичної та освітньої діяльності – йдеться про час, коли в Польщі не діяла жодна негетеронормативна організація – все це мало спонукати міліцію до дій, які б захистили потенційних жертв хвороби й задушили епідемію в зародку.
Третій варіант: цього разу в дусі теорії змови. «Зізнаюся, це дуже суперечлива теорія: «Гіацинт» також міг бути формою загравання з духовенством. Костел не сприймав і не сприймає гомосексуальності. Влада заявляє: гляньте, ми з ними, ми не такі вже й погані», – цитують анонімного співробітника розвідки Якуб Стаховяк й Анна Домбровська у своїй статті в тижневику «Polityka» (2005, № 43). Отож, операція «Гіацинт» була спробою вирішити конфлікт між партією і Костелом, який особливо загострився у 1980-х роках. Хоча цей початок історії доволі спокусливий, не варто сприймати його надто серйозно. Як зазначають ЛГБТК+ активісти Шимон Нємєц і Яцек Адлер, «Гіацинт» також був спрямований проти Костелу. «Серед священників теж було багато геїв, яких шантажували. Костел про це прекрасно знав. Тому він не міг позитивно сприйняти «Гіацинт», – зауважують вони у згаданому виданні «Polityka».
І нарешті, четвертий варіант, який неможливо оминути в будь-якій історії з останнього десятиліття ПНР. Все почалася з... «Солідарності». За цим сценарієм допит геїв уможливив би глибше проникнення в опозиційні кола. Важливе значення також мало те, що служби часто використовували гомосексуальність як останній аргумент-компромат. Вальдемар Зборальський, борець за права ЛГБТК+, якого допитували під час операції «Гіацинт», зазначає, що, можливо, саме тому статус «рожевих папок», тобто матеріалів, зібраних під час операції «Гіацинт», донині залишається нез’ясованим – їх розподілили між Інститутом національної пам'яті й управліннями поліції воєводств, доступ до них ускладнений, якщо взагалі можливий. «Доки не помруть важливі особи, про яких там міститься інформація, файлам не бачити денного світла», – стверджує він у статті Міколая Мільке «Зривання гіацинтів» («Polityka», 2015, № 48).
Жоден із цих чотирьох варіантів не є вичерпним – операція «Гіацинт» була зумовлена низкою обставин, а ті згадані вище були лише незначним внеском у набагато розлогіші й складніші історії. Однак сам хід операції тепер можна описати впевненіше. Акцію «Гіацинт» проведено 15–17 листопада 1985 року, 26–27 вересня 1986 року й 16–17 жовтня 1987 року. З самого ранку співробітники Громадянської міліції шукали геїв у їхніх помешканнях, місцях зустрічей і праці, намагаючись доставити якомога більше людей до міліцейських дільниць. Там відбувалися допити – довгі, детальні й, передовсім, принизливі.
Чоловіки відповідали на найінтимніші запитання про свої сексуальні вподобання та звички, кількість партнерів й про те, як вони знайомилися. Кожне згадане ім'я було важливим для охоплення якомога ширшого кола «підозрюваних». Якщо хтось мав блокнот з адресами й іменами, весь його вміст ретельно копіювали функціонери, щоб потім використати ці дані в подальшій оперативній роботі. Роками по тому дехто також згадував, що від них вимагали підписати свідчення щодо своєї гомосексуальності, а також про те, що вони мали «багато повнолітніх сексуальних партнерів». Теж необхідно було заявити, що «мене не цікавлять неповнолітні» – адже, як ми переконаємося ще не раз, припущення щодо спорідненості між гомосексуальністю та педофілією була постійним елементом міліцейського (й не тільки) дискурсу навколо питання негетеронормативності.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Листівка Варшавського гомосексуального руху, 1987, Archiwum Lambdy Warszawa
Однак слід пам'ятати, що перебіг операції «Гіацинт» ми реконструюємо переважно на основі свідчень її учасників, яких змусили це зробити – тому іноді важко відокремити історичний факт від міфу, що роками нашаровувався. Наприклад, невідомо, чи сумнозвісні «картки гомосексуалів», які змушували підписувати допитуваних осіб, насправді були частиною міліцейської документації, чи радше міфологічним артефактом. Дослідниця операції «Гіацинт» Єва Маєвська й історикиня сексуальності Анна Добровольська стверджують, що в архівах на такі документи вони не натрапляли.
«Рожеві папки» – фальшивий Святий Грааль
Фактом є те, що впродовж 1985-987 років допитано приблизно 15 000 людей. За результатами допитів готували звіти, які іноді використовували для створення особистих справ (до них долучали всю іншу раніше зібрану інформацію). Їхню кількість важко визначити, але відомо, що вона набагато менша за кількість допитаних чоловіків, особливо враховуючи те, що про багатьох з них, мабуть, вже була зібрана інформація – наприклад, папки створювали на кожну особу, яка коли-небудь подавала заяву на отримання паспорта. Переповнені папки, ймовірно, також були заведені на тих, хто раніше контактував із міліцією за підозрою в гомосексуальній проституції (хоча ні гомосексуальність, ні секс-робота не каралися за часів ПНР – злочином вважалася лише фінансова вигода третіх осіб), оскільки міліція трактувала оплачуваний секс як хвіртку до кримінального світу, а геї були як серед його вигодонабувачів, так і серед жертв.
Однак Маєвська наголошує, що сумнозвісні «рожеві файли» не повинні бути головним об’єктом історичних досліджень. Не лише тому, що їхній статус залишається неоднозначним (які папки були з’явилися під час операції, а які були створені незалежно від неї?). Крім того, зосередження на файлах приховує структурну гомофобію в органах влади, гомофобію, що є набагато давнішою за «Гіацинт» і набагато тривалішою за його наслідки. Ми також бачимо це сьогодні в жорстоких діях поліції стосовно ЛГБТК+ протестувальників, особливо після президентської кампанії 2020 року, коли гомофобія стала і залишається офіційною мовою польського уряду. Ми також бачимо її глибоку закоріненість, що є наслідком проникнення служб у ЛГБТК+ спільноту задовго до операції 1980-х років.
Звісно, операцію «Гіацинт» не проводили у вакуумі. «Гомосексуалів масово почали контролювати після смерті Сталіна у 1953 році», – стверджує один із героїв репортажу Реміґіуша Ризінського «Гіацинт». Це підтверджує низка надрукованих у наступні десятиліття документів, які тепер зберігаються у папках Інституту національної пам’яті: «Список гомосексуалів», «Гомосексуальне середовище – матеріали 1961–1962 років», «Покажчик гомосексуалів та Жінок зі схильностями до так званого лесбійського кохання». Нав'язливе бажання описати, каталогізувати й моніторити всіх представників ЛГБТК+ є свідченням не лише глибокої відрази до всього ненормативного, а й виявом загальної підозри до творчих спільнот. За словами Ризінського, окрім геїв Мирона Бялошевського, Єжи Анджеєвського, Ярослава Івашкевича, Єжи Вальдорфа і Єжи Насеровського, у секретних списках також є Здзіслав [sic!] Герберт, Адам Важик та Казімєж Брандис, особи, які поза папками служби безпеки зазвичай не асоціюються з негетеронормативністю. «У папках багато імен. […] Невідомо, чи всі згадані у звітах чоловіки були справді гомосексуалами, а той факт, що вони там є, не може бути достатнім доказом цього», – підсумовує Ризінський.
Геї в газетних заголовках
Як зазначає Анна Добровольська у книжці «Polish Sexual Revolutions», в останнє десятиліття ПНР стався справжній вибух статей, есе та полеміки про гомосексуальність. Слід визнати, що учасники цих дискусій часто були збентежені їхньою темою, охоче використовуючи троп культурного відчуження, яке начебто мало бути характерною ознакою обговорюваного явища. Наприклад, трохи більше ніж через місяць після першої операції, у грудні 1985 року, у міліцейському тижневику «W Służbie Narodu» Йоланта Сьліфєж писала:
Text
Колись, не так давно, гомосексуальність була унікальним явищем у Польщі, дотичним до переважно елітних, герметичними кіл. Сьогодні вона стала поширеним явищем… як і у випадку наркоманії можна сказати, що вона «заглянула під кожну стріху». Чи є це виявом відданості західнім модам, зразкам чи signum temporis?
Такий набір гомофобних аргументів авторки використовують і сьогодні – трактування гомосексуальності як прояву остаточної деморалізації й занепаду Заходу донині є риторичним прийомом консервативних політиків – але курйозний текст Сьліфєж розкриває щось більш характерне. Для авторки різниця між потягом до осіб однієї статі і потягом до дітей залишається нез’ясованою. «Саме середовище створює загрозу, втягуючи все більше людей, зокрема, неповнолітніх, в орбіту свого впливу...» – журналістка робить драматичну паузу, перш ніж повернутися до теми «молодих, гарних людей, однак вже заплямованих сексуальними відхиленнями, які зискують, пропонуючи своє тіло», і їхніх мучителів, геїв, які використовують момент, «коли сексуальна воля ще дуже нестійка», а «тип і форма ініціації можуть серйозно вплинути на їх [молодих людей – примітка АК] життя». З цього погляду, гомосексуальні чоловіки мають своєрідний вроджений потяг до підлітків, а сама гомосексуальність є набутою, спотворенням «здорового» потягу, наслідком травми.
Picture display
standardowy (864px desktop)
O zmierzchu, nr 25, 1991, Archiwum Lambdy Warszawa
Іншу аргументацію використовує Славой Копка, який майже одночасно, у грудні 1985 року, в журналі «Prawo i Życie» опублікував статтю «Група найбільшого ризику». Порушуючи цю тему в контексті епідемії СНІДу, автор стверджує, що ЛГБТК+ спільноті загрожує не лише вірус і хвороба, а, можливо, навіть більше люди, які вважають гомосексуалів ідеальними жертвами – заляканими, засоромленими й беззахисними. І саме проти таких осіб, за словами Копки, був спрямований «Гіацинт»: «мета операції: поглибити ідентифікацію спільноти гомосексуальних повій, встановити їхні зв’язки із сексуальними збоченцями, викрити сутенерів і тих, хто здійснює сексуальні злочини, а також визначити маршрути та «географію» їхньої діяльності». У подібному тоні висловлювався й цитований у статті начальник відділу вбивств:
Text
Насамкінець, я хотів би наголосити на тому […], що операція «Гіацинт» не була спрямована проти гомосексуалів, як і не була спричинена занепокоєнням щодо СНІДу. Вона була спрямована проти паразитних і кримінальних елементів, що діють у цьому середовищі.
Копка згадує цей «паразитний елемент» у заголовку статті, прямолінійно зазначаючи: «Не тільки вірус СНІДу загрожує гомосексуалам. Польським гомосексуалам також загрожує волоцюга». Хто він?
Text
[Не] опришок, ані неохайна і нерозумна особа, а молодий, приємний на вигляд, модно одягнений і красномовний чоловік. […] Відмінною рисою волоцюги є прагнення до легкого життя. […] Зазвичай він починає з дрібної крадіжки, іноді грабує п'яничку. Гомосексуал – це для волоцюги особлива спокуса.
З погляду міліції, навколо стосунків між гомосексуалами й волоцюгами творяться нові прошарки дедалі підозрілішого товариства – хлопці, що вештаються без діла, прогульники, втікачі з дому й виховних закладів». В удаваній турботі про безпеку гомосексуальних чоловіків проявляється гомофобна параноя, згідно з якою байдикування та прогули школи можуть бути такими ж небезпечними, як сутенерство й вбивство. Можливо, саме тому сьогодні так важко точно зрозуміти мотиви операції «Гіацинт»: в атмосфері повсюдної підозри, де будь-яке відхилення від норми може стати повноцінним доказом для обвинувачення, стеження за геями, ймовірно, стосувалося всього.
Стаття Копки також розкриває дуже цікаву, хоча й не таку очевидну, проблему. Термінологія, яку він використовує, його майже антропологічне зацікавлення спільнотою, одночасно близькою і чужою, проникливе, хоча з погляду сьогодення відверто упереджене спостереження за самодостатніми звичаями й традиціями – все це свідчить про те, наскільки багатим і незалежним від гетеронормативних взірців було квір-життя в ПНР. До зв'язку між «Гіацинтом» та квір-спадщиною ми ще повернемося; поки що лише натякнемо на важливому словотворі, який Міхал Вітковський так влучно втілив у літературній формі багато років потому в романі «Lubiewo» (у перекладі Андрія Бондаря – «Хтивня» – прим. ред.). На шляху до емансипації квір-спільнота не чекала ні на міліцію, ні на політичні зміни – вона домагалася їх самостійно, навіть якщо низова квір-утопія обмежувалася чотирма стінами приватних квартир. Попри те, функціонери, які вивчали цей простір, мабуть, були досить здивовані, наприклад, коли допитуваний чоловік справді мав блокнот з адресами коханців та друзів, але замість імен чоловіків там було зазначено так: «Дружина редактора», «Графиня», «Аптекарка», «Перукарка», а також «Маріола», «Зоська» або, більш вишукано – «Жаклін». Зламати коди цієї ненормативної культури виявилося нелегким завданням.
Автономність цієї культури помітила ще Барбара Пєткевич у своєму тексті «Гіркий фіолет» (Polityka 1981, № 8), який сьогодні вважають проривом у поступовому впровадженні питання гомосексуальності в мейнстрім польських політичних дебатів. У цьому довгому есе, підкріпленому розмовами з гомосексуальними чоловіками, до яких журналістка звернулася біля громадського туалету на площі Трьох Хрестів, Пєткевич зображує гомосексуальність зовсім по-іншому, ніж її колеги з міліцейських журналів. Замість того, щоб писати про криміногенність та особливу схильність до злочинності, вона пише про квіти, поезію й мистецтво, згадуючи Пруста й Леонардо да Вінчі. Журналістка визначає Парнас як природне місце перебування гомосексуальних естетів, але говорить, наприклад, про конверсійну терапію, яку запропонував гуру польської сексології Збіґнєв Лев-Старович, висловлюється по-сучасному, компетентно. Тому, хоча терапевт пізніше зізнався у використанні схожих «методів лікування» й шкодував про це, позиція Барбари Пєткевич чітко вказує на те, що вже у 1980-х роках існували альтернативи гомофобній медикалізації гомосексуальності: «Єдиний спосіб лікування – це допомогти людям прийняти себе».
Picture display
standardowy (864px desktop)
Площа Трьох Хрестів, Варшава, 1979, фот. Grażyna Rutowska/Archiwum Grażyny Rutowskiej/Narodowe Archiwum Cyfrowe NAC
Журналістка також рішуче виступає проти теорії про те, що гомосексуальність набувають внаслідок неправильного виховання чи ініціації. Вона поетично стверджує: «Ви не можете позбутися гомосексуальності, так само як не можливо позбутися кольору своїх очей». Пєткевич також не втрачає з поля зору жінок, навіть якщо згадка про лесбійок вражає своєю лаконічною поблажливістю: «Лесбійок зображують навіть у кіно: ніжна краса квітів з острова Сапфо. З 1532 року їх спалювали на вогнищі разом з відьмами та єретиками, але закон і звичай швидко залишили їх у спокої, правда, інколи їм стинали голови». Справді, це втішно.
Попри те, що її репортаж не уникнув характерних для тієї епохи упереджень – Пєткевич згадує, наприклад, про «цілий клас» у Вроцлаві, який заробляв собі на випускний бал гомосексуальною проституцію, або про спорідненість гомосексуальності й педофілії, яку благословив Оскар Уайльд – вона була першою польською журналісткою догіацинтової епохи, яка чітко вписала намір ЛГБТК+ спільноти долучитися до боротьби за емансипацію в світових масштабах. Вона наводить приклади американських політиків, які більше не приховують свою ідентичність, і цитує нідерландського священика, який нібито благословив одностатеву пару. Пєткевич також зазначає, що ці суспільні зміни спричиняють громадянські протести, учасники яких вимагають тривалих законодавчих змін: «Гомосексуали вимагають спеціальних законів, які б захищали їх так, як свого часу прийняті законодавчі акти захистили права темношкірих людей і жінок». Але в контексті операції «Гіацинт», мабуть, найцікавіше те, що Пєткевич також пише про Гамбурзьку асоціацію лесбійок і педиків (оскільки термін «гей» ще не утвердився в польській мові, авторка некоректно перекладає нейтральне німецьке слово «Schwul»), яка пропонує читачам журналу «Du und Ich» «документацію поліцейського беззаконня»:
Text
Поліція завжди полюбляла їх гнобити – вони ображають чоловічість, носять макіяж і є проблемними, хоча вони також можуть бути чудовими інформаторами. Тепер поліція підходить до них в білих рукавичках – толерантність до меншин, зокрема, сексуальних, стала частиною професійного обов’язку поліцейських. Однак вони складають реєстри гомосексуалів. Наша міліція теж такий має.
«Наша міліція теж такий має», – пише Пєткевич за чотири роки до «Гіацинта».
А чому геї мали бути «чудовими інформаторами»? Пєткевич не дає відповіді на це запитання, але ми можемо здогадатися. Ті, хто шукав сексу в громадських туалетах, готелях, на вокзалах і в аеропортах, зустрічалися з іноземними мандрівниками, а отже відігравали значну роль в потоці інформації, грошей і товарів, що з нашого боку «залізної завіси» мало викликати в кращому випадку зацікавлення, а в гіршому – підозру. Свою роль тут також відігравали гомофобні упередження й кліше – служби вважали, що швидкість поширення інформації серед геїв набагато вища за ту, що є в доступних органам інформаційних каналах.
Серед журналістських матеріалів про операцію «Гіацинт» істотно вирізнявся опублікований у тижневику «Polityka» (1985, випуск 47) текст Даріуша Пророка (автор використав псевдонім Кшиштоф Т. Дарський). У статті Пророк злісно ставить таке риторичне запитання: «Чи мають гомосексуали права?», автор не пропонує визначення, не окреслює поняття, не ознайомлює гетеронормативного читача з екзотичним явищем, яким тоді була гомосексуальність. Він виступає проти тих журналістів тодішніх основних ЗМІ у багаторічному невігластві й нетерпимості, а упереджених журналістів звинувачує у «написанні нісенітниць». Під тиском ситуації зі СНІДом він критично пише про запізнілу реакцію польської влади та мовчання авторитетів:
Text
Раптом виявляється, що гомосексуали – громадяни цієї країни! Боже мій! Їх висміяли і зіштовхнули на маргінес суспільства, усі без винятку установи й суспільні організації дискримінували, гомофоби принижували, хами за мовчазною згодою авторитетів цього світу ображали, а держава й Костел ізолювали й покинули. І раптом виявляється, що вони все ж таки громадяни ПНР! Повірте, переважна більшість гомосексуалів буде сильно здивована цим фактом. І вони відреагують на ці високопарні заклики однозначно: «Поцілуй мене!» […]
Тож, будь ласка, не очікуйте, що гомосексуали відповідатимуть чимось іншим, окрім байдужістю, навіть на найпалкіші та найзворушливіші звернення. Кожен, хто спрямовує неупереджений погляд на це питання, не повинен мати жодних претензій до гомосексуалів. Вони не викинули себе самих з суспільства, тому не вони повинні старатися, щоб від 2 до 10 відсотків людей повернулися до соціуму. Це може бути неправильно витлумачено, але я відчуваю своєрідне задоволення, коли думаю про те, скільки проблем породить СНІД.
Конфронтаційна риторика Пророка й сьогодні справляє болісне враження – багато його звинувачень владі та гомофобії обмеженого суспільства можна спроєктувати на сучасну ситуацію ЛГБТК+ спільноти, майже повністю позбавленої будь-якого правового захисту в Польщі.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Różowy Puls, № 3, 1994, Archiwum Lambdy Warszawa
Хоча статтю Пророка було опубліковано лише через тиждень після першої операції «Гіацинт», деякі з його зауважень важко сприймати поза цим контекстом. Наприклад, він пише, що «для суспільства був би корисний контроль за цим середовищем», або що необхідно поміркувати про організацію відповідних можливостей і «місць зустрічей таким чином, щоб забезпечити комфорт і безпеку гомосексуалів, так легше було б мати це середовище на оці». Висловлене тут прагнення контролювати, звичайно, може бути хитрістю заради прихильності гетеронормативних читачів, про яких автор говорить як про контролерів, хоча є підстави трактувати ці зауваження в якомусь ширшому Zeitgeist (нім. дух часу), в атмосфері напруження й нагляду, в якій перебувала ЛГБТК+ спільнота. Можливо, заклик звернути увагу виражає тугу як за інституціоналізованим опікунством, так і за інтерналізованою підозрою до гомосексуалів, виявом якої тоді став «Гіацинт»?
Довгі тіні «Гіацинта»
Хоча затримання й допит гомосексуальних чоловіків тривали лише кілька днів, наслідки операції кидали довгу тінь на багато прийдешніх років. На думку багатьох ЛГБТК+ активістів, наслідки «Гіацинту» відчутні й сьогодні.
Це проявляється по-різному. По-перше, актуальним залишається питання про сучасну роль архіву «Гіацинта». Частково він доступний лише дослідникам, частково втрачений, а частково досі засекречений. Маєвська описує, як під час свого дослідження неодноразово відбивалася від різних органів та їхніх представників, які не раз створювали їй перешкоди на шляху до документів. В інтерв'ю для Oko.press вона заявляла: «Я отримувала різні відповіді, але щоразу чула, що документи не архівовані, оскільки вони були частиною поточних поліцейських операцій. […] Очевидною є проблема із завершенням цієї операції. «Гіацинт» триває». Як таке можливо, щоб сорокарічні документи, створені під час операції, яку два омбудсмени (Януш Кохановський та Адам Боднар) вважали порушенням прав людини, залишалися в оперативному використанні? Якій меті сучасним правоохоронцям може служити зібрана під час принизливих допитів інформація про психосексуальну ідентичність? «Що це може означати? Від того волосся стає дибки», – стверджує Маєвська.
Хоч і із запізненням, на «Гіацинт» прореагувала й культура. Вона не лише трактувала його як черговий доказ занепаду й відчаю системи, яка 1980-х роках була на межі краху, а й як поворотний момент для польських емансипаційних рухів. «Гадаю, більше немає сенсу приховувати свою гомосексуальність», – стверджував у фільмі Кароля Радзішевського «Кіселанд» Ришард Кісель, якого допитували під час операції. «Мою особу розкрито, і саме Громадянська міліція забезпечила мій coming out...» Схожої думки дотримувалося багато майбутніх активістів, яких згідно з їхніми спогадами «Гіацинт» мобілізував до дії, що, мабуть, суперечило намірам організаторів акції. Кісель почав видавати відомий зин «Filo», який сприяв не лише поширенню інформації, а, можливо, насамперед створенню мережі польських квір-спільнот.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Filo, № 11-12, 1987, Archiwum Lambdy Warszawa
Як зазначає Добровольська, друга половина 1980-х років була часом, коли попри активну гомофобію державних структур, негетеронормативність набула безпрецедентної присутності в публічних дебатах. Тоді пробували (поки що невдало) зареєструвати перші квір-організації.
Зрештою, до «Гіацинта» почали апелювати також наступні покоління людей зі спільноти ЛГБТК+ – ті, які не відчули безпосереднього впливу цієї операції на собі, але визнавали її як значущий, хоча, як ми ще переконаємося, неоднозначний, граничний момент в історії польського квіру. У цьому контексті найважливішою є робота Кароля Радзішевського, який, окрім створення фільму про Кіселя, заснував Інститут квір-архівіву (Queer Archives Institute), низову організацію, що архівує документи квір-життя в Центрально-Східній Європі.
Дослідження митця виходить далеко за рамки забезпечення сучасним емансипаційним рухам і квір-особам їхньої генеалогії, історії повсякденності й життя, в якому вони нарешті можуть себе ідентифікувати. Метою проєкту також є рішучий опір «Гіацинту». В рамках цієї операції геїв допитували представники держави та гетеронормативних органів влади, від них вимагали інформацію, якою вони не бажали ділитися, порушували їхню приватність, за допомогою державного апарату вторгалися в їхні найінтимніші сфери життя. В архіві Радзішевського квір-реальність подано не як об’єкт підозріння чи наукового інтересу, а радше як явище, що має вітальну силу і не піддається каталогізації, має власну мову, коди, ідіолекти, традиції, історію й звичаї. Вони не перекладаються мовою гетеронормативності, а функціонують як свідчення автономної, багатої культури, яка пишається своєю самобутністю, не потребує визнання чи підтвердження, проте живе на маргінесі норми десятки, сотні, навіть тисячі років.
Embeded gallery style
display gallery as slider
Створений з локальних зінів, фотографій і друкованих матеріалів архів документує те, що з погляду сьогодення є дуже важливим для квір-рухів, і що дослідник Метт Кук назвав «queer domesticity» – «квір-домашністю», домашнім життям. Зрештою, не лише вуличні бійки, значні політичні потрясіння, «Кримінальний кодекс» чи «Журнал законів» визначають життя квір-людей – передовсім вони мають свою власну повсякденність та буденність, які дуже часто залишається на маргінесі як мейнстрімної культури, так і квір-наративів, що ведуть лік наступних великих події.
Свою інтерпретацію спадщини операції «Гіацинт» запропонувала також дреґ-квін Shady Lady, яка 2022 році створила відеоперформанс на основі пам’яті про події 1980-х років. У фільмі дреґ-квін з'являється у двох строях: перший, зимовий – біла мереживна весільна сукня з декоративним кокошником та рукавичками, що подовжують пальці. Вбрання Shady Lady, яке майже повністю закриває (видно лише обличчя), апелює як до місцевої слов'янської культури (характерний мереживний головний убір), так і натякає на стриманість й приховування, задушливу традицію, яка унеможливлює відкритий показ відмінних від нормативних ідентичностей.
Пам’ять про інституційне насильство посилює й місце зйомок фільму: Shady Lady виступає перед варшавським Палацом Мостовських, який до сьогодні є приміщенням варшавського головного управління поліції, а за часів ПНР був сумнозвісним місцем жорстоких допитів і тортур.
У якийсь момент дреґ-квін скидає свою білу сукню і повстає в прикрашеному квітковими мотивами фіолетовому комбінезоні з характерними для культури садомазохізму й практики бондаж ремінцями. Наспівуючи пісню Kayah «Весна прийде», виконавиця танцює з квітами в руках, і начебто переконана, що після зими стеження, насильства й системної гомофобії розквітне весна визволення. Хоча, як зазначає мисткиня, польська держава ще не вибачилася перед тими, кого переслідували під час "Гіацинту", і значною мірою продовжує політику гомофобної дискримінації.
Однак культурні обставини змінилися – варто пригадати, що, наприклад, фіолетовий костюм Shady Lady увійшов до нової колекції Центрального музею текстильної промисловості в Лодзі, установи, яка зберігає польську спадщину моди. Визнання цього костюма й подій, яку він репрезентує, свідчить про те, що операція «Гіацинт» різними способами стає офіційною частиною не лише квір-культури, а й історії польської культури.
Настільки, що до цієї історії звертаються кінематографісти, які не належать до ЛГБТК+ спільноти, зокрема Пьотр Домалевський, режисер фільму 2021 року «Гіацинт» про молодого працівника міліції на ім'я Роберт і його шлях до усвідомлення своєї ідентичності. Однак цей фільм важко вважати успішним. Бартош Журавецький, наприклад, зазначив, що жанрова структура кримінального нуару викликає надто очевидні асоціації з нібито криміногенністю «гомосексуальних спільнот», про що говорили такі митці, як Сьліфєж і Копка, і таким чином повторно ярликує ЛГБТК+ людей як жертв, яких гетеронормативна більшість сприймає лише через загрозу мученицької смерті (що не раз траплялося). Ще проникливіше писала про фільм Домалевського у виданні «Krytyka Polityczna» Клара Цикож, зазначивши, що у ньому зовсім не показані квір-бажання та ненормативне задоволення:
Text
Конфлікт Роберта з батьком стає важливішим, ніж конфлікт Роберта з Ареком [його кінокоханцем і одночасно жертвою «Гіацинта» – прим. АК] – і Роберта з самим собою. Насильство над Ареком, якого скривдила міліція, як і кривда, якої завдали молодому гомосексуалісту у фільмі «Гіацинт» – відходить на другий план порівняно зі стосунками між батьком і сином, між щаблями державної ієрархії, між тим, хто бере участь у змові міліції, і тим, хто хоче цю змову викрити. […] Отож, маємо ще одну, інтелектуальну, благородну кримінальну історію про хлопця з добрими намірами. Моральний неспокій замість протистояння насильству; знову ж таки, інтелектуальний опір важливіший за правду про квір-тіл.
Зрештою, фільм Домалевського став результатом уже зростаючого інтересу до «Гіацинта». У перші два десятиліття ХХІ сторіччя цю тему регулярно обговорювали у пресі (головно це було зумовлено справою «рожевих папок», що стала одним з виявів польської люстраційної манії початку 2000-х років). Репортаж Ризінського опублікувало видавництво «Czarne» у 2021 році, а через кілька років Добровольська надрукувала результати свого дослідження (Oxford University Press, 2025), як і Єва Маєвська («Książka i Prasa», 2026). Остання анонсує публікацію своєї нещодавно виданої книжки «Чутливі очі Левіафана». Архів операції «Гіацинт», біополітика та слабкий квір-опір – це лише прелюдія до власне монографії, тому й закономірно, що наявні знахідки й наративи про операцію 1980-х років залишаються сферою, де бракує історичних джерел (або у доступі до них відмовляють). Як наслідок, прогалини заповнюють міфотворчі спогади й героїчні фантазії. Важко звинувачувати в цьому спільноту, яка щойно відкрила для себе власну самобутню культурну спадщину.
А що ж замість мучеництва й героїзму?
У червні 1969 року нью-йоркський бар «Stonewall» став об'єктом поліцейського рейду. У цьому не було нічого незвичайного – бари, де збиралися особи, які належали до ЛГБТК+ спільноти, регулярно ставали мішенню поліції, яка шукала будь-які вияви порушення моральних норм або перевіряла, чи позначена одягом стать відповідає геніталіям (дреґ-квін та трансгендерні особи були особливо вразливі до жорстокості поліції й увійшли в історію як найвидатніші протагоністи раннього квір-активізму). Однак тієї червневої ночі все було по-іншому – відвідувачі бару протестували й чинили опір поліції, що спричинило заворушення. Дату їхнього повстання проти насильства поліції в західній історіографії вважають початком рухів за емансипацію квір-спільноти.
Міфологічну рамку “Stonewall” пробували накласти також на польську реальність, і саме «Гіацинт» мав стати цією граничною подією. Зрештою, 1985–1987 роки мали бути тим моментом, коли, всупереч міліції, спільнота консолідувалася, були налагоджені перші зв’язки, які згодом переросли в квір-організації. Однак важко ігнорувати той факт, що цей наратив позиціонує емансипацію як по суті реактивну, продиктовану гомофобним приниженням, пасивною жертвою якого стає квір-життя. Нема підстав говорити про те, що допитувані чинили опір поліції, кидали в них пляшки й каміння чи штурмували поліцейські відділки. Навпаки, у розповідях є описи мовчазних натовпів у згаданих відділках, які жодним чином не протестували, бо чудово знали, чому вони там перебувають.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Міколай Собчак, STAR, 2017–2018, відеокадр, фото люб’язно надав митець
Як у своїй книжці Добровольська доводить, що з цим наративом пов’язані більші проблеми. Квір-історія, як й історія організованого активізму, тісно пов'язана з уявленнями про ліберальну демократію як про «природний» простір, в якому такий активізм може існувати. Ось чому так важко узгодити з сьогоднішніми поглядами, наприклад, голоси багатьох активістів 1980-х років, які квір-емансипацію вписують у рамки соціалістичних зобов’язань і не поміщають її в контекст «лібертаріанського» капіталізму, тобто в контекст, який протягом останніх 30 років ми навчилися сприймати як щось звичне. Нерозуміння цієї специфіки не лише віддаляє нас від того, що було важливим для тогочасних активістів, а й затьмарює всю історичну локальність нашої частини Європи, де емансипація йшла відмінним від західних країн шляхом. Прийняти універсальний міф про «Стоунволл» означало б спотворити багато років квір-життя, яке існувало в Польщі задовго до операції «Гіацинт».
А саме на цьому житті, задоволенні й гордості, на мою думку, повинні фокусуватися дослідження квір-минулого й архітекторів квір-майбутнього. Постановка у центрі акції «Гіацинт» створює негативний, автоагресивний фундамент, що зосереджується на відчутті травми й втрати, тоді як її треба вважати лише епізодом негетеронормативного життя – важливим, але не найважливішим, тим, що спричинив певні змін, але жодним чином не перервав культурну тяглість. І саме в цьому, зрештою, полягає квір-рефлексія над спадщиною: в утвердженні переконання про ненормативну традицію, що сягає далеко в минуле, традиції, яка більше ніж у стражданнях, боротьбі чи гнобленні реалізувалася у звичайній домашності й життєвих практиках.
Переклад: Тарас Лильо