«Це книга про силу людей у цій війні»: Войцех Тохман презентував репортаж з України
Спершу польський письменник не хотів писати книгу про Україну. Але після поїздок до Бучі, Бородянки та евакуацій тварин на Харківщині зрозумів, що вже не може залишитися лише стороннім спостерігачем. «Дельфіни і Вельзевул» – це репортаж про війну, у якому через долю тварин проступає біль усієї України.
Польськомовний оригінал і український переклад Андрія Бондаря виходять одночасно – у травні 2026 року. У Польщі книгу публікує краківське видавництво Wydawnictwo Literackie, в Україні – львівський «Човен». Саме Андрієві Бондарю Тохман завдячує ідеєю написання цього репортажу – український письменник і перекладач запросив польського автора приїхати до України під час повномасштабної війни.
Виданню Culture pl перекладач розповів:
З Войтеком, на відміну від більшості авторів польського репортажу, з якими я здебільшого підтримував контакт упродовж роботи над їхніми книжками, я познайомився досить пізно. Хоч першу його книжку переклав ще 2008 року. Це сталося в перші дні повномасштабної війни. Я написав йому у приватні повідомлення фейсбуку, мовляв, я перекладач українською його «Ти наче камінь їла» (репортажу, присвяченого наслідкам Боснійської війни 1991-1995 рр. – ред.) і непогано би було перекласти його репортаж про Руанду. Паралельно видавництво «Човен» зацікавилося перевиданням «Каменя», а відтак і продовженням так званого геноцидного циклу. Тому з часом втілилися українські версії «Сьогодні ми намалюємо смерть» і «Піяння півнів, плач псів». Досі творчий метод Войтека полягав у роботі з наслідками геноцидних практик. Але з нагоди виходу його руандійської книжки українською я переконав його приїхати до Києва на презентацію, мовляв, приїдеш і побачиш не наслідки, а сам геноцид у дії.
Поїздка, яка все змінила
Тохман приїхав до України задля презентацій, які відбулися у Львові та Києві. Цей візит став переломним для польського репортера.
Обкладинка українськомовної версії книги «Дельфіни і Вельзевул», 2026, фот. Човен
У жовтні 2023 року Войтек приїхав презентувати «Сьогодні ми намалюємо смерть». Звісно, ми поїздили північною Київщиною, відвідали Гостомель, Бучу і Бородянку, місця масових розстрілів і поховань та розбиті бомбами п’ятиповерхівки в Бородянці. Але ключовою у зміні методу Войтека стала поїздка до собачо-котячого притулку «Сіріус» у Федорівці біля Димера. Там він побачив щось, що змусило не його чекати кінця війни та її наслідків. Тому насправді «Дельфіни і Вельзевул» стали прямим наслідком його візиту до бездомних собак і людей, які пережили російську окупацію лютого-березня 2022 року. Тож саме собаки стали справжнім ключем до України та її людей. Далі Войтек увімкнувся і його вже було не зупинити. Він почав регулярно їздити і досліджувати. А найперше і найголовніше – допомагати людям і структурам, які займаються порятунком тварин з лінії фронту. Крім «Сіріуса», харківському «Порятунку», нікопольському «Шансові на життя» Олени Вошун і передусім «12 вартових» Лялі Тарапакіної. Але найсимптоматичніше, що вперше почав говорити про трагедію не збоку як безсторонній і об’єктивний оповідач, а як її безпосередній свідок.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Жінка з валізою на тлі руїн зруйнованих будівель у Бородянці, Україна, 5 березня 2022 року, фот. Metin Aktas/Anadolu Agency via Getty Images
Picture image
ukraina_wojna_2022_gettyimages-1239770521.jpg
У розмові з Culture.pl Андрій Бондар наголошує, що ця книга – не лише про тварин, а про біль усієї України. Перекладач також підкреслює виняткову відданість Войцеха Тохмана допомозі людям і тваринам, які постраждали внаслідок російської агресії.
«Дельфіни і Вельзевул» – книжка, написана не лише про біль собак, котів, кажанів і дельфінів. Через них явився біль усієї України. І його власний біль теж. Тож «Дельфіни і Вельзевул» – це книжка, написана зсередини болю. І не останньою чергою свого власного. Я захоплений його емпатією, його сміливістю і готовністю ризикувати. Це людина неймовірної відданості справі, яка межує з подвижництвом. Перекладати її було важко, як і всі геноцидні книжки Войтека, але в цій роботі була також і велика приємність. Найприємніше те, що у випадку Тохмана література не просто описує життєву трагедію, а долучається до загоєння ран і подолання зла. Думаю, це найвищий пілотаж для людини творчої, яка не тільки описує реальність, а й творить її своїми добрими справами.
18 травня, у 1545-й день опору російському повномасштабному вторгненню, у варшавському Новому театрі відбулася прем’єра книги. Люди, переважно поляки, прийшли на презентацію також зі своїми домашніми улюбленцями. Зустріч розпочалася з читання польською акторкою Маєю Осташевською фрагменту з книжки – про полеглого українського поета Максима Кривцова і легенду про нібито загиблого з ним кота. Зустріч модерувала польська філософка Катажина Кася.
Обкладинка оригінальної версії книги «Дельфіни і Вельзевул», 2026, фот. Wydawnictwo Literackie
До Варшави з українського сходу також приїхали героїні репортажу Тохмана – засновниця благодійної організації «12 вартових» Ляля Тарапакіна, та її колега, засновниця одеського притулку для тварин «Місце під сонцем», Христина Драгомарецька. Разом з ними Тохман займався евакуаціями тварин з найскладніших ділянок лінії фронту. На зустріч з Києва приїхала також ветеринарка Марина Нємцова. Репортер регулярно оголошує збори коштів на допомогу тваринам, які постраждали внаслідок війни.
На початку зустрічі Тохман згадав про те, що приїхав до України на запрошення свого українського перекладача Андрія Бондара.
Автор з усмішкою зізнався, що спершу боявся їхати до України, хоча ще в 1990-х мав досвід перебування в оточеному Сараєві. Спочатку думав лише про Львів, а поїздка до Києва викликала в нього сумніви.
Після поїздки репортер не одразу взявся за написання книги:
Але я все ще був переконаний у той момент, що не хочу писати книгу про Україну. Я б так не сказав. Я не хотів писати книгу про Україну, бо думав, що українці самі можуть розповісти про цю війну. Я не хотів говорити лише про їхню війну, бо це і наша війна. [/...] Я також знав, що в Україні чудові письменники, автори художньої літератури. І навіть поети та поетки, які з початком повномасштабної війни стали чудовими репортерами. Наприклад, Олександр... Сашко Михед вже їздив на Донбас і писав про ту меншу війну, якщо можна так сказати, раніше. Бо Росія вторглася в Україну у 2014-му.
Після відвідин «Сіріуса» за два місяці Тохман повернувся з черговою допомогою. Він почав дізнаватися, звідки тварини потрапляють до притулку – їх привозять військові, або такі люди, як Ляля Тарапакіна та інші. Репортер каже:
Я собі подумав, що не можу написати книги про тварин, які стали жертвами війни, ніколи не побувавши на евакуації.
Тому Войцех вирішив взяти участь в одній з таких евакуацій. Він ділиться пережитим:
Я розумію, що для евакуаційних команд такі репортери є тягарем. Не відомо, як він поведеться у кризовій ситуації, а такі кризові ситуації трапляються під час кожної евакуації – чи не почне він ставити дурні питання, чи не почне панікувати, чи, можливо, занадто пізно, чи занадто рано вистрибне з машини. Чи, можливо, він почне робити нотатки.
Зрештою, у листопаді 2024-го Тохман вирушив у свою першу евакуацію у Куп’янську на Харківщині, неподалік лінії фронту. Письменник згадує:
Якби я тільки знав, як не документувати та не писати ці репортажі – я б не писав. Але я буду репортером до самої смерті – сподіваюся, ще довго, і що я завжди буду робити це реальністю. У мене не було вибору. У мене було багато сумнівів. Я бачив українських репортерів, які вже писали. Вони були з самого центру цього пекла, а я був автором ззовні. Я був автором з привілеєм, саме так – я маю на увазі своїх українських колег-письменників – привілеєм вийти з того жаху. У них такого привілею немає. Якщо не маєш 60 років. [/...]
І я подумав собі, що це буде важко, бо я сторонній спостерігач, а Андрій Бондар сказав, що вже є книги польських авторів, і що кожен польський репортер сьогодні має написати книгу про Україну.
На першу евакуацію репортер поїхав, зокрема, разом з Лялею Тарапакіною та ветеринаркою Інною Гераскін. Першим містом став Куп’янськ, який на той момент уже зазнав масштабних руйнувань через постійні російські обстріли.
Вони їздили містом чорним пікапом і приймали виклики від людей, шукаючи локації в Google Maps. Дуже часто телефонували старші жінки, яких Тохман називає «сусідками», оскільки вони, залишившись в глухих селах, опікувалися тваринами в сусідніх дворах.
Після першого тижня виявилося, що я не лише не панікую та не роблю нотаток, але й можу бігати та передавати важливі повідомлення від рятувальника до рятувальника.
Волонтерки, які рятують тварин
Запрошені гості – Ляля Тарапакіна та Христина Драгомарецька, з якими Войцех Тохман їздив на евакуації, – розповіли про порятунок тварин поблизу лінії фронту та досвід співпраці з польським репортером.
Перед тим, як волонтерка, Ляля Тарапакіна, вийшла на сцену, Майя Осташевська прочитала фрагмент з книжки:
Рятувальниці завжди мають бути готові до смерті, – жартує Ляля Тарапакіна, коли о восьмій ранку вони втрьох юрмляться перед одним дзеркальцем. Вже поснідали, випили каву. Вони сміються. За мить чорною «наварою» ми вирушимо на евакуацію. У важких черевиках, у сіруватих флісках. Ще тільки нанесуть крем – перший, другий, якийсь тональний, коректор, тіні, рум'яна, хайлайтери, пудру, туш для вій. Тюбики, баночки, коробочки, спонжики, пензлики, пензлі, стіки, олівці. І наостанок – ніжна помада. Якщо помирати – то тільки так.
(переклад Андрія Бондаря)
Скромний тон Лялі Тарапакіної дуже сильно контрастував з тим прочитаним щойно польською акторкою фрагментом, сповненим гірким пафосом. Українська волонтерка сказала:
Коли ми працювали на евакуаціях в Торецьку – вони були досить довгі, досить небезпечні – це було сильно страшно. Літали перші дрони. Тоді їх не було в такій ще кількості. Якби я знала, що буде за два роки – то вже не боялася б тоді. Це було таке спекотне літо і був величезний врожай абрикосів в Торецьку. Ми в тих деревах ховалися від дронів, бо нас не було видно. І ще я хочу сказати, що це було найвітамінізованіше моє літо. У мене тоді був такий хороший колір обличчя! (усміхається). Далі ще були: малина – в Контянтинівці, помідори в Павлограді і Покровську.
Коли Катажина Кася запитала у Лялі Тарапакіної, яка з евакуацій була для неї найважливішою – волонтерка відповіла:
Я пам’ятаю кожну нашу подорож, кожну тварину, яку ми вивезли. Але найстрашніша евакуація – дуже пам’ятна! – коли нещодавно, менше, ніж пів року тому, один військовий на повному нулі побачив собаку – вівчара, який застряг у фортифікаційних спорудах, у рятівній сітці. Військовий нічого не міг зробити, тому що собака намагався врятуватися і агресував. Їхати туди вже ніхто не хотів, тому що це дуже небезпечна зона – ми з Христиною пішли пішки і його дістали. Але я хочу сказати, що тут немає ніякого супергеройства. Найважче і найголовніше – це те, що відбувається потім. Наскільки багато людей ми можемо зробити щасливими – порятунком тварини чи новою родиною, яка всиновить цю тварину. У що ми це перетворимо – це найголовніше. Від евакуації до адопції. Ми не працюємо з притулками… Дякую вам всім дуже!
У книзі «Дельфіни і Вельзевул» Тохман напівжартома називає волонтерку Христину Драгомарецьку найшвидшою водійкою в Україні. Коли Катажина Кася запитала, звідки взялося це визначення, волонтерка з усмішкою відповіла: «Щоб вижити!».
Якщо ти будеш їхати в розвалочку, про щось мріяти – то тебе завалить дрон. Зараз кіллзона – це 15 кілометрів від лінії фронту. Тобто росіяни можуть бути за 15-20 кілометрів від тебе, а над тобою може вже літати 3-5 дронів, які хочуть вбити все, що рухається. І машина – це важлива ціль. Під час евакуації ми можемо робити декілька заїздів – ми базуємося в Краматорську – але заїжджаємо в супернебезпечні місця. Це може бути два-три виїзди на день. І найстрашніше – це не ходити і рятувати тварин по місцю, а заїхати і виїхати, тому що заїзд та виїзд контролюється, всі дороги контролюються, дронами. І це одна з найважчих частин.
У розмову також включилася ветиринарка Марина Нємцова, яка підкреслила значимість ролі волонтерської допомоги зараз.
Наприкінці зустрічі Тохман акцентував на тому, наскільки важливою сьогодні є робота волонтерів, які рятують тварин із прифронтових територій:
До цих міст і сіл, покинутих, прийдуть люди, або ті, хто повернеться туди, місцеві. Або, чого ми не хочемо – прийдуть якісь нові люди. Так чи інакше. Прийдуть перші або другі. Усе відродиться. Так буває після війни. Відбудуються будинки, відбудуються школи, відбудуються лікарні, з’являться робочі місця. Але перед цим людей зустрічатимуть зграї голодних, агресивних собак з дикої природи. Дехто з героїв моєї книжки каже, що собака без людини стає вовком. Звичайно, ми любимо вовків, не в цьому суть. Наш чорний сон – сцени, де люди приходять і бачать ці напади собак. І що вони робитимуть, щоб там жити? Вони стрілятимуть у них. І тому ці евакуації такі інтенсивні, щоб найбільше тварин забрати.
Про свою книгу Тохман говорить як про дуже темний, але водночас світлий досвід:
Це все жахливо, але, пані та панове, не бійтеся цієї книги, бо, це як дивлячись, на дівчат (киває в напрямку українських волонтерок, яких в команді «12 вартових» називають дівчатами – ред.) — перепрошую, наших друзів. В Україні також кажуть: «Не віддамо Донбас, бо за нього загинули наші хлопці». У будь-якому разі, ця книжка — оплот, світлий, хоча там багато темряви, бо зрештою, там багато світла, і хоча в деяких розділах це зелене світло згасає назавжди. Це книга про силу людей у цій війні.
У серії питань-відповідей Тохман підкреслив, що йому важливо залишатися зараз із Україною і розповів, що мріяв би написати книгу про звільнений українським військом та відбудований Маріуполь.
На Фейсбуці благодійної організації «12 вартових» можемо прочитати про досвід співпраці з Войцехом Тохманом:
Поруч з нами, поруч з нашими друзями з (благодійної організації – ред.) «Порятунок тварин Харків» / Animal rescue Kharkiv Войцех допомагав притулкам та волонтерам, кожного разу створював неможливе для українських тварин – рятування життя, тисячі життів.
Волонтери додають:
Так вийшло, що Войцех став членом нашої команди – людиною, яка вивозила поруч з нами тварин з сірих зон, працювала з нами пліч-о-пліч, обіймала та втішала нас. Ми на зв’язку постійно – так, наче ми трішки об нього тримаємось, а він – зовсім трішки тримається об нас.
Найближчими днями Тохман представить «Дельфінів і Вельзевула» українським читачам та читачкам у Вінниці, Києві та Харкові. А 31 травня польський репортер зустрінеться з читачами на Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві, де підписуватиме книгу на стенді Wydawnictwo Literackie.
